баронеси та тієї дивної компаньйонки, про яку згадував Альберт.
Двері, що цікавили його, теж піддалися легко; тут знову було темно, і лише вузенька місячна смужка вибивалися з-під запнутої штори.
«Якщо колекція тут, то в такій темряві недовго й перебити половину, а заодно і весь будинок розбудити!» — тривожно подумав Джош-Мовчун, але запалити лампу все одно не зважився. Замість цього він навпомацки рушив до вікна, маючи намір розсунути штори та скористатися природним освітленням, якого йому, напевно, буде цілком достатньо.
Зненацька рука його наткнулася на щось гладке й опукле; предмет похитнувся, але Джош в останню мить устиг підхопити його й поставити на місце. Ваза! — дійшло до злодія, і він з подвійним полегшенням перевів подих: по-перше, його розрахунки цілковито підтвердилися, а по-друге, він чудово уявляв, якого гуркоту щойно уник. Зачекавши, поки серце в грудях заспокоїться, Джозеф щасливо дістався до вікна й відсунув штору. Потік місячного світла хлюпнув усередину кімнати — й вона вмить змінилася. Джош задоволено повернувся — він хотів оглянути поле майбутньої «роботи».
Але не величезні вази з китайської порцеляни, не срібні турецькі глечики з лебединими шиями й не мініатюрні золоті вазочки роботи італійських майстрів першими впали йому в очі.
Біля дверей стояла смаглява чорноволоса дівчина в напівпрозорому пеньюарі — ледь усміхаючись, вона спостерігала за ним.
5
Поза всяким сумнівом — перед Мартою стояв злодій. І, певна річ, не крадій людських помислів, як вона, а звичайний домушник. Марті було трохи страшно — у рідних Шафлярах крали тільки худобу, тож зі «звичайними» злодіями вона досі не стикалася — але цікавість узяла гору. Світське життя добряче вже набридло їй, а тут раптом така пригода!
Марта ще сама не знала, що робитиме далі. Найпростіше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона — але злодієві ніщо не заважало будь-якої миті висадити шибу та вистрибнути у вікно, і крім того… перед нею був своєрідний побратим по професії, бо Марта не мала жодних ілюзій щодо власної персони. Та й сам молодик, що злякано закляк біля вікна, був їй чимось симпатичний.
І замість пронизливого вереску або сакраментального й цілковито ідіотського питання: «Що ви тут робите?!», Марта просто констатувала:
— Ви злодій. І прийшли сюди по баронові вази.
— Так! — розгублений Джозеф не спромігся на брехню, тому сказав правду.
— Тоді я порадила б вам не брати китайські вази — вони дуже тендітні й важкі, навряд чи ви донесете хоч одну цілою. Крім того, мені вони дуже подобаються.
— Ви, наскільки я розумію, Марта, компаньйонка баронеси? — нарешті отямився Джозеф.
— О, вам навіть це відомо! — Марта оцінила нахабність молодика й те, як швидко він упорався зі своєю розгубленістю. — У такому разі назвіться, оскільки ви вже знаєте моє ім’я, а я вашого — ні.
— Джозеф Волож, — Джош злегка уклонився. Він і сам не знав, чому назвався своїм справжнім ім’ям.
— Джозеф? І ви певні, що ваша мама називала вас саме так?
— Ну, взагалі-то мама звала мене Юшкою… Юзефом. Але це було так давно…
— О, то пан є-сте-м поляк? — вимовила Марта співучою говіркою й не здивувалася, коли почула у відповідь:
— О, то пані теж полька?!
— Пані гуралька, — й обоє охоче перейшли на рідну мову.
- І що ж пані Марта мені ще порадить? — поцікавився Джозеф. З усього видно, дівчина не збиралася кликати на допомогу, і в Джоша з’явилася надія, що він зуміє виплутатися з цього дурного становища.
«А вона, до речі, нічого собі. І не боїться зовсім», — відзначив він мимохідь.
— Думаю, вас цікавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомітно можна було винести, — зі знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоєним від названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ).
— Ви міркуєте напрочуд тверезо. І ви знову маєте рацію, — Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесіда нічим йому не загрожувала і навіть складалася дуже вдало; утім, Джош ще й сам боявся в це вірити.
— Що б то вам запропонувати, милостивий пане? — Марта потішалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварної крамниці, який допомагає покупцю вибрати потрібну річ, і нишком спостерігала за симпатичним молодим злодієм. «А якщо спробувати працювати з отаким у парі?» — майнула шалена думка, але Марта відразу прогнала її геть.
— Ці італійські дрібнички, звісно, дуже гарні й коштують як добрий маєток, але ви наврядчи зможете їх продати; крім того, я до них так звикла… Може, оце? — і вона показала достоту отетерілому Джозефові незграбно-розкішну вазу середніх розмірів, що масляно сяйнула в місячному світлі, коли Марта взяла її з підставки. — Такий несмак! Зате чисте золото.
- І ви… пропонуєте мені її взяти? — сторопів Джош.
— А хіба ви не за цим сюди прийшли? — Марта вже твердо вирішила дозволити Джозефові-Юзефові піти звідси зі здобиччю, а заодно насолити баронові, котрий недавно нахабно залицявся до неї під час відсутності дружини. Зрозуміло, барон умить забув про свої наміри, але неприємний осад у Мартиній душі залишився. Липуча противна осуга — так буває завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б і не дозволити собі маленьку помсту?
— Що ж ви стоїте як стовп? — Марта здивовано насупилася. — Беріть те, за чим прийшли, і йдіть. Я не здійматиму галасу.
— Але чому?!
— А от «чому» — це вам знати зовсім необов’язково, — прорекла дівчина, ступила крок назустріч Джозефові й віддала йому вазу.
Джош-Мовчун машинально взяв простягнену річ, їхні руки на мить стикнулися. Злодія пройняв озноб, у нього вперше в житті засвербіли очі — і він знову закляк, тримаючи в руці вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати.
— Беріть вазу і йдіть, — ще раз, як маленькому, повторила Марта. — І не забудьте про своє парі. Завтра ввечері ви маєте зустрітися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули.
— Так-так, я пам’ятаю, — не дуже тямлячи, що з ним діється, вичавив із себе Джош і рушив до дверей.
Біля порога він на мить затримався, востаннє глянув на струнку дівочу постать у легкому, як повітря, пеньюарі, котра наче плила в потоках місячного сяйва — і слова самі злетіли з його губ.
— Я… зможу побачити вас іще колись?
— Можливо, — лукаво посміхнулася Марта, адже вона зовсім легенько доторкнулась до Джоша, інакше б той назавтра взагалі не згадав би про своє парі з Грижею. — Тільки ж не приходьте так, як оце зараз — іншим разом вам може не так поталанити.
Джош лише кивнув у відповідь і ступнув у коридор.
6
…Цілий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де і з ким він має сьогодні зустрітися. Коли прийшов до винарні, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього.
— Щось ти без мішка, приятелю, — весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. — Бачу, язик у тебе гостріший за все інше! Під стіл просто зараз лізтимеш, чи як?
— Тобі, Грижо, не багатіїв чистити, а в суді служити, — посміхнувся Джош і сів на залишене для нього місце навпроти Грижі. — Ти б нас усіх за місяць перевішав…
— Ач, як виспівує! Чи справді розжився чимось?
— Та так, дрібничка, — мляво махнув рукою Джозеф і відкрив дорожню сумку, що висіла в нього на боці. — Там ще було, тільки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо?
Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столі одночасно. Якийсь мент Грижа із Джошем мовчки порівнювали вкрадене; решта затаїла подих. Потім Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.
— Непогано, — оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. —
