Не засунув.
Передумав, у руках крутить.
— Вчасно ви, — пробурмотав Райцеж, коли чоловік з пістолем наблизився до нього. — Ще б трохи…
— Авжеж, — весело погодився той і, зачекавши, поки Райцеж сховає палаш у піхви, вдарив воєводу руків’ям пістоля під вухо.
Розділ п’ятий
1
— Зовсім нетямуща жінка, — бубонів собі під ніс Сивий, крокуючи попереду. Він ретельно вдивлявся в стежину, щоб майже сліпа в нічному лісі Марта знову не завдала шкоди хворій нозі. Джош шарудів десь неподалік і зрідка роздратовано гарчав. Промені молодого місяця скісними лезами батували хащу, розбігалися перед очима в різні боки, дражнилися та миготіли, граючись у піжмурки, тож Марті часом здавалося, що краще вже було б зовсім темно. У цій хиткій імлі кожен корч був як живий, а під ноги стелилися ніби вибоїни — насправді то були просто тіні, а природні купини та ями найчастіше губилися у вигадливій грі лукавих відблисків, і Марта, незважаючи на всі старання Сивого, частенько спотикалася й сичала від болю.
Ліс-ошуканець загадково порипував навколо, десь зовсім поряд нестямно верещав невідомий Марті нічний птах (чи не птах?), над головою миготіли химерні силуети, ляскаючи шкірястими крильми, і Марта геть утратила надію з’ясувати, що ж це таке: жарти грайливого місяця, кажани, сови, гілля, яке погойдується, чи щось зовсім уже незрозуміле та моторошне?
«Нечиста сила, погань…» — уперто зринало в голові й змушувало серце битися частіше.
— Прийшли, — Сивий раптом зупинився, і за мить Марта зрозуміла, що вони справді прийшли: попереду була та сама дорога, де на них напали вовки.
— Це не тут, — пошепки сказала жінка після того, як розгледілася на всі боки. — Мені здається…
— Здається їй, — усе так само похмуро кинув Сивий, не обертаючись. — Нам ще третину шляху дибати, але ж із твоєю ногою вітроломи долати неспосібно!
Він казав слушно. Іти рівною, второваною дорогою справді було набагато легше. Та ось Сивий знову зупинився, за тільки йому одному відомими ознаками визначивши місце трагедії, що недавно розігралася. Щось темніло ліворуч на узбіччі — Марта швидше здогадалася, ніж побачила, що це труп одного з коней. А он і другий… третій…
Сивий нагнувся, голосно принюхався — потім, так само начинці та ледь не припадаючи носом до землі, походив туди-сюди, вдивляючись, винюхуючи та щось нерозбірливо бурмочучи. Джош кружляв тут-таки, він робив те ж саме, що й вовкулака.
Марта ж стояла незворушно: вона розуміла свою непотрібність.
…Переконати мірошникового сина, щоб загасив багаття та вирушив глухої ночі шукати безпечну дороги, було нелегко, але Марта наполягала на своєму. Їй доконче треба знати, що трапилося з Михалом. Але Сивого аж ніяк не цікавила доля воєводи Райцежа; його взагалі, схоже, не цікавила нічия доля — аж до його власної. Єдине, чого Сивий хотів, — дочекатися ранку, вивести Марту до корчми Габершляга та більше ніколи її не бачити. Умовляння й прохання не допомагали. Зрештою, Марта рішуче підвелася і, гукнувши Джоша, зашкутильгала в пітьму: до дороги Мовчун вивів би її, напевне вже — на що, а на це йому нюху вистачило б — і Сивий це знав. Після такої витівки Гарклівському вовкунові нічого не залишалося, як нагримати на дурну жінку, щоб зачекала, нашвидкуруч закидати багаття землею та очолити цей незрозумілий похід. Наостанок Сивий демонстративно помочився на попелище, навіть не попросивши Марту відвернутися. Дурна витівка. Ні, не дурна — вовча. Ох і жінка… Не для того Сивий рятував її, щоб на дорозі на неї знову напали вовки, або ще хтось гірший: хто-хто, а Сивий краще за будь-кого знав: вовки — далеко не найстрашніше, що водиться в тутешньому лісі!..
— Живий твій воєвода, — Сивий стояв поруч і вертів у руках підібраний ним предмет — при світлі місяця тьмяно зблиснула сталь. — Наслідили тут… Молочне цуценя розбереться! Упізнаєш клинок?
Марта нарешті роздивилася, що їй показує мірошників син.
— Наче Михалова, — розгублено мовила вона, взяла в Сивого загублену дагу й приклала до щоки холодну чашку гарди. — Точно не скажу, але якщо так — Михалек із власної волі зброю ніколи не кинув би!
— От і я так само думаю. Відвезли воєводу. Та не з доброї волі. Тому й не підібрав залізяку свою… Вовків трохи побили, трохи прогнали, а його, бач, зв’язали й повезли.
— Живого?! — Марта аж подалася до нього, і Сивий навіть відсахнувся від несподіванки, оторопіло клацнувши зубами.
— Живого, живого! На який ляд їм мертвий?
— Куди… куди вони його повезли?! — Марта ледве не схопила свого рятівника за барки, але стрималася.
— Туди, — махнув рукою вовкулака. — До Габершлягової корчми. Куди їм ще їхати проти ночі?!
— А хто то був? Розбійники? — раптом спало на думку Марті.
— Навряд, — із сумнівом промовив Сивий. — Забагато їх як для розбійників! Чоловік з десятеро, не менше. І чоботи на всіх панські, на добрій підошві, з підківками… зі слідів видно. Ні, не розбійники це.
— Тоді хто?
— Не знаю! — озлився мірошників син. — От уже причепилася як той реп’ях — хто, куди… Не знаю я! У батька мого, мабуть, запитай — може, й скаже…
- І запитаю, — анітрохи не розгубилася Марта. — До млина вашого звідси далеко?
— До млина — палицею кинути, але ж тобі туди зась! Не для того я тебе від батькових вовків одбивав, щоб ти сама на сатанинський базар товаром з’явилася! Проведу до корчми — і щоб духу твого завтра тут не було!
— Дякую тобі, Сивий, — тихо сказала Марта, доторкнувшись кінчиками пальців до неголеної щоки вовкулака. — Дякую. А млина вашого мені ніяк не минути. Брат мій там, Яносик… ігумен тинецький. Гадаєш, його твій батько після всього живцем відпустить?
Сивий мовчки втупився в землю.
— Мовчиш? Правильно робиш. Сам знаєш: не можна Стахові Сокирі тепер абата Яна живим відпускати — вже на другий день стражники з ченцями до вас на млин заявляться. Адже йому не Ян потрібний, йому я потрібна. Отже, через мене все сталося. Ось ти, скажімо, не хочеш за чужими спинами ховатися, тому й мене від вовків вирятував! І я не хочу. Брат він мені, абат Ян! Зрозумів? Не дам я твоєму батькові Яносика через дурну Марту життя позбавляти! Не дам! Що хочеш роби: бий, проганяй, не пускай — усе одно я прийду! Через мене каша заварилася, мені нею й пектися!
І Сивий зрозумів, що жінка ця доконче зробить так, як вважає за потрібне. Отже, даремно він мчав через ліс, даремно поспішав, щоб не спізнитися, даремно зчепився на смерть із Рваним, ватажком вовчої зграї, - усе даремно.
Чи не даремно?
— Джоше, а ти біжи до корчми, виручай Михала! Я знаю, ти щось придумаєш! — Марта сама не вірила в те, що каже, але іншого виходу в неї не було. Вона мусила спробувати вирятувати Яна, але Михала кинути напризволяще теж не могла. Тож залишався Джош. Чотириногий злодій, шалапут і шахрай — може, він справді зуміє?
— Ну що ж ти, Джоше! — вона гримнула на пса, який завагався. — А потім обоє йдіть до млина. Дорогу по наших слідах знайдеш?
«Знайду», — приречено кивнув Джош. Він теж зрозумів, що Марту не відрадити ні йому, ні перевертню, та й узагалі нікому ні на цьому, ні на тому світі.
У всіх трьох на душі було так тужливо, що хотілося завити на місяць, який байдуже щулився крізь рване плетиво чорних галузок.
Джош, відбігши подалі, так і зробив.
