— Тільки тому, що ви надто… е-е… шляхетні, щоб скористатися нею.
— Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила мій новий капелюх.
Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:
— Сови — це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять? Чому він зник? Що його врешті зупинило?
Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б так пронизливо вп'ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.
Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.
—Так ось, кажуть, — мовила вона з притиском, — ніби минулої ночі Волдеморт з'явився в долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за… загинули.
Дамблдор схилив голову, і професорка Макґо-неґел тяжко зітхнула.
— Лілі і Джеймс… Я не можу… не хочу в це вірити… Ох, Албусе!
— Знаю… знаю, — сумно промовив Дамблдор і поплескав її по плечі.
— Це ще не все, — тремтячим голосом вела далі професорка Макґонеґел. — Кажуть, він намагався вбити Гаррі, сина Поттерів. Але не зміг… Він не зміг убити того хлопчика. Ніхто не знає, чому і як, але кажуть, ніби, не спромігшись убити Гаррі Пот-тера, Волдеморт утратив свою силу, — і саме тому його не стало.
Дамблдор понуро кивнув головою.
— Це… правда? — затнулася професорка Макґонеґел. — Невже після всього, що він… заподіяв, замордувавши стількох людей, він не зміг убити хлопчика? Я просто приголомшена… Його ніхто не міг зупинити, тож як, о Господи, спромігся вижити Гаррі?
— Хіба я знаю? — відповів Дамблдор. — Можна тільки здогадуватись.
Професорка Макґонеґел витягла мереживну хустинку і приклала її до очей, що ховалися за окулярами. Дамблдор засопів, дістав з кишені золотого годинника і глянув на нього. То був дуже дивний годинник. Він мав дванадцять стрілок, але не мав цифр: замість них по ободу рухалися маленькі пла-нетки. Проте, здається, вони щось йому розповіли, бо Дамблдор, запхавши годинника назад до кишені, проказав:
— Геґрід запізнюється. До речі, це, мабуть, він сповістив, що я буду тут, га?
— Так, — призналася професорка Макґонеґел. — І, може, я тепер почую від вас,
— Я прийшов, щоб залишити Гаррі в тітки з дядьком. Тепер це його єдина родина.
—Та ви що?.. — Невже ви маєте на увазі людей, які мешкають
— Це найкраще місце для нього, — твердо заявив Дамблдор. — Тітка з дядьком усе йому пояснять, коли він виросте. Я написав їм листа.
— Листа? — розчаровано перепитала професорка Макґонеґел, умощуючись знову на стіні. — Дамблдоре, невже ви гадаєте, що це можна пояснити листом? Ці люди ніколи не зрозуміють того хлопчика! Він має стати знаменитим, легендарним, і я не здивуюся, якщо сьогоднішній день у майбутньому святкуватимуть як день Гаррі Поттера. Про Гаррі напишуть книжки, і його ім'я знатиме кожна дитина!
— Авжеж, — підтвердив Дамблдор, поважно дивлячись поверх своїх серпастих окулярів. — Від того голова запаморочиться в будь-якого хлопця. Знаменитий, перше ніж навчиться ходити й говорити! Славетний, сам не знаючи чому! Хіба ви не розумієте, що буде набагато краще, коли він виростатиме, не знаючи про це, і дізнається тільки тоді, коли дозріє?
Професорка Макґонеґел відкрила було рота, але передумала, ковтнула слину і проказала:
— Так… Ви маєте слушність, звичайно. Але як хлопчик опиниться тут, Дамблдоре? — Вона раптом глянула на його мантію, припускаючи, що саме в ній захований Гаррі.
— Його принесе Геґрід.
— Гадаєте, це…
— Я б і своє життя йому довірив, — відповів Дамблдор.
— Я не кажу, що в нього немає серця, — неохоче протягнула професорка Макґонеґел, — але ж погодьтеся — він легковажний. Він схильний до… Що це?
Навколишню тишу порушив низький гул, що ставав дедалі гучнішим, доки вони озирали вулицю, шукаючи світла фар. Згодом гул перетворився у гуркіт, і вони глянули вгору, зринувши з неба, на дорозі перед ними приземлився величезний мотоцикл.
Так, величезний, але й він видавався малесеньким проти чолов'яги, що приїхав на ньому. Він був майже вдвічі вищий за нормальну людину і принаймні вп'ятеро ширший. Він здавався неймовірно великим і якимсь несамовитим: довгі пасма кошлатого чорного волосся й бороди закривали йому обличчя, долоні були здоровенні, наче накривки сміттєвих бачків, а ноги у шкіряних чоботях скидалися на дельфінів.
У дебелих і м'язистих руках він тримав купу ковдр.
— Геґріде, — полегшено зітхнув Дамблдор. — Нарешті. А де ти взяв мотоцикла?
— Та си позичив, професоре Дамблдоре, прошу пана, — відповів велетень, неспішно злізаючи з мотоцикла. — Молодший Сіріус Блек дав мені його. Всьо файно, пане.
— Проблем не було?
— Та нє, прошу пана. Хата майже завалилася, але я забрав дитєтко ще до того, як збіглися маґли. Хлопчик заснув, коли ми летіли над Брістолем.
Дамблдор і професорка Макґонеґел схилилися над ковдрами. У тому сповитку міцно спало немовля. На чолі, під жмутиком чорного, як смола, волосся виднівся дивної форми знак, подібний на блискавку.
— Це?.. — пошепки запитала професорка Макґонеґел.
— Так, — сказав Дамблдор. — Він матиме цей шрам назавжди.
— Дамблдоре, а чи не можна його прибрати?
— Навіть якби міг, я б не прибрав. Від шрамів інколи є користь. Я от маю рубець над лівим коліном, — і це досконала мапа лондонського метро. Ану, дай-но його мені, Геґріде, не марнуймо часу.
Дамблдор узяв Гаррі на руки і обернувся до будинку Дурслі.
— Прошу пана, можна… можна я попрощаюся з малим? — попросив Геґрід.
Він схилив над Гаррі свою велику кудлату голову й незграбно поцілував його. Тоді раптом заскавулів, немов побитий пес.
— Тссс! — зашипіла професорка Макґонеґел. — Розбудиш маґлів!
— В-в-вибачєйте, — проскиглив Геґрід, дістаючи велику й брудну хустинку і закриваючи нею обличчя. — Але м-м-маю такий жаль… Лілі і Джеймс загинули, а Гаррі, бідне дитєтко, тепер мусит жити з маґлами…
—Так, так, дуже прикро, але отямся, Геґріде, бо нас тут почують, — зашепотіла професорка Макґонеґел, легенько поплескавши Геґріда по руці.
Дамблдор тим часом переступив через низенький мур і підійшов до дверей. Він обережно поклав Гаррі на поріг, витяг із мантії листа, запхав його між ковдри, а тоді вернувся назад. Цілу хвилину всі троє стояли й дивилися на маленький клуночок. Геґрідові плечі здригалися, професорка Макґонеґел нестямно кліпала очима, а мерехтливе сяйво, що завжди лилося з Дамблдорових зіниць, тепер згасло.
— Що ж, — мовив нарешті Дамблдор, — це все. Нема чого тут лишатися. Можна йти святкувати.
— Атож, — сказав приглушеним голосом Геґрід. — Я си маю віддати Сіріусу мотоцикля. Добраніч, пані професорко Макґонеґел і професоре Дамблдоре, прошу пана.
Утерши рукавом куртки сльози, Геґрід сів на мотоцикл і завів двигуна; мотоцикл із гуркотом знявся в повітря й розтанув у пітьмі.
— Сподіваюся, скоро побачимось, професорко Макґонеґел, — кивнув головою Дамблдор.
Професорка у відповідь тільки шморгнула носом.
Дамблдор відвернувся й рушив вулицею. Зупинившись на розі, дістав світлогасника. Клац! — і дванадцять світлових кульок метнулися до своїх ліхтарів, Прівіт-драйв спалахнула помаранчевим сяйвом, і ще можна було помітити, як на протилежному кінці вулиці, скрадаючись, зникла за рогом кицька.