судомою пальці — стислися, здригнулися, ослабли, і — осів на землю, безпомічно щось шукаючи на грудях, батько-Самуїл, смикнувся раз-другий і закляк, утупивши в небо зупинений погляд.
Ще не ймучи віри тому, що скоїлося, Михал присів над батьком і взяв у долоні холодне лице.
…Це було жахливо — те, що він зробив. Помираючому, вважай, уже мертвому Самуїлові несила було відгородитися, захиститися від Михала, котрий увірвався в його остигаючу душу. Син відштовхнув безпорадних у смертну годину Стражів, удерся в схованки батькової душі, безпомилково знайшов те, що шукав, і втік назовні — у себе, як тікають геть із палаючого будинку, обпаленими невидимими руками притискаючи до себе здобич — ні до чого той дар мертвому, а от йому, воєводі…
Далі все відбувалося, як у тумані: крики «Убивця! Батька вбив!», і люди, які намагаються заспокоїти несамовитого хлопчину перед Михалом — люди встигли відібрати в нього і ніж, і кремінну рушницю — подалі від гріха; видно, затьмарення найшло на молодого Мардулу — хто ж не знає Михала, Самуїлового сина; ось несе ж на руках батька — помер старий, шкода, та тільки років йому вже під вісімдесят було, от і помер, ніхто його не вбивав, ти охолонь, хлопче… І обпікав спину воєводі ненависний, чіпкий, пам’яткий погляд молодого Мардули.
— Он воно як, — спроквола мовив абат Ян, намагаючись отямитися від почутого. — Бог тобі суддя, Михалеку, а я не візьмуся вирок виголошувати. Шкода, що відразу не сказав… Тільки відчуваю: так, як ти сам себе краєш, жоден кат тебе покарати вже не зможе.
Михал мовчки відвернувся.
— Ти їдеш із нами? — Марта ледь доторкнулася до братового плеча — здригалося.
- Їду. Сама знаєш — до сороковин часу майже не залишилося, та й Мардула на мене там чекає. А в нього — моя дружина.
— Отже, що має бути, того не минути, — кивнув Ян.
Через дві години, коли сонце вже позолотило верхівки столітніх дубів Гарклівського лісу, абатський візок, двоє верхівців і собака покинули млин.
Вони поспішали до Шафляр, і похмурими були думки кожного з них.
Можливо, це називається передчуттям?
5
…За два з половиною тижні страшна звістка пролетіла над Опіллям, і довго по тому плескали язиком холопи в панських маєтках та чорштинські бровари [17], перемовлялися між собою працівники Хохоловської гути [18] й купці з Тиньця, а в корчмі Рудого Базлая вже відверто патякали про те без угаву — із ранку і до вечора.
Гайдуки Лентовського дощенту спалили Сокириного млина!
Сам старий князь прибув на чолі трьох дюжин своїх людей і дивився єдиним оком, налитим дурною кров’ю, на бурхливе полум’я, у якому сипав прокльони помираючий мірошник Стах та мовчки гинула безрука мірошничиха, яка навіть не спробувала вибігти надвір; та що там князь — провінціал [19] Гембицький у фіолетовій мантії особисто супроводжував розлюченого Лентовського, і нещадна слава борця з єрессю бігла попереду суворого домініканця, змушуючи здригатися уві сні навіть тих бабусь, кого сусідка з дурного розуму при свідках обізвала відьмою!
Тільки один син мірошника Стаха, сивий коротун, помер гідно, зустрівши гайдуків дерев’яними вилами, — уже смертельно поранений, він прорвався крізь стрій, перехопив зубами горлянку того, хто намагався його зв’язати, і гайнув у ліс.
Перешіптувалися гайдуки — як вовк пішов, проклятий, через те й не дістали кулею… такого сріблом треба!..
Три дні й три ночі вила з тієї години Гарклівська хаща, де конав у гнилому барлозі сивий вовкулака; і двоє ченців із супроводу провінціала Гембицького пропали невідь-де — той, котрий першим кинувся зі смолоскипом до Сокириного млина, і той, який реготав голосніше за інших на прокльони палаючого старого та гукав йому: «Туди тобі й дорога, клятий чаклуне!»
Марта й супутники її проїжджали в цей час Новотаргську долину — вони наближалися до Шафляр; а ночами жінку діймали кошмари.
Їй снився Сивий, який без будь-якої мети блукав занедбаним цвинтарем.
Великий здрайця
Я не пам’ятаю, ким був — я знаю, ким став.
Зрідка, скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, прикріпленим срібною пряжкою, я напинаю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, ніби дивлюся сам на себе.
Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.
Я роблю це рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою — але й перестати бути я теж не можу.
Люди називають мене дияволом.
Це правильно.
«Це правильно, — як заклинання, повторюю сам до себе, до берета, пера, пряжки, до насмішника- місяця, — це правильно, правильно… правильно це!»
Вони не вірять.
Від певного часу — не вірять.
Від несусвітенно-раннього сніданку біля старого цвинтаря, від пітних долонь і тремтливого голосу, від нікому не потрібного ліщинового прутика, що плямистим мереживом скидав кору, плутаючи у свіжих стрічках зніяковілість і нахабність упереміш; від картин, що я казна для чого викликав у тумані, від миті, коли я юродствував, немов прищавий підліток і, не роздумуючи, пожертвував дорогоцінною душею з моєї заповідної калитки, аби одна з Євиних дочок залишилася жити.
Авжеж, потім я шкодував. Я шкодував і не соромлюся цього; і життя моє репнуло.
Не знав, що таке можливо.
Не знав…
Люди називають мене Князь Тьми.
Я не князь.
Я — невільник Тьми.
Я споживаю хліб Пекельний у поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись наскладаю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.
Я з останніх сил біжу по розпеченій пательні свого пропащого життя, я регочу, аби не волати, бо той крик, вириваючись, дере мені горло, я гашу палаючу всередині пожежу цурпалками чужих душ, проданих душ, проклятих душ — колись цей пекельний вогонь у мені похлинеться через надмірні приносини або спалить мене дотла!
По суті, це те саме.
Для мене.
Я не пам’ятаю, ким був — я знаю, ким став.
Я вмію тільки брати й складати.
Ще я вмію сміятися.
Хочете реготати так, як я, ваші милості?
Можу навчити… О, це зовсім не боляче й зовсім не страшно: лезом по вені, і кресліть пером ваші закарлючки — тут, отут і ще ось де!.. Хочете?!
Брати й складати, ваші милості, брати й складати!
Але ця жінка… О довгонога злодієчко моя, навіщо тобі спало на думку навчити Півняче Перо віддавати?! Навіщо ми зустрілися, навіщо ти мимохідь хлюпнула на мою пательню, на розпечений метал крижаною джерельною водою?! Ні, я не хочу репнути, мені не можна зупинятися, відхиляся, не можна, не
