Вогнесміх

Диво, дивитися, дивокіл, довкола, дивний. А при інверсії — вид, видющий, видіти, веда (знання), ведун тощо. Тобто мова йде про здібність бачення, дивлення, сприйняття обширу, простору, світу.

Аналізуючи «Слово», ми спостерігаємо, що автор епосу цілком уникає вживати слово «небо» (крім одного разу в кінці, де «сонце сяє на небесі», але це місце багато знавців вважають пізнішим додатком ченців-переписчиків). Закономірно допустити, що пращури називали «небо» (точніше — простір, зоряний космос) дивом, тобто суттю того, що дає можливість дивлення, що вічно дивує і відкриває таємничий лик унікальності, всеохопності, глибинності.

«Небо» прийшло пізніше, з візантійством: воно означав «НЕ Бо(г)». Тобто слово штучне, заперечувальне. Очевидно, візантійці, нав'язуючи нові поняття, викорчовуючи образи древнього світогляду в мові прарусів, замінили величного ДИВА на плоске, кришталеве «НЕБО».

Ось чому автор «Слова», сумуючи за героїчним минулим, чує голос ДИВА — Духу Зоряного Обширу, котрий кличе «послушати» землі таємні, незнані, тобто об'єднати їх Єдиним Словом, — адже «послушати» — це мати єдиний слух, єдиний послух, слухняність, єдину мову. Конфліктуючи з половцями, Ігор збурює ворожнечу замість того, щоб віднайти спільну основу взаєморозуміння. Все лягає на свої місця.

Але до чого тут «верхів'я древа»? Як може космічний обшир — ДИВ «сидіти» на дереві? (Хіба, може, дерево — символічне Древо Буття, але то було б для епічної думи дуже барвисто).

Беремо першозапис. В оригіналі стоїть: «Див кличет врьху древа»… Де дослідники й перекладачі побачили «з верхів'я древа»?

Відновлюємо логічний ланцюжок речення: «див кличет в…» (куди ж він кличе, в що?). «В рьху древа». Що це за «рьх»? Між «р» і «х», як це ведеться при твердому знакові, має бути голосна — «а» або «е».

Отже, «див кличе в раху древа». Чи є в нашій мові слова й поняття, споріднені з коренем «РХ», «РАХ», «РЕХ» тощо?

Дуже багато. Будь ласка.

Рахувати — тобто об'єднувати розрізнені числа, зводити в спільноту. Прах (по-раху) — тобто розпорошеність, подрібненість, розсипаність. Стріха (суть рх) — тобто зведення єдиної покрівлі над оселею. Неряха — людина протилежна раху, чепурності, красі, зібраності. Страх (суть рах) — велична сила, котра змушує до трепету, до молитовності, жаху. Ряхтить — сяє, іскриться, веселить, переливається барвами. Рахва — сонцеподібна посудина в Карпатах, рахмани — (люди раха) — легендарні люди давнини, які щезли з нашого поля зору. Рахманна земля — добра, родюча земля, Отже, видно, що слово РАХ було поширене, обіймало безліч понять, означало соборність, спільноту, цілість, чистоту, зібраність. Певно, проти цього поняття воювали візантійці, бо пізніше виникли негативні слова: отряха (той, хто від раха), рахуба (лихо від раха). Це вже відгомін переслідувань, зневаги, насмішки над тими, хто дотримувався віри в давній РАХ.

Співець «Слова», звертаючись до князів, котрі ворогують, закликав, переконував: див — дух Єдності кличе нас до взаєморозуміння й прадавньої спільноти (древо — означає саме древність, давнину, прадавність, адже донині ми кажемо «древній»). А довкола цього поняття (древо) знавці «Слова» теж накрутили купу спекулятивних міркувань. «Растекался мыслию по древу» — просто означає, що Боян витає, мандрує думкою в давнині, у віках минулих, обіймаючи їх своєю думою.

Ще один маленький приклад. Коли ми говоримо слова світ, повітря, повитуха, виток, вітаю, вітальня, квітка, вітка тощо, то не бачимо єдності між ними. Все це розсипано, дискретно, відрубно. А для пращурів всі ці слова об'єднувалися через поняття віта, вита — життя. І не лише життя як таке, а й сам дух життєвості, руху, чутливості.

Кілька слів про заперечувальні частки НІ, НЕ, БЕЗ.

Я певна, що заперечувальні частки є чужим для нашої мови породженням, котре в'їлося в праісторичні часи до Слова і сформувало цілий Антисвіт псевдослів та псевдопонять, Ці частки ніби «спростили» діалог, мисль. Але це «спрощення» надто збиткове. Воно повело нас на манівці абстракцій, порожнечі, мнимих образів та антиномій. Безгоміння, бездоріжжя, безмежжя — замість тиша чи мовчання, замість, тяжка дорога чи поганий шлях, грузька дорога, замість глибинність, всеосяжність, надмірність тощо.

Або нерозумний — коли правильно дурний, слабий розумом, обділений тямою. Ніхто, ніщо — замість щось, хтось, бо ніщо й ніхто — лише порожні жупели психосфери Антислова, які полонили нас своїм хворобливим мерехтінням.

Відверто треба визнати, що Древо Прамови розчахнуте, і воно агонізує. Особливо це відчутно в філософії, котра вживає ці частки (ні, не, без) на кожному кроці, опираючи на них всі свої псевдодіалектичні вигадки. Якщо видалити з мовної ріки заперечувальні частки (і всі слова, злучені з ними, — їх же легіон!) — тоді треба будувати світоглядні основи на інших засадах: кожен елемент світогляду входитиме в творчу гармонію з іншим, антиномії щезнуть, будь-який елемент Буття буде закономірний і знайде своє місце, антитези розтануть. Над розірваним Всесвітом Речі спалахне Райдуга Єднання, потоп псевдослів зійде, щезне, зазвучить поліфонічна, багатозвучна Пісня цілості, пісня Радості.

Поки що досить про це. А то ти скажеш, що твоя сивіюча сестричка впала у сентименти, в утопічні химери. Не думай так. Зосередьтесь з друзями, залучіть до справи добрячих мовознавців, філологів, щоб «Резонанс Еволюції» отримав імпульс Правдивого Слова, щоб всі значення, які ви будете закладати в серце «Живої ЕОМ», були тотожні Життю, а не людським вигадкам та забобонам.

Пора воскресити Прамову, без цього шлях у Правдивий Космос закрито. Ми не зможемо тотожно бачити Всесвіт, якщо тотожно не осмислимо його. Ось тобі навздогін лише один приклад: ми кажемо, що Місяць — мертвий світ. Ця фраза — абсурд. Бо світ означає з- вітою, з життям. Виходить, мертвий-живий. Таких прикладів у нашій фразеології найдете море. Ти зауважиш, що й я вживаю заперечувальні частки, поринаю у звичну стихію сучасного зіпсованого слова! Що ж поробиш! Нам всім треба зробити зусилля, щоб розірвати прадавню ворожу запону…

Обнімаю тебе і чекаю запрошення в Кіберцентр. Може, познайомиш з доктором Боголо? Дуже цікавий цей народ — папуаси, хотілося б дещо почути від нього. Передбачаю, що племена, відтиснуті європейськими антропологами у апендикси еволюції, ще продемонструють нам свої дивовижні можливості. Чудовий наш Миклухо-Маклай давно передбачив таку можливість.

Бувай здоровий, не забувай пити чайок із трав, що я тобі надіслала.

Твоя сестра Марія».

«Волга» котилася польовою дорогою поміж широкими нивами, на яких сям і там трактори переорювали стерню. Густими зграями в просторі вирувала галич. На передньому сидінні, поруч з водієм — сміхотливим рудобровим хлопцем — сидів Товкач, оглядав у віконце елегантний осінній краєвид, підморгував Грицеві, котрий мовчазно тулився ззаду:

— Вирвалися трохи з того пекла кабінетного, аж ніби сквознячком у печінці продуває. Відчуває душа моя — вдала буде поїздочка!

— А куди ми, власне, їдемо? Що за секрети? — пожвавився Гриць.

— Сюрприз, — хихикнув редактор. — Головну ідею ти знаєш: надибати сільце, де сміх у пошані.

— Так ви ж, мабуть, вибрали таке сільце? Чому ж таємниця?

— Хе-хе! Мене цікавить, як ти реагуватимеш, коли прибудемо на місце. Ти знаєш, як я вибирав місце?

— Ні сном ні духом.

— По карті. По звичайній географічній карті!

— Як то можна, — здивувався Гриць, — по карті вибирати село, де сміх у пошані? Це вже, вибачайте,