скатертиною, на ньому батарея пляшок — шампанське, коньяки, ризький бальзам. З кухонних дверей пашіли ароматні кулінарні запахи, в кутку кімнати високі стереофонічні колонки скрикували, стогнали і задихалися голосами заокеанських співаків.
— Розташовуйся. Ми зараз, — сказала дівчина, лукаво підморгнула зеленими очима і зникла в кухонних дверях.
Гриць оглянув кімнату. Одна стіна від підлоги до стелі була закрита книжковими поличками. Хлопець приємно здивувався, підійшов ближче, почав розглядати корінці. Повне зібрання Толстого, Достоєвського, Джека Лондона, Горького, Пушкіна, Лермонтова, Тагора, Паустовського, Уелса. Ого, навіть зібрання Ромена Роллана тридцять шостого року! Дореволюційні видання Мережковського, Володимира Соловйова, Розанова, Шестова, Зінаїди Гіппіус. Платон, Шопенгауер, Вівекананда, Кант, Гегель, Маркс, К'єркегор, Бердяєв, Ленін. Далі — Єсенін, Маяковський, Шевченко, Євтушенко. Дуже дивні поєднання! І ще дивно те, що книги розташовані дуже акуратно, ніби на виставці. Цікаво, хто тут живе, хто господар такої багатої, але не дуже системної бібліотеки? А втім, нині дехто збирає книги лише тому, що це модно й престижно.
Вікна протилежної стіни виходили до Дніпра, з висоти шістнадцятого поверху видно було освітлену прожекторами постать Матері-Вітчизни, мерехтливі бані Лаври. В небі купчилися темні хмари, сузір'я хутко щезали з виднокола, на обрії миготіли грозові зірниці.
— От і ми, — почувся голос Віолети.
Гриць схвильовано озирнувся. На нього дивилися велетенські чорні очі, обрамлені довгими віями. Господиня тих магнетичних очей, молода дівчина років двадцяти, була вбрана у легке шовкове плаття-максі, червоно-чорне, веселе, квітчасте. Бліде личко з непофарбованими губами, високі груди, руки з довгими музикальними пальцями ніби вирізьблені з мармуру. Вона якусь мить вдивлялася в очі Гриця, оцінювала, мовчала. Усміхнулася привітно, подала руку.
— Інна…
— Гриць, — зітхнув він. — Дуже приємно…
— Ох, цей мені вже церемоніал! — скрикнула Віолета. — Ну, гарна дівка, гарний хлопець, знайомтеся, веселіться, танцюйте, цілуйтеся! А то манірності всякі, примірювання та недоторканості!
— Віолето! — докірливо озвалася Інна. — Як ти можеш?
— Чого там! Свій хлопець. Братва, де ви там? Кінчайте диміти, пора до столу. Інночко, неси закусон, а то терпець уривається!
Дівчата знову майнули на кухню, Інна ще раз оглянулася на Гриця, і йому здалося, що в її очах промайнула тривога. Чи йому примарилося? А гарна дівчина, дуже гарна! Цікаво, чи це вона тут живе, читає оці книги?
З балкона ввійшло двоє хлопців і одна дівчина. Старший був років тридцяти, спокійний, владний, а гострим поглядом стальних очей: обличчя ніби виліплене з жовтої глини і обпалене вогнем. Молодший був високий, похмурий, губатий, років двадцяти, з-під розщібнутої блакитної сорочки кучерявилося густе волосся на грудях. Дівчина худорлява, засушена, мов тараня, але вміло розмальована, модерна, хвацька, довговолоса. Вона тріпнула рудою гривою і перша підійшла до Гриця, подаючи руку.
— Аврора, — сказала кокетливо. — Це про тебе розповідала Віолета?
— Якщо про Гриця, тоді про мене, — засміявся хлопець. — А що вона розповідала?
— Розхвалювала. Каже — зустріла таксиста, як бога! На врубелівського «Демона», каже, схожий!
Гриць зніяковів. Дівчина й хлопці засміялися. Після рукостискань старший сказав:
— Я — Марик. А він — Едя. А ти, справді, хлопак свій. Нормальний хлопак. Будь як дома!
Дівчата внесли з кухні смажену гуску, заливну рибу, паштети, салати, цілу гору цитрусів — апельсини, мандарини, нарізані апетитними дольками ананаси. Віолета картинно розвела руки, ніби обнімаючи вишукано заставлений стіл, манірно застогнала:
— Тримайте мене, знепритомнію!
З веселим гомоном і сміхом розсілися довкола столу, Гриця посадили біля Інни. Вона зрідка позирала на хлопця, щока у неї паленіла від хвилювання. Марик відкоркував шампанське, акуратно розлив у кришталеві келихи, підвівся, проголошуючи тост:
— За нашого нового друга! За Гриця!
Усі весело спорожнили келихи. Гриць до свого торкнувся вустами, але не зробив жодного ковтка. Марик здивовано глянув на нього.
— Саботуєш?
— З машиною, — пояснив Гриць. — Не можна. Та й взагалі не п'ю…
— Слабка голова? — іронічно запитав Марик.
— Та ні. Таке в мене правило. Везу людей, повинна бути ясна голова і найчіткіша реакція…
— Не силуйте його, хлопці, — втрутилася Віолета, — тим більше, що йому доведеться, може, вас відвозити!..
— Правда, правда, я й забув! — похопився Марик. — Транспорту вночі вже не буде, доведеться тобі, старик, нас підкинути. Та й Інну заодно. Можна?
— А чого ж, — згодився Гриць.
Доки сусіди по столу причащалися винами, він наліг на салати й паштети, бо в цілоденній крутанині нічого не їв. Інна поруч з ним сиділа задумлива, якась напружена, її тверде стегно пашіло вогнем, інколи торкаючись його ноги, хлопцеві було від того ніяково й солодко. Він раз у раз схвильовано поглядав на її довгу шию, прозорі, прегарно виточені вушка, на круті груди, що напинали тонкий шовк. Хотілося почути її голос, і Гриць, зважившись, запитав:
— А вам далеко їхати?
— До Куренівки, — сказала Інна, якось дивно глянувши на хлопця. — Але я можу заночувати у Віолети…
— То це вона тут живе? — поцікавився Гриць. — Мене вразила розкішна бібліотека. У Віолети широкий діапазон інтересів. Де вона працює? Чи навчається?
— Ти про мене питаєш? — озвалася господиня, почувши краєм вуха їхню розмову. — Бач, який допитливий! Хіба тепер обов'язково бути академіком чи філософом, щоб мати путню бібліотеку? Просто я книгоман, люблю класику, рідкісні видання. Захочеш щось прочитати — будь ласка. Вибирай. Та що це нас потягнуло на серйозність? Едя, врубай маг!
Кімнату сповнили мелодійні звуки танго. Інна глянула на Гриця, шепнула:
— Потанцюємо?
Хлопець з готовністю встав з-за столу, обняв Інну. І все зникло довкола. Були тільки бездонні очі, чорні крила брів над ними і дивна тривога, що струменіла від її шиї, грудей і рук. Вони тихо пливли в сутінках кімнати, з вікон дихала грозова свіжість, від заходу долинали відлуння громовиць, в небі мигтіло.
— Насувається гроза, — шепнув Гриць. — Який дивний вечір. Символічний. Ви — і гроза!
— Я боюся грози, — напружено відповіла дівчина, вдивляючись в його очі, ніби хотіла щось сказати. — Я б не хотіла, щоб та гроза докотилася сюди. Вам же… треба їхати… А під грозою небезпечно!..
— Пусте, — засміявся Гриць. — У машині як у бога за пазухою.
— Ти так думаєш? — загадково запитала Інна, зненацька перейшовши на «ти».
І знову на хлопця дихнуло тривогою. Але він відігнав те непрохане чуття, насолоджуючись безжурним настроєм, красою партнерки, не вимовленими, не проявленими ще мріями й сподіваннями, які народжувалися за хистким покровом теперішньої миті. Чи можливо зберегти цяточки ось таких проблисків радості вічно, поєднати їх, влити у цільне джерельце буття? Як передбачити появу таких проблисків, чи є для цього якийсь критерій, чи радість приходить неждано, як говорив йому химерний кавказький супутник?
— Ти навчаєшся? Чи працюєш? — запитав Гриць.
— Закінчила середню школу, — скупо мовила Інна. — Тепер обіцяють взяти в будинок моделей. Манекенщицею…
— І тобі… подобається така перспектива? — здивувався хлопець.
— А чому б ні? Нести людям радість, дарувати приємний настрій, брати участь у творенні нового вбрання…
— Гм. Я так не думав. Ти правду кажеш… пробач. Це в мене щось від ханжі.
— Навіщо ж так самокритично? — лукаво всміхнулася Інна. — Я б могла скептично відгукнутися про твій фах, але ж знаю, що всюди є свої принади, задоволення… втіха… Хіба не так?
