небаченим утвором і почали заглядати в нього. І вже не могли відірватися. Їхні щільні, відчужені образи попливли у світ, населяючи сфери сонними істотами, розділеними з власними господарями, з девами, котрі ще досі не можуть вирватися з полону демонічного дзеркала. Асури таким чином добули вирішальну перемогу і відтоді панують над проявленими сферами, визискуючи людей, тобто дрімаючих девів, п'ючи їхню психоенергію замість амріти. Оце і весь міф, браття.
Генерал помовчав, глянув у відчинене вікно, де мерехтіли великі ясні зірки, похитав головою.
— Серйозний міф. Нетрадиційний. І розшифрування його, безумовно, не однозначне.
— Ну, перш за все, — промовив Петро Чуров, соратник Юрія, присадкуватий космонавт з чорними меткими очима, — тут розкривається «закон дзеркала» як основний закон щільного буття. Тобто наша свідомість полонена лавиною відчужених форм, і ці форми нами вважаються суверенно існуючими, бо ми неспроможні відчути, побачити взаємозв'язок всіх розділених часток світобудови.
— І не дивно, — підхопив Юрій. — Згадайте, під тиском яких історичних стереотипів ми перебуваємо. Що там казати: ще досі мільйони людей — у полоні прадавніх забобонів, у тенетах містики. А сама наука — хіба її фундамент цільний? Він же змурований з найхимерніших мозаїчних шматків. Хіба наші константи, закони, міри, весь арсенал пізнання не грунтується на засадах приблизності, релятивності, умовності? Віками, тисячоліттями старанно формувалася ідея самотності людини, покинутості, загубленості, гріховності, відчуженості від Великого Космічного Цілого. Оце й було кування «Дзеркала Асурів», що донині сліпить очі сучасникам.
— Хто ж його кував? — запитливо глянув на Юрія генерал. — Що за демонічні сили?
— Хіба так далеко треба ходити? Та в кожному з нас затаєні ці асури. Гляньте, яке ричання здійнялося довкола, як тільки Вітчизна ступила на стежку перебудови! Думаю, що демонічне дзеркало усунути не просто, хоч ми й пробили в ньому велику діру. Але це лише початок. Попереду — вражаюча праця. Розкріпачити думку людства, показати йому, що воно — дитя Безмірності, що йому належить народитися у зоряне буття… Друзі, хіба це не достойна естафета, котру ми беремо у наших батьків?
— Обнімемось, браття, — сказав генерал, схвально кивнувши у відповідь на слова Гука. — Летіте, «Соколи», ми чекаємо незвичайних відкриттів. Тепер така пора, що кожен день може принести буквально магічні можливості для людей. Уже те, що ми мріємо про такі масштабні космічні трансформації, саме по собі є фактом красномовним. Древня мудрість каже: хто куди йде — той там і буде. Захід планує «космічні війни» та експлуатацію далеких світів, а ми — творення нових світил, гармонійних планет. Ми певні, що сама сутність Природи-Матері з нами, з тими, хто її захищає. А тепер — заспіваємо нашу пісню. На прощання… Хай ця пісня береже, захистить вас, «Соколи», там, у небесному полі.
Керівник польоту заспівав хрипким голосом, присутні дружно підхопили, і сувора мелодія пісні виплеснулася у вікно, попливла над будинками Байконура, над принишклим степом.
— Щиро усміхається юнга, — тихо повторив Юрій, коли пісня замовкла. — Прекрасні слова. Юнг багато підростає, є кому підхопити естафету.
— А тепер — спочивати, — підвівся з місця генерал. — Я радий, що ви в бойовому настрої, «Соколи». До ранку. На світанку — старт!
Передстартові клопоти позаду. Задраєно входи до космічного корабля. «Соколи», одягнені в скафандри, напівлежать у кріслах, прислухаються до стартових команд з керівного пульту.
— Як настрій, «Соколи»? — долинає голос генерала.
— Як у породіллі, — жартує Юрій.
— Чудово! — радіє керівник польоту. — Тоді можна ждати чарівної дитини. Бажаємо всім вам народити прегарне немовля, або ні — хай воно одразу заговорить, закричить. Щоб вся Земля втішалася ним. Чуєте? Щасливої путі! Тримайтеся, «Соколи»!
— Спасибі, друзі! До зустрічі!
Далекі голоси операторів, які відлічують секунди стартової готовності. Тиша. «Ніби в печері самітника», — подумалося Гукові. І напружений голос: «Пуск!». І грозовий обвал. Шлюзи вогненної сили відкрилися, могутній вихор клекоче, прагне у простір, несе громаддя корабля у безмір'я.
Ціла гора навалюється на груди, на голову, руки стократ важніють, тяжко дихати: все це Юрієві давно відоме, все пережите в дні тренувань, але тепер його свідомість заглиблена у зовсім інший образний світ. Дивним чином — поза органами зору, поза аналітичними здатностями мозку він побачив, відчув Землю, всю материнську планету, як гігантську живу сферу, довкола котрої вібрують, звиваються, колихаються, наче водорості у воді, міріади щупалець, пружних шнурів, ниток, змієвидних мацаків; і вся ця мережа сповиває корабель і все, що в ньому, — тіла, кожен орган у них, кожну клітинку й атом. Щоб вирватися у простір, треба порвати кожну нитку, розімкнути кожне щупальце, відштовхнути тисячі мацаків. Це й означає — здолати гравітаційну мережу. Але звідки в його свідомості виникає дивна образна структура? Може, сон наяву, може наші позасвідомі глибини формують певну міфічну структуру, котру ще лише належить розгадати? Бо сучасні наукові концепції про суть гравітації ще плавають у відкритому океані, не причаливши до берега розуміння; цілий спектр припущень — від розуміння тяжіння, як функції звинутого довкола щільних структур простору, — до спроби пронизати весь речовинний світ потоками гравітонів. А реальність — сміється. Вона кожної миті демонструє деспотичну силу гравітації, дає змогу навіть користуватися її енергетичними дарунками, проте уподібнюється міфічному Протеєві, втікаючи від дослідників, які пробують схопити таємничого птаха в обійми.
— «Соколи», як почуваєте себе? — крізь шелест і вібрацію долинає голос керівника польоту.
— Нормально! — спокійно обзивається Петро Чуров, який лежить правобіч Юрія.
— Все гаразд, — додає командир корабля Дмитро Марусишин. — Відчуваємо себе, як у обіймах тещі: впевнено й надійно!
