Гримайло перехилився через бар’єр, схопив когось рукою, витягнув на світло. Здивовані слухачі побачили худеньку десятилітню дівчинку з чорними кісками і блискучими, трохи розкосими очима.
— Ти чого тут?
— Слухаю…
— Як пробралася? Ти ж упадеш у воду!
— Не впаду, — хоробро заявила дівчинка. — А впаду — випливу!
— Де твоя мама? Тобі вже спати пора.
— А я сплю! Вона не знає.
— Ай-я-яй! — посварився пальцем Гримайло. — Хіба ж так можна!
— А ви ж самі порушуєте режим! — засміялася дівчинка. — Я чула, як директор лаяв вас. Ага!
— Що тут скажеш! — розвів руками вчений. — Приперла до стінки.
Присутні засміялися. Дівчинка випручалася з рук Гримайла, шаснула за балюстраду.
— Я й завтра прийду, — почувся її приглушений голосок.
— Така прийде, — розчулено озвався Гримайло. — Ніяка інструкція не втримає.
Наступного ранку на подвір’ї будинку відпочинку був переполох. Зустрічали закордонних гостей. Це був кореспондент газети «Нью-Йорк таймс» Чарлз Нойс і його дружина Елен. Американець винюхував усе до тонкощів: його цікавили і професії відпочиваючих, і вартість будівель, і зарплата прибиральниць, і пейзажі, і освіта самого директора, і харчування.
Лисиця супроводжував гостей, поважно давав пояснення. В кабінеті директора влаштували багатий обід. Нойс пив горілку, шампанське, ґречно відповідав на тости, бажав здоров’я господарям. Після того він гуляв понад берегом, направо і наліво стрекотав кіноапаратом, а потім забажав поговорити з відпочиваючими. Лисиця познайомив його з Гримайлом, який спочивав під кущем лози. Учений привітався, запросив сідати. Американець безцеремонно сів на пісок.
— Ви, здається, академік? Це здорово. Дуже приємне знайомство. Я чув ваше прізвище в Нью-Йорку. Щось зв’язане з проблемою часу і гравітації. Так?
— Ви вгадали, — всміхнувся Гримайло. — У вас чудова пам’ять.
— Професійне, — похвалився Нойс. — Значить, це будинок для вчених, для визначних людей?
— Всякі є, — сказав академік. — У нас нема невизначних. Аби хороша людина була, а хто вона — академік чи слюсар, — це не має значення.
— Так, так, — тонко всміхнувся Нойс. — Це відомі слова. Ну, а чим ви займаєтесь тут?
— Як-то чим? — здивувався Гримайло. — Відпочиваємо! Поправляємось. Гуляємо.
— А як ви дивитесь на міжнародне становище? На перспективи космічних польотів?
— Хм… Як я дивлюсь? Це вже, вибачте, довга розмова. Знаєте що… Коли хочете — залишайтесь до вечора. Ввечері у нас буде розмова на космічні і філософські теми. Послухаєте. Я висловлю і свою думку.
Очі американця заблищали цікавістю.
— Он як? Філософський вечір? Загальні збори? Це заплановано?
Гримайло всміхнувся, не звертаючи уваги на Лисицю, що благально махав руками, сказав:
— Не збори, а дискусія, суперечка. Розумієте?
— Абсолютно вільно? — здивувався Нойс.
— Абсолютно вільно.
— А… як це у вас говориться… Представник згори буде на вечорі?
Гримайло іронічно перезирнувся з Сумом, який прислухався до розмови, покашляв.
— Представник, якщо хочете, у нас буде. Тільки не спеціально, а випадково. Ось він — товариш Лисиця. Але нам він не заважатиме. Ви це хотіли сказати?
— Ні, ні! — розгубився Нойс. — Я просто так. Тоді залюбки залишусь на вечір. Це ж сенсація. Філософський диспут у будинку відпочинку над Дніпром. Елен! Ти згодна?
— Хоч на місяць, — рішуче відповіла американка, радісно посміхаючись. — Під Нью-Йорком не знайдеш такого розкішного місця!
— Тоді до вечора, — попрощався Нойс, підводячись з піску.
— До вечора.
Лисиця повів гостей далі, докірливо оглядаючись па академіка і похитуючи головою.
Як і вчора, гриміла радіола в залі для танців, але танцюючих було мало. Всі інші зібралися на відкритому майданчику. Прийшов біолог Сум — сухенький старий учений, запальний, насмішкуватий. Прийшло троє київських юнаків-аспірантів з різних інститутів — біолог Ананій Шум, фізик Сергій Малина, філософ Петро Носенко. Зацікавився суперечкою і колгоспний агротехнік Корінь — ведмедкуватий, мовчазний чоловік.
Вечір був ясний, зоряний. Здавалося, навіть небо принишкло, зацікавившись дивним зборищем. Здалека долинала пісня. З дверей визирнув директор, усміхнувся, потер пухлі долоні.
— Так що? Може, оберемо президію? Відкриємо, так би мовити?
Почувся сміх. Гримайло махнув рукою.
— Не треба президії. Обійдемося. Так на чому ми зупинилися вчора?
— На житті, — задзвенів голосок за балюстрадою. — Життя на інших планетах.
Гримайло вдоволено засміявся, поглянув туди. У сутінках блищали очі дівчинки. Він витягнув її на майданчик, посадив на коліна.
— Прийшла-таки, кирпата. Як тебе звати?
— Маня! Тільки я не хочу про себе. Я хочу слухати!
— Ти глянь! — здивувався Сум. — Скромна. Відзначимо це. Значить, почнемо. Спочатку про життя взагалі. Воно не може бути випадковим. Воно — закономірність. Більше того, я гадаю, що життя — це сама матерія, реальність, яка існує навколо нас, у цілому світі, у безконечності.
— Поясніть простіше, — попросив хтось.
— Будь ласка, — радо відповів Сум. — У живих клітинах, в організмах нема нічого такого, що б не було в Природі, в навколишньому середовищі. Ті ж самі елементи, речовини, рідини, гази і тверді тіла. Отже, функції живого тіла тісно зв’язані з якостями неживих тіл. Коротше кажучи, якби в бензині не було можливості горіння, вибуху, то він би не годився для палива в моторі. Якби в неорганічній матерії не було можливості відбитку, відчуття, взаємодії, подразнення, то й життя вищої форми ніколи б не виникло. Його можливість була закладена в найпримітивнішому русі матерії, в її електромагнітній, ядерній взаємодії, в силі тяжіння, в інших, незнайомих ще нам силах. Чи ясно я кажу?
— Ясно! — прогули навколо.
— Кажу далі. Якщо хто буде заперечувати — говоріть одразу, щоб не забутися… Отже, я веду до того, що органічне життя, білкове, те, яке ми бачимо на своїй планеті, є лише часткою єдиного Вселенського Життя Матерії, результатом прояву при певних умовах прихованих якостей цієї Матерії…
— Це щось не те, — раптом озвався Носенко. — Досі ми вважали, що життя зародилося в первісних океанах, так би мовити, стрибком, як перехід кількості в якість. А ви запевняєте, що воно існувало завжди…
Гримайло сердито пирхнув губами, як кіт.
— До чого ж у вас тямки забиті, юначе! Білкове життя не існувало завжди. Воно з’явилося як результат ускладнення нижчих станів життя. Можете називати це не життям, а рухом, силою, взаємодією, як хочете! Зрозуміло? Професор Сум говорить про те, що коли в шкаралупі нема живого зерна, тобто потенційно дерева чи рослини, то нічого з тої шкаралупи не виросте. Так і тут… Якби в матерії не було потенційної можливості вищого білкового, скажімо, життя, то воно й не виникло б ніколи, нізащо! Отже, з повним правом можна називати будь-який стан матерії життям на певному рівні. Чи так я кажу, колего?
— Так, — підтвердив Сум. — Дякую вам!
— А що — з’їв облизня? — засміявся Малина. — Професоре, це феноменально! Це геніальна думка!
— Не треба, облиште! — замахав руками Сум. — Ці геніальні думки висловлювались тисячоліття тому. Не присвоюйте мені авторства. Юначе! Ви ще хочете заперечувати?
