сформовані у дискретному світі, у світі вібрацій, ритмів, ущербності, неповноти, розірваності, хвильовості, спіральності. Ми — і це гарно сьогодні ілюстрував мсьє Гук — знаходимося у космічній каруселі, тому — ясна річ! — неспроможні чітко визначити реальність континууму, що лишається поза «межами» гравітаційної спіралі падіння. Так — відбулася ще не відома нам катастрофа, і далі — відрив від материнського прабуття.
У мене виникає дивна думка, що Мегакосмос перевіряє нас на зрілість. Вся ця ситуація — екзамен, іспит. Або знайти рятунок — або пропасти. Ми — в течії вражаючого масштабного експерименту. Мізерні життєві, розумові парості буттю не потрібні, життєва динаміка відбирає всеперемагаюче зело, здатне прорости навіть у якійсь щілині на прямовисній стіні. Ілюструю свою думку: на дубі виростає жолудь, він розкошує в повному єднанні з батьківським стовбуром, листям, гіллям, коренем — це і є повноцінне буття, де відсутні катастрофи і сумніви. Потім — пора дозрівання й падіння жолудя, відрив від материнського лона. Відчуття покинутості, самотності, відчаю. Довкола вітри, дощі, може, безводдя, може, кам'янистий грунт, може, свині, котрі прагнуть з'їсти жолудь, або птахи, які загрожують його склювати, і так далі. Треба збагнути всі ці умови і відтворити з себе прасвіт батьківського дуба.
Ось ситуація Землі: ми — носії титанічної програми колишньої континуальної суперцивілізації. Вона — в нас, в наших генетичних глибинах. Ми відірвалися від «стовбура» цільного буття і «падаємо» у незбагненне поле, в якусь яму, де можемо прорости або загинути — залежно від того, що нас очікує. Падіння в інферно Чорної Діри — це ефект відриву, котрий має стати новим початком, новою космічною весною, якщо ми самі собі підготуємо добрий грунт для проростання.
Головне — усвідомити, як це сталося, що ми несемо в собі, як в цих умовах знайти шлях до самореалізації. Згоден з попередніми думками про те, що пращури знали про космічну загрозу спопелення планети. Саме про вогняну смерть говорили древні мудреці: можливо, то був відгомін ще титанічного знання, спотвореного релігійними культами і апологіями жерців.
— Дякую, мсьє Бурше, — озвався генерал. — Ваша натурфілософічна картина дуже цікава. Це – наближає нас до змалювання більш раціональної картини ситуації. Ставиться питання: чи є якісь конкретні докази на користь гіпотези про ущербність планетарного життя? І ще: які можуть бути варіанти «виходу» з «спіралі падіння»?
— Дозвольте мені, — раптово обізвався Іван Гук. Його сива кучма з'явилася на екрані. — Ми маємо таку лавину інформації, що з неї можна конструктивно ліпити безліч варіантів та моделей космоситуації. Але це означає — гратися в примарами, тут я згоден в тобою, Юрку. До речі, я прибув на розмову з тобою не випадково: ми з Борисом вже обговорювали деякі цікаві факти, тривіальні факти, треба сказати, але вони залишилися поза увагою дослідників.
— Це так, — підсунувся до екрана Борис Гук, і Юрій побачив його глибоко запалі очі під кущиками передчасно посивілих брів. — Робота над формуванням першого варіанту «Резева» завершується, тому потрібне відповідальне осмислення всієї глобальної й космічної ситуації. Безумовно, що визначальним для «Резонансу Еволюції» має бути таке завдання, такий алгоритм, який ляже основою всеохопної творчості для ХХІ віку. Промоделювати грядуще сторіччя з високим ступенем тотожності можна лише тоді, коли евристичний алгоритм нової ЕОМ вбере в себе найголовніше річище буття. Нам здається, що таким завданням і має бути усвідомлення та відвернення космічної загрози, яка вимальовується…
Знову залунали скептичні вигуки:
— Ідея приреченості — не для серйозної науки!
— Це — прерогативи фантастів. Хай вони займаються моделюванням таких екзотичних ситуацій.
— Світова думка не сприйме таких песимістичних прогнозів. До того ж інформація про загрозу падіння в Чорну Діру може породити небажані наслідки — фанатизм, зневір'я у цінності життя, лавину самогубств і так далі.
— Не згоден! — рішуче відповів на ті репліки Юрій, і його супутники — Марусишин та Чуров — схвальними кивками підтримали його. — Якщо капітан визначив, що корабель мчить на рифи, на дороги, у небезпечне місце, його місія — знайти найкращий варіант рятунку, попередивши екіпаж про загрозу. Таке попередження хіба песимізм? Це ознака довір'я до всіх пасажирів корабля, до моряків, вияв відповідальності й турботи за життя кожного учасника плавання. Ми на такому кораблі, друзі, і довкола — таємничий океан безмірності, про який ми практично нічого не знаємо. Та ми ухилилися вбік, у марну суперечку. Іване, ти не закінчив своєї думки… які тривіальні факти, за твоїм переконанням, варті такої пильної уваги?
— Ви знаєте, — повів далі Іван, — що я не космолог, не астрофізик, не філософ. Я — хлібороб, знавець землі, тієї її важливої частки, котра зветься гумусом. Практично гумус концентрує в собі левову частку життєвої потенції біосфери: гадаю, що цього доводити не варто. Та ось парадокс — товщина гумусу, навіть у найкращих місцях планети, наприклад, у степах України, дуже мізерна порівняно з геологічною історією Землі, як її малюють сучасні дослідники. Підрахунки показують, що той шар гумусу, котрий ми маємо і яким користуємося, нагромадився всього-на-всього за десять — дванадцять тисяч літ…
— Катастрофа Атлантиди, — озвався хтось у тиші, що запала після паузи. — А що до того?
— Так, — згодився Іван. — Я запитую: де гумус попередніх мільярдів літ? Саме — мільярдів. Мені можуть заперечити — геологічні катаклізми, опускання та підйоми континентів, наступ морів тощо. Але є такі континентальні брили, котрі не були під водами впродовж сотень мільйонів років. Наприклад, Український щит. Я роблю попередній висновок, хай це буде висновок дилетанта, але над цим треба задуматися. Біля дванадцяти тисяч літ тому планета й Сонячна Система пережили грандіозну катастрофу. Можливо, до цього спричинився колапс другого сонця, про яке писав у своїх роздумах Юрій Гук, можливо, саме тоді навіки пропали основні досягнення титанічної еволюції. Планету потрясло, багатокілометрові хвилі змили з усіх континентів розкішний мільйоннолітній гумус. Я навіть гадаю, що це був не гумус у нашому розумінні, а якась таємнича вітальна сфера, що об'єднувала кожну частку буття життєвим океаном. У мене є думка, що навіть звичайне харчування було зайвим у тих умовах, бо обмін відбувався автоматично, як тепер дихання. Тобто повна автотрофність. Далі… Ми почали падати в інферно, в пастку Чорної Діри. Рештки титанів, котрим пощастило врятуватися десь в космосі, згодом відновили реліктове життя, засіяли ним Землю. Але це вже була не та розкішна Гея, що народжувала «богів» і «титанів», а уламок колишньої величі. Нащадки титанів деградували, їхнє знання стало міфами й легендами. Наша епоха повинна відтворити картину катастрофи точно й тотожно. Кожна, навіть найтривіальніша, інформація має лягти в мозаїку такої картини. Ось на які думки, товариство, наштовхнуло мене довголітнє дослідження земельки, по якій ми ходимо і з якої харчуємося…
— Прекрасний роздум, Іване Васильовичу, — сказав генерал. — Він повністю лягає в гіпотезу, яку ми обговорюємо. Борисе Васильовичу, ви вже вводили ці ідеї в «Резев»?
— Поки що ні. Вся наша група, в тому числі й доктор Боголо, має намір вводити до евристичної програми ЕОМ лише інформацію, перевірену багатократно. Звичайно, це стосується кореневої, фундаментальної основи алгоритму, бо побічних відгілків може бути сотні, тисячі — від романтичних снів та мрій — до найкарколомніших гіпотез. Ми чекали результату досліджень на станції «Мир», щоб визначити головне завдання ХХІ віку. Тепер ця думка кристалізується: важливішого завдання, ніж рятунок цивілізації та планети, нема. Його ми й поставимо на чільне місце в алгоритмі…
— Який же вихід малюється, бодай орієнтовно, з цього «вихору падіння»? — запитав генерал, глянувши на Юру. — Чи «Соколи» вже обговорювали це?
— Попередньо, — сказав Гук Юрій. — Лише в першому наближенні. Проте мені здається, що для ЕОМ такі версії «рятунку» підійдуть. Поки що… Перше: виведення Землі й, можливо, інших заселених планет регіону з гравітаційної пастки у континуальне буття…
— Яка ж для цього потрібна енергія? — скептично озвався хтось у Космоцентрі.
— Суперпотужна, — згодився Юрій. — Така, про яку ми ще й не мріяли. Можливо, така, що перевершує енергію анігіляції. Тепер не про це річ. Вирішується питання в принципі. Другий варіант — подібний до першого: побудова суперкосмічних лайнерів для евакуації із спіралі падіння всіх мислячих істот, можливо, їхніх геноблоків, як і геноблоків всіх представників тваринного й рослинного світу для відтворення земної біосфери в безпечних світах. Це — проект «Ковчег». Можливо, він колись уже був реалізований в далекому минулому, ось чому древні народи зберегли для нас символічну легенду. Перший варіант прийнятніший — виведення з небезпечного регіону всієї планети або й всієї Сонячної Системи. Для цього потрібна енергія, як слушно зауважили друзі в Космоцентрі, на кілька порядків вища від теперішньої. А можливо, щось цілком інше… Можливо, деенергетичний принцип для просочування в «спокійний» світ крізь
