зараз — добре…

Потім вони ще довго стояли, не спроможні розімкнути обійми, аж поки Мардула, нарешті, не витримав і пробурчав зніяковіло:

— Ну годі, доволі лизатися! Нам пора…

Їм справді було пора.

3

На зворотному шляху Мардулу діймали сумніви, і юний розбійник злився на себе за це, навмисно вкотре згадував Самуїла-бацу, який сповзає на траву — зрештою, хлопець таки домігся свого, вичавив із голови того копозистого хробака. Цей пихатий шляхтич казна-якою кривдою добувся до шляхетского звання — убивця; отже, сьогодні ввечері все має вирішитися. Треба бути останнім базікалом, щоб не розуміти: у воєводи до графа Висницького першого-ліпшого не беруть, та й плечі в шляхтича… Добрі плечі, не ситим життям склепані, і з обличчя видно, що битиметься воєвода люто, як звір, за самицю свою, а в наддаток ще й за шляхетський гонор та честь родову! Іди, воєводо, ступай Кривим лісом, грай жовнами на високих вилицях — не знаєш ти, що приготував для гри з тобою лихий Мардула! Хіба ж даремно розбійник за Самуїла-бацу вступився?! — ні, не даремно, дядько Самуїл того вартий, ох, вартий… Спи спокійно, бацо, Мардула за тебе розплатиться, так розплатиться, що чортам моторошно стане!

Про що думали по дорозі солтис Маршалок зі своїм неговірким братом, так і зосталося загадкою, але коли всі четверо вибралися зі стежини на ширший просік, будь-яким міркуванням відразу настав кінець. Обидва боки дороги перегородили кінні гайдуки в багатих кунтушах, озброєні якщо й не до зубів, то в усякому разі по шию. Чекати від цієї зустрічі нічого доброго не доводилося, а коли Михал побачив рослявого літнього магната в атласному жупані — він сидів на вороному жеребці, який нетерпляче перебирав копитами, — то спохмурнів остаточно.

Йому навіть не треба було бачити чубчик білої чаплі, що прикрашав дорогоцінне руків’я фамільної шаблі, щоб упізнати старого князя Лентовського.

— Це по мене, чи що? — розгублено пробурмотав Мардула, озираючись навсібіч, мов загнаний облавою вовк.

— Та ні, приятелю, це по мене, — мимохіть гірко посміхнувся Михал.

Розбійник замислено почухав потилицю, ще раз глянув на гайдуків, які стояли підпериш боки, — і раптом змією пірнув у кущі та вмить розтанув у лісі.

Михал так і думав, що за Мардулою ніхто не кинеться, — не по його гулящу душу прибув до Підгалля князь Лентовський зі своїми людьми.

— Здавайся, вбивце! — вигукнув якийсь гайдук, схоже, старший. — Падай князеві в ноги, чобіт цілуй — може, зглянеться їхня ясновельможність!

Сам князь навіть слова не мовив до Михала.

Подітися воєводі не було куди, зброя його залишилася в Шафлярах, тікати навмання від верхівців не було сенсу, як і сподіватися, що на порятунок до нього з’являться з Виснича графські люди під орудою тестя Казимира, тож Михал зрозумів: настав час помирати.

Помирати, звісно ж, не хотілося, але Михалек давно звик до думки про власну смерть; тим більше, що живим здаватися князеві хотілося ще менше. Воєвода Райцеж добре уявляв, яку смерть здатен вигадати досвідчений у катуваннях та не обтяжений сумлінням старий Лентовський для вбивці свого сина- спадкоємця.

— А ви беріть мене, не соромтеся! — криво посміхнувся воєвода. — Три десятки озброєних на одного беззбройного — чого вже там! Треба ж колись князівську платню відробляти, холопи немиті!

І презирливо сплюнув під копита князівському жеребцеві.

Він навмисно прагнув вивести з рівноваги Лентовського та його гайдуків: один удар шаблі або влучний постріл — та й по всьому, без страждань.

— Ну що, сміливці?! — під’юджував він трохи розгублених ворогів. — Хто хоче МІЙ чобіт поцілувати? Підходьте, на всіх вистачить!

Якщо хтось наблизиться, то з’явиться можливість відібрати шаблю чи ніж, і гайдукам після цього вже напевно доведеться вбивати воєводу, який зібрався помирати в гарному товаристві.

— Легкої смерті хочеш, пся крев? — голос князя був схожий на хрипле вороняче каркання. — Що ж, я тобі її подарую, коли просиш!

Князь кивнув старшому гайдукові, і той підкинув до плеча рушницю, невідомо, всерйоз чи жартома збираючись стрельнути.

Наступної миті, як здалося Михалу, саме загусле повітря хвацько й коротко свиснуло, і тонка ясенова стріла виросла з гайдукового горла, пробивши його наскрізь. Усе на якусь хвильку завмерло, потім гайдук повільно завалився на бік і м’яко сповз із сідла. Від падіння зведена рушница вистрелила, і на протилежному боці просіки дико заіржав, метнувся пріч і впав додолу кінь, придавивши вершника, і той несамовито вилаявся.

— Наступна стріла — твоя, князю. Отож думай, — пролунав із хащі напрочуд спокійний голос; Михал тільки з деяким запізненням упізнав у ньому голос Мардули й мимоволі захоплено подумав: «Молодець, розбійнику! А я думав, що ти злякався та й дременув від гріха подалі…»

Майже відразу зовсім із іншого місця пролунав пронизливий молодецький свист, хаща відгукнулася таким же потрійним свистом, а звідкись із глибини лісу долинуло глузливе пугукання, до якого пугач, ясна річ, не мав жодного стосунку.

Князь, із усього видно, вагався, а гайдуки без його наказу теж не зважувалися рушити з місця. Нікому не хотілося розділити долю побратима, який валявся на землі в калюжі власної крові зі стрілою в горлі.

І тут на сцену виступив до пори до часу всіма забутий солтис Ясиця Кулах. Його мовчазний брат Кшиштоф так і сидів собі край просіки, і було незрозуміло, чи обходить його те, що діється, бодай до якоїсь міри.

— Я, солтис Ясиця, якого дурні люди ще Маршалком зовуть, — проголосив старий, вийшовиш на середину просіки й глянувши князеві просто у вічі. — Може, чув, твоя ясновельможносте?

Лентовський похмуро кивнув — чув, мовляв.

Чим невимовно здивував Михала, котрий не чекав од магната Лентовського такої поінформованості щодо подій у Підгаллі.

— Попитати в тебе хочу, князю, — вів далі солтис. — Купиш — не купиш, як кажуть, а поторгуватися можна… За віщо пана воєводу на той світ спровадити хочеш?

— Сина він мого вбив, — знехотя процідив крізь зуби Лентовський легенько погладжуючи руків’я шаблі.

— Убив? Жах який! Ти чув, Кшиштофе?! Ну гаразд, мовчи, ти в мене мовчун… У чесному двобої убив чи із-за рогу підкрався?

— Не твоє діло, старий! — відрізав князь. — Якийсь незнатний шляхтичок, пахолок цього вихопня Висницького, убиває спадкоємця Лентовських — і щоб я мовчки так утерся?! Не бути такому!

— Незнатний, кажеш? — щиро здивувався старий. — А я, дурень, думав, що честь шляхетська — на всіх одна! Отже, не вгадав! Ти чуєш, Кшиштофе? Значить, воєвода на князенка сам на сам іде, а князь на воєводу — трьома десятками гайдуків пре! От уже не думав, не гадав!

— Ніколи мені з тобою тут баляндрасити, солтисе Кулах! — гайдуки отетеріло переглядалися: грізний Лентовський явно намагався приховати свою невпевненість. — І не стій на дорозі, старий, по-доброму прошу! На тебе я зла не маю, та, боронь Боже, під копита чи під кулю потрапиш, тоді нарікай на себе!

— А ти мені не погрожуй, князю! — старий не підвищував голосу, але його блакитні очі недобре зблиснули. — Тут тобі не твій маєток, тут Підгалля, а я й Михалек… і воєвода Михал — не твої холопи без’язикі! Знаєш, мабуть, що зі старостою [21] Смаковським скоїлося, коли він із гуралями мірятися силою здумав?

Лентовський знав. Двадцять із гаком років тому новотарзький староста Смаковський — родовитий шляхтич герба Сліпий Кінь — одержав дарований королем Сигізмундом привілей і спробував завести в Підгаллі свої порядки, силоміць відітнувши добру третину долинних пасовищ та орних земель. І жорстоко поплатився за жадібність та самовпевненість — чорнодунаєвицькі солтиси підняли Бескиди проти старости- лиходія; оцей самий старий, котрий стоїть зараз перед князем, постав як отаман на чолі розлючених гуралів, маєток старости було взято приступом, частину гайдуків перебили, решта врятувалися втечею, а самого

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату