бордовою родимою плямою через усю праву щоку.
Вона рвала ланцюги, слизькі кільця виривалися з липких від крові долонь, жінка вже не знала, що тріщить: кайдани, що рвуться, чи її власні сухожилля; ворота поглинали визволених одного за одним, різкі вигуки Мардули зливалися з лютим гирканням Сивого, від куряви над місцем битви зі Стражами чулися лайка трьома мовами упереміш із латинню, і ревище, дике, надривне, нескінченне ревище над рівниною…
5
Його превелебність єпископ Гембицький не любив та й не вмів квапитися. Про намір дітей старого Самуїла разом із тинецьким настоятелем провести ніч на батьківській могилі, він знав заздалегідь; утім, таємниці з цього ніхто не робив. Тільки-но всі четверо вирушили на цвинтар, єпископові доповіли про це, ледве
Івоничі встигли вийти з хати, тож чернець, який висунувся у вікно, лише підтвердив уже відоме. Але поспішати його превелебності було нікуди. Нічого особливого в тім, що дорослі діти, виконуючи батькову волю, проведуть ніч на його могилі, не було. А проте… Недаремно пахолки князя Лентовського божилися, що бачили поруч із тинецьким настоятелем того, чиє ім’я краще зайвий раз не згадувати, — ворога роду людського! Та й ожилі небіжчики й усе таке інше; може, й привиділося князівським людям з переляку, тож і наплели зайвого, — а може, й ні! Повага до покійних — діло угодне, але не християнський це звичай — ніч на цвинтарі сидіти! Помолися Господу за душу батька свого, постій над могилкою та йди собі з Богом; а оце нічне пильнування… Що, коли Самуїлові діти якесь богопротивне чаклунство замислили?
Оце й належало з’ясувати достеменно.
Однак Гембицький справедливо розсудив, що жодне чаклунство, якщо воно й намічалося, раніше полуночі вершити не будуть, а тому сидіти зайві три-чотири години на цвинтарі чи неподалік немає ніякого сенсу.
Отак розміркувавши, його превелебність спочатку добряче повечеряв, потім віддав якийсь час молитвам та благочестивим роздумам і лише після цього почав збиратися в дорогу.
Треба сказати, що перед тим, як вийти, єпископ удався до роздумів не тільки благочестивих, а й дуже практичних. Прихопивши із собою двох ченців із дебеліших, Гембицький рушив прямо до табору князя Лентовського, щоб попросити в того гайдуків для супроводу. А заодно і знайти провідника, який довів би їх до цвинтаря, — блукати в пітьми навмання єпископові аж ніяк не хотілося.
Першим знайшовся провідник, знайшовся сам собою й цілком випадково. Утім, він був такий п’яний, що в єпископа просто язик не повернувся сказати, наче провідника «сам Бог послав».
Пастух, який ледве тримався на ногах, шумно випав із дверей передостанньої в селі хати, ледь не налетів на одного з ченців і став похитуючись.
— Ти місцевий? — строго поцікавився єпископ, гидливо відвертаючи носа, бо винним духом від пастуха перло за кілька кроків.
— Ні-і, - мотнув головою той. — Із Замокриців я. До кума в гості прийшов. А тут і Божий Суд, і поминки — то ми з кумом…
— Де тут цвинтар, знаєш? — урвав пастуха Гембицький, зрозумівши, що випивака може теревенити ще довго.
— А хто ж цього не знає? — вигукнув безмежно здивований гураль. — Усі знають: і живі, і мертві! — он там, за пагорбом, а потім…
— Проведеш? — знову перебив його єпископ, якому ці «і живі, і мертві» не дуже припали до душі.
— Уночі? На цвинтар?.. — знітився випивака і навіть почав ніби тверезішати.
Відчувши його непевність, Гембицький зверхньо посміхнувся.
— Чи ти часом не злякався, сину мій? Нечистих боїшся? Мабуть, цвинтар у вас недобрий?
— Цвинтар як цвинтар, — образився гураль. — Усе як у всіх. А порядні люди вночі дома сидять і слив’янку смокчуть! Он із тобою скільки народу (схоже, перед очима в пастуха троїлося), без мене доведуть!
— Та ти хоч знаєш, хто перед тобою? — спитав котрийсь із ченців.
— Хто? — відразу зацікавився пастух. — Мати Божа?!
— Його превелебність єпископ Гембицький! — урочисто виголосив чернець. — Отож, не мели язиком, а веди, куди наказують!
— Ну, коли й справді його превелебність, тоді, звісно, — без особливого бажання погодився гураль. — Проведу. Тільки навіщо вам туди, ваша превелебносте? Ходімо ліпше, хильнемо по чарочці на славу Господові! У кума мого…
— Це вже мій клопіт — навіщо, — присадив пастуха єпископ. — А твоє діло вести мовчки, балакучий сину мій.
— Угу, — приречено кивнув пияка, але тут йому в голові майнула нова і, мабуть, дуже вдала, як на нього, думка.
— Я, звичайно, проведу, але ж у горлі в мене пересохло, ваша превелебносте. От монастирське винце, кажуть… усім винам вино! Непогано б скуштувати! А там — хоч на цвинтар, хоч відразу на той світ! У гарному товаристві не лячно…
— Грішно захоплюватися хмільним зіллям, сину мій, — строго завів єпископ. — Та й чи не зіб’єшся ти з дороги? Сам розумієш: вино глузливе, сикера буйна, а п’яна людина до худоби подібна!
— Худоби?! — щиро здивувався гураль. — То це ми з кумом… ач, скажеш таке — худоба! Не піду я нікуди! Прямо тут спати ляжу!
Торг тривав ще якийсь час, аж поки впертому пастухові видали нарешті одну завбачливо прихоплену з собою сулію — чернець-візник ніби передчував, що вино їм знадобиться.
Після чого всі четверо вирушили до табору князя Лентовського.
Час наближався до півночі, але в таборі все ще горіли вогнища, тож біля одного з них єпископ угледів знайому постать князя. Замислений Лентовський сидів, обхопивши руками гострі коліна й загорнувшись у вовняну накидку.
— Добрий вечір, ваша превелебносте, — промовив князь, не підводячи голови, але безпомилково визначивши, хто підійшов до багаття в таку пізню годину. — Що, і вам не спиться?
— Не спиться, сину мій. Обов’язок пастиря не велить мені сьогодні спати. А тому з’явився я до тебе зі смиренним проханням — чи не виділиш мені двох-трьох вірних людей для супроводу?
— Куди ж це ви зібралися глупої ночі, святий отче? — здивовано підвів брову Лентовський. — І хто може загрожувати вам, що ви просите супроводу? Звісно, я не проти, але…
— Та ось, вирішив до цвинтаря пройтися, глянути, що там діється. Коли все гаразд — помолюсь за душу покійного та й піду назад ну, а коли… Сам розумієш, сину мій. А провідників у тебе прошу, бо ж гори ці кишать розбійниками, які не мають належної поваги до смиренних слуг Божих; а ваших озброєних людей, найпевніше, постережуться.
— Отут ви маєте слушність, ваша превелебносте, — кивнув Лентовський і підвівся. — Зараз я покличу людей. Та й сам із вами пройдуся — бо щось не спиться. Не заперечуєте?
— Аж ніяк, сину мій, аж ніяк! — сплеснув руками провінціал і ледь помітно всміхнувся.
«Коли щось не так, доведеться, швидше за все, вгалювувати цього вискочня Райцежа, — подумав єпископ. — О, тоді Лентовський зі своїми людьми буде ще який доречний!»
Занурений у ці роздуми, Гембицький не помітив, як при світлі багаття лиховісно блиснули очі старого князя.
…Час від часу пастух на ходу прикладався до отриманої сулії, захоплено кректав, зупинявся, ретельно затикав сулію корком і ховав її знову за пазуху, після чого простував далі.
Випиваха-гураль запевняв, що до цвинтаря йти не більше як півгодини, однак вони рухалися значно довше, але нічого схожого на мету їхньої подорожі поки що видно не було.
— Чи не збився ти часом з дороги, сину мій? — не витримав нарешті Гембицький, якому почало здаватися, що негідник-провідник морочить їм просто-напросто голову й водить по колу; а взагалі, усі вони тут, у цих забутих Богом горах.
єретики, язичники та розбійники, усі між собою змовилися, тож варто було б…
