здалося незначним порівняно з океаном вічності, який насувався на діда Заграву, що він сам собі здавався хлопчиком — босоногим і пустотливим, перед яким попереду ще бовваніють в мороці долі довгі роки зростання, праці і пошуків.
— Марусе, — знову покликав дід.
Вона з’явилася, ждала, сумно дивлячись на згасаюче обличчя.
— Так де ж Іван? Я хочу бачити його…
— Іван у небі, — відповіла правнучка. — Ви ж знаєте, діду.
— Хм, — осміхнувся дід. — У небі… Немов святий… А коли ж він повернеться?
— Обіцяв через десять днів.
— Не діждуся, — прошепотів дід Заграва. — Не буде сили… Тоді… включи мені радіо… Може, я перед смертю що-небудь почую про нього.
Маруся одійшла від ліжка. Почувся голос диктора. Одразу ж прозвучало ім’я «Іван Заграва». Дід радісно заворушився.
— Я ж казав… казав… Це про нього…
Він заплющив знову очі, забув про смерть, яка стояла поруч. В кімнаті урочисто звучав голос життя, дійсності, великої творчої боротьби. Він говорив про великий подвиг учених Землі і про Івана — коханого праправнука діда Заграви.
— Люди Землі! Міжзоряна траса відкрита. Експеримент приніс нашій науці безцінні відкриття. Перевірено метод управління кораблями на відстані з використанням психічної енергії, розроблено ряд нових конструкцій, які будуть застосовані для майбутніх польотів.
Та найзначнішою подією можна назвати відкриття на другій планеті зірки Тау Кита розумного життя. Несподівана катастрофа при зустрічі автоматичного робота з невідомими істотами припинила вивчення далекого світу. Але сам факт наявності в сусідній системі іншої цивілізації є разючим підтвердженням наукового погляду на Космос як на істинну безмежність, що не вкладається в рамки вигаданих у кабінетах теорій.
Для ширшого вивчення системи Тау Кита Вищий Пленум Вчених Землі незабаром споряджає в політ другу автоматичну ракету «Сонце-2». Це дозволить через десять—п’ятнадцять років послати до інших зірок кораблі з людьми.
Маруся раптом вимкнула радіо, прожогом кинулася до вікна. Дід Свирид занепокоєно поворушився.
— Що там? Чому воно замовкло?
Маруся тремтячим голосом сказала:
— Іван… Чи це мені сниться, чи ні?
Дід відчув, як тепла хвиля залила груди, на якусь мить сповнила силою слабіюче тіло. Він звівся на ліжку, поглянув на вікно.
— Де він? Клич його сюди… Як гарно… Слава богу, останнє бажання моє… почула доля…
Двері широко розчинилися. На порозі виросла висока постать Заграви, пролунав гучний голос:
— Мамо, діду! Здрастуйте! Не ждали так рано?
Мати кинулася до сина, пригорнулася до нього. Дивилася знизу вгору на мужнє, таке рідне лице, беззвучно плакала радісними сльозами. А син, взявши в долоні її обличчя, ніжно цілував змарнілі Щоки, затуманені очі, дивуючись, запитував:
— Що з тобою, матусю? Чого ти плачеш? Адже все добре! Все гарно! А я не сам… Я з нареченою приїхав. Ось, знайомся. Марія… А це моя мама.
Мати ніяково всміхнулася, докірливо сказала сину:
— Спинищем своїм затулив дівчину, я й не побачила. Пробач, голубонько. Іди поцілуємось. А де ж ви познайомились?
Марія перезирнулася з Іваном, запаленіла.
— В небі, мамо, — сміючись, заявив Заграва. — Де ж іще знайомитись мені? А де ж дід Свирид? Чому його не видно?
— Тут, — озвався дід з кутка. — Ледве діждався тебе… Ідіть же сюди, ангели небесні… Покажи свою зоряну царівну.
Іван і Марія, запитливо глянувши на матір, підійшли до діда. Передчуваючи недобре, Заграва тихо запитав:
— Що, в дорогу, діду?
— А що ж? Хіба не пора? — бадьорим голосом відповів дід Свирид. — А дівчина гарна і сердечна… Благословляю вас, діти мої… Присядьте… погомонимо… Тільки не треба пісних виразів. Щира бесіда, а не сум — ось що потрібне перед… далекою дорогою… Чи надовго ж додому?
— На один день, діду, — сказав Іван. — А завтра — знову до роботи. Ми їдемо на Пленум. Може, чули — ракета вже закінчила політ…
— Чув, чув. По радіо. Наче казка… Якби сто років тому, нізащо не повірив би, а тепер навіть діти не дивуються…
Марія дивилася на обличчя діда Свирида. Вона вперше бачила його, а разом з тим в його рисах, голосі було щось рідне, знайоме, пережите, ніби давня казка, почута в дитинстві з уст бабусі. І спокійне ставлення вмираючого до своєї смерті, його простий, щирий оптимізм будили в серці дівчини хвилююче почуття гордості за людину, віру в її безсмертний шлях. І, вже не боячись, що вона робить щось негоже, Марія взяла висхлу, важку руку діда в свою ніжну долоню, заглянула в ясні, вже потойбічні очі.
— Вам не важко говорити, дідусю?
— Ні, дитино… Я радий погомоніти з вами…
Марія хвилювалась. її чорні, гарячі очі сяяли такою життєвою жагою, що дід Свирид відчув дивну полегкість.
А дівчина шепотіла:
— Ви багато жили, дідусю, багато думали. Мені хочеться знати, що дало вам життя?
Дід радісно всміхнувся, трохи посунувся, показав очима па край ліжка.
— Спасибі, дитино. Сідай тут… І ти, Іване. Порадували мене. І прах мій поховаєте, і слово моє останнє почуєте… Дівчина в тебе, синашу, хороша… Марусю! Ти готуй гостям, що треба, а я… погомоню… То питай же, дочко… Питай.
В свідомості Марії було дивне відчуття. Світ зник, розтанув, а може, об’єднався в ній одній. Не було діда, не видно Івана, — численні ряди поколінь вишикувалися нерозривними рядами, ніби акорди мелодії, а хіба можна розірвати мелодію, розбити її на частини? Саме таке відчуття було в її серці. Життя діда Заграви, його думи, великий досвід його довгих, сповнених боротьбою і пошуками літ здавалися Марії вступом до її життя, до життя інших людей, які живуть тепер і ще будуть жити на рідній планеті?
Невимушено звучали запитання. Тихо, ніби шелест вітру, було чути слова відповіді.
— Сто двадцять років! Кажуть, це багато, діду. А чи довгими вони здалися вам?
— Ніби в одні двері ввійшов, а в другі вийшов, дочко… Дорога довга лише спочатку, а в кінці її нема.
— Чи хочеться ж вам жити ще?
— Старе як світ запитання… Нащо жити такому старому пеньку, яким я став? Життя цікаве тоді, коли воно в творчості, в труді… Я не боюся смерті, я радію їй, бо це зміна форми… В цьому радість життя. Якби не було смерті — не було б розвитку. Хіба не все одно, в якій краплині відіб’ється сонце? Воно ж єдине… Так і життя. Хіба не все одно, в кому воно проявить себе… в тобі, в мені, в тисячах інших. Ми його частина, а частина завжди входить в ціле… Що ти посміхаєшся, Іване? Мабуть, думаєш — розвів дід філософію? Еге?
— Ні, ні, — гаряче заперечив Іван. — Я, навпаки, заздрю вам. Я подумав: як би собі перед смертю зберегти таку ясність, думки, такий оптимізм.
— Збережеш! — хитнув головою дід. — Мій корінь… Ну, чорноока, продовжуй прес-конференцію… з мертвяком… Жартую, жартую…
— І ще, дідусю, дуже хочеться знати вашу думку… В чому ви бачили щастя людини?
— Хм… Щастя. Кожен розуміє його по-своєму. Можна запитати точніше. В чому мета людини, її життя? Чи не так?
