— Тихо! Ми не вдома, — обачно схопився Чіпаріу, затуляючи собі рота й підморгуючи Сахно зробити те саме.
— Тут щось таки добре наплутано. Цей клятий дідок мастак крутити ґудзики. Видно, він пустив туману не тільки мені, а й вам. Розберімося.
Коротко він розповів свою історію.
Другого ж дня, після того, як він дзвонив до Сахно, приніс йому лакей — сліпий, глухий і німий негр — записку від Сахно, де й було прохання не турбувати її телефонними балачками. Цей лакей — така чорна лискуча личина, ще й у чорних окулярах, — достеменно не давав Чіпаріу й чхнути наодинці. Увесь час він стовбичив поруч чи десь поблизу, пильнуючи кожного руху, кожного кроку. На третій день, після того як Чіпаріу жбурнув кота на мур, він навіть почав замикати його в мезоніні, що був над гаражем і правив Чіпаріу за помешкання. Чіпаріу ладний був пристукнути клятого цербера й світ за очі тікати з цього клятого маєтку. Коли оце, надвечір, чує стрілянину, далі метушню якусь, бачить заграву прожекторів і таке інше. А потім біжить хтось, придивляється — Сахно. Як побачив він, що Сахно викотила авто й, не зважаючи на його, Чіпаріу, крики, майнула прожогом геть, то так обурився, що пустив услід Сахно кілька куль. Та потім збагнув, що сталося, мабуть, щось виключне, й, вибравши найкращу машину, подався навздогін. Він ледве встиг скерувати, коли Сахно зірвалася з кручі, і зразу покотив був далі, тікаючи від куль погоні. Але потім кинув машину й, скотившися з кручі сторч головою, поспішив Сахно на допомогу.
З цього переказу Сахно зрозуміла всю провокаційну поведінку Гальванеску та всі його вчинки, яких не могла досі збагнути.
Проте все це майже нічого, не дало для розгадки таємниці маєтку і його химерного господаря. Сахнл, як могла, докладно розповіла Чіпаріу про свої пригоди і про всі таємниці, при яких була за свідка.
Не мудруючи довго, товариші вирішили якнайшвидше дістатися до міста й розповісти про все чуване й бачене поліційному комісарові. Що тут якийсь злочин, що наукова робота Гальванеску тільки запона для якоїсь злочинної діяльності — це було очевидно. Громадський, обов’язок закликав допомогти владі викрити й викоренити ці таємні злочинства.
Путі надходив кінець. Водночас із першим, промінням сонця побачили вони довгу косу Ялпухо- Кагурлуйського перевозу. Привітно маячили над протокою гостроверхі курені Йонеску. Підійшовши ближче, вони побачили, й самого Йонеску. Старий робив свій вранішній туалет. Стоячи по коліна у воді, він старанно розтирав своє могутнє тіло дрібчастим, гострим піском.
— Клятий гевал чепуриться для своєї молодиці! — зареготав Чіпаріу. — Хай мене грім поб’є, коли на цей раз я не побачу його маритати.
Насамперед уладнали справу з туалетом для Сахно. Один з хлопців Ионеску помчав конем за п’ять кілометрів до старшого брата, де перебувала й зараз жінка Йонеску і привіз звідти все потрібне вбрання. Поки він їздив, Сахно з Чіпаріу встигли трохи перепочити та підживитися в Йонеску.
Старий рибалка нітрохи не здивувався, зустрівши своїх недавніх знайомих у тако. му несподіваному вигляді. Він мовчки й спокійно вислухав оповідання про втечу, скажені перегони й щасливий порятунок. Коли ж Сахно почала було розказувати йому про всі події і пригоди в таємничому маєтку, Йонеску враз спинив її і хутко встав.
— Ти розповіла мені вже все, — твердо мовив він. — Ти розповіла, як тікала від людей, що хотіли заподіяти тобі лихо, як відважно переборола всі перешкоди, як пощастило тобі обдурити їх і цим урятуватися. Я це чув, і мені цього досить. Мій обов’язок — допомогти тобі, скільки я здатний. Якщо пам’ять не зрадила тебе, ти пригадаєш, що свою допомогу я обіцяв тобі наперед. Але не обтяжуй мого сумління слуханням розповіді про речі, яких я не хочу знати. Мовчи, відважна чужоземко. Мовчи і не тривож мою душу. Уже багато літ, як оселився тут дідич Гальванеску, і вже не раз допомагав я таким, як ти, відважним чи нещасним. Не силуй мого терпіння, не бажай мені, щоб воно урвалося і щоб душа моя на старості літ прийняла на себе великий гріх помсти…
— Хіба тобі вже доводилося допомагати втікачам од Гальванеску? — вражено запитала Сахно, не зовсім тямлячи чудну Йонескову мову.
— Не розпитуй мене! — гостро гримнув дід. — А то… терпець мені урветься, і я багато тобі розповім… Тікай звідціля і залиш думку змагатися з Гальванеску. Тобі не подужати його. Кажу — не раз з’являлися такі, як ти, і… гинули для свого життя.
— Ти бачив їх?
— Так добре, як і ти.
— Я?
— Ти.
Сахно й Чіпаріу здивовано перезирнулися.
— Де й коли?
— В маєтку дідича Гальванеску…
— В ма…єт…ку Галь…ванеску? Тобто ти хочеш сказати…
— Я нічого не хочу сказати. Це ти силуєш мене. Але однак я не скажу більше нічого. Не скажу, бо кожного разу, як за такими, як ти, необачними зачиняється брама Гальванеску, моє серце хоче розірвати груди, і я ледве стримую себе, щоб і собі не кинутися туди та не пустити червоного півня по клятій, людьми й богом проклятій землі…
Сахно вхопила діда за руку.
— Діду! Ти знаєш, що робиться там, на тій клятій землі. Ти знаєш усе. Ти мусиш це сказати. Ти все посилаєшся на свою християнську покору. Це облуда! Та й коли ти такий щирий християнин, то й християнство твоє заповідає боротися із злом. Ти повинен сказати.
— Пусти! — Ионеску висмикнув свою руку. — Я знаю якраз стільки, скільки й ти. І так само, як і ти, я більше догадуюсь, ніж знаю. Я нічого не можу тобі сказати.
— Неправда!
— Правда.
— Забудь свою покору. Згадай, що ти людина. Згадай все те лихо, якого зазнав ти тут. Не бійся!
Руки в Йонеску затремтіли. Він зігнувся й похнюпився.
— Я боюся, — тихо мовив він. — Я боюся, бо я слабший від того, на кого ти кличеш повстати. Я прожив тільки сто літ і не хочу передчасно вкорочувати собі віку.
— Облуда! Хіба ти слабший? Хіба ти один? Хіба околишні селища не тремтять перед ім’ям Гальванеску? Хіба ж не затаїли вони в своїх серцях стільки ж обурення, як і ти?
Але Йонеску мовчав. Він похилився безсило і зовсім заховав свої думки за столітній заріст брів і сивої бороди. Тільки уста жували безперестанно, наче щось шепочучи нишком. Заспокоївшися, він стиха сказав:
— Може, ти й права, Йонеску старий, нерозумний і боязкий. Може, колись і він збагне твою мову. Може, мову цю колись збагнуть і всі інші, такі, як старий Йонеску. Колись вони наважаться. Колись — як спільне лихо згуртує їх і надасть їм відваги… Роби, як знаєш. Я не стримую тебе. Наважуйся. Усім, чим можу, я допоможу тобі.
Відчаявшись розбуркати старого, Сахно й Чіпаріу зібралися рушати. Вже був повний ранок і треба було поспішати. До Рені було далеченько.
Вирішили їхати до Рені, а не до Ізмаїла, бо, можливо, сам Гальванеску подався до Ізмаїла і, хто знає, може, вживає там якихось заходів. Хлопець Йонеску привів від старшого брата двох коней, і старий Йонеску віддав їх для Сахно й Чіпаріу, категорично відмовившись узяти за них грошову заставу.
— Як повернетесь, віддасте. Не зможете повернутися, пришліть через людей. Старого Йонеску знає ціла околиця, і ніхто не наважиться нечесно зайняти його добро, — сказав він. — Коли ж, хай милує бог, у дорозі спіткає вас лиха пригода й мені не вдасться побачити своїх коней, нехай буде це моїм внеском на ваше діло, якому я гаряче співчуваю.
Щиро попрощавшися з любим дідуганом, Сахно і Чіпаріу рушили. Запашний степ розкрив їм свої широкі груди й прийняв у свої теплі животворні обійми.
Від’їхавши вже ген далеко, вони озирнулися — ще видно було тремтливу блакить розлогих озер. На березі маячили непорушно три ледве помітні цятки. То випроваджував їх старий Йонеску з синами.
Коні Йонеску, як виявилося, були не дуже баскї. Тільки над полудень проминули верхівці синє плесо
