гінекологічний, далі урологічний, лярингологічний, косметичний і, нарешті, трансплантаційний. Трансплантаційний — це святая святих головного інституту експериментальної хірургії та й взагалі самої науки і мистецтва оперування.
Сахно не була дуже поінформована в справах медицини, і тому її все вражало на кожному кроці — і трепанація черепа, і резекція шлунка, і вилущення пухлини, і вирізання нирки, навіть перероблення кирпатого носа на рівний і тонкий класичного римського рисунка.
В гінекологічному відділі професор спинився біля ліжка молодої, напрочуд гарної жінки.
— Ну як? Будемо жити, чи що?
— Дякую, професоре, — зашарілася жінка. — Я себе чудово почуваю.
— Ще б пак! Побувавши аж на тому світі! Ну, розкажіть же нам, що ви там бачили? — пожартував професор. — Може, там так погано, що й умирати не варто? Га? Цигарки не на тім світі купували? Ану, покуштуємо! — і професор метко висмикнув пачку цигарок, заховану в хворої під подушкою. — Курити вам ні на тім, ні на цім світі не дозволяється.
Історія цієї жінки та її повороту “з того світу” справді була надзвичайна. Хвора поступила до клініки з небезпечною кровотечею. Кілька днів тому їй зроблено операцію. Операція пройшла добре. Хвора почувала себе зовсім непогано. Опритомнівши після наркозу, вона спокійно заснула. Коли ввечері оператор прийшов її провідати, вона лежала нерухомо, немовби спала. Але хірурга вразила її надмірна, надзвичайна блідість. Він торкнув її чоло — воно було холодне. Він кинувся до пульсу — пульсу не було. Рука була ледь-ледь тепла. Хірург відкинув ковдру, кинувся до серця. І тут він побачив страшне. Хвора плавала у власній крові… Лопнула якась із великих судин на оперованому місці. Але хвора тихо спала, відпочиваючи після операції, і не почувала нічого. Вона була добре накрита ковдрою, і ні сестри, ні санітарки не помітили нічого. Ліжко було з заглибиною, під хвору була підстелена клейонка, і кров не просочилася крізь матрац. За ці кілька годин після операції з хворої витекло стільки крові, що її життя припинилося…
Але воно припинилося щойно, кілька хвилин тому. Її організм, клітини її організму ще не вмерли, вони ще жили. І хірурги відважилися на сміливий експеримент. Хвору, власне, вже небіжчицю, негайно перевезли на операційний стіл. Їй миттю перелили чужої крові з живого донора, що лежав тут же, на сусідньому столі. Від його жили гумова трубка йшла до жили щойно померлої. Скляний шприц, включений у трубку, смоктав живу кров і, відзначивши її кількість, передав її в жили знекровленої небіжчиці. З живого серця до серця мертвого, щоб штовхнути це завмерле серце. Щоб примусити його затремтіти. Щоб оживити його. Водночас другий оператор зробив удруге розтин і зашивав розірвану судину…
Риск кінець кінцем був невеликий. Людина уже перестала жити. Від другої операції та експерименту з переливанням крові їй не могло зробитися гірше. Просто вона… зосталася б мертвою. В кращому разі…
Цей раз саме і був “кращий”. Після ста кубиків чужої крові тіло небіжчиці залишилося без змін. Після двохсот-показався виразний, дарма що слабенький, пульс. Після чотирьохсот — чітко заворушилося серце, з’явилося дихання. Небіжчиця розплющила очі і тихо, ледве чутно, запитала:
— Де я?
…Сьогодні професор виловив з-під подушки в небіжчиці пачку цигарок і розпитував про звичаї тогосвітнього життя. Хвора відповідала професорові, жартувала, всміхалася і шарілася — шарілася своєю власною кров’ю.
На подив, Сахно, дарма що в медичних справах була зовсім мало поінформована, не виявила ніякого здивування, побачивши незвичайну хвору і почувши її історію. Вона знизала плечима на захоплені вислови інтернів з ескорту професора.
— Хіба це такий рідкий хірургічний випадок? — поцікавилася вона. — Я уявляла собі, що подібні операції широко застосовуються в хірургії.
Професор Трембовський аж скинувся, почувши її слова.
— Га? Як це вам подобається, товариші? Вона думала, що подібні операції вже широко застосовуються в хірургії? Пробачте, ви маєте медичну освіту?
— Ні. Я агроном.
— Може, хоч агроном-зоотехнік? — вколов він.
— Ні. Агроном-економіст.
— Чорт забирай!
Сплеснувши обурено руками, професор вибіг з гінекологічної палати і влетів до вегетативної. Він проскочив її, майже не спинившися. На хвилину тільки він затримався біля ліжка хворого на рак шлунка, йому вирізали шлунок і викинули. Кишки приточили до стравоходу. Оперований втратив змогу ласувати оселедцями, смаженою ковбасою і кислою капустою. Але йому вистачало й яєць, масла і молока. Він жив. Він залишився жити.
- І він житиме? — спалахнув захоплений Коломієць. — Всупереч усьому? Яка блискуча операція!
— Успіх операції ще не означає успіху лікування… — дещо песимістично відгукнувся на це Думбадзе.
— Та ти що? — обурився Коломієць. — І це говориш ти? Хірург!
— Хірург не повинен обмежуватися розв’язанням окремих завдань. Він повинен мислити біологічно. Операція вдалася. Але невідомо ще, як пристосується цілий організм до такої величезної зміни. Завдання хірурга — допомогти організмові пристосуватися…
— Ти, звісно, правий… — промимрив Коломієць і знову з заздрістю поглянув на товариша.
Півроку праці в клініках головного експериментального інституту вже дали хлопцеві цілий медичний світогляд. Вони його навчили критично оцінювати свою роботу. Це якраз те, чого бракує студентові по закінченні медінституту.
Під час обходу ще один хірургічний випадок викликав жваві розмови між асистентами професора і дав професорові змогу поквитатися з Сахно за її невразливе реагування на надзвичайну операцію переливання крові. Це трапилося у відділі невідкладної хірургічної допомоги.
Просто проти дверей лежав здоровий, широкоплечий і ширококостий гевал. Скуйовджена руда чуприна сяяла довкола його великої голови з низьким, плескуватим дегенеративним чолом. Підійшовши ближче, варто було пильніше роздивитися й на його фізіономію. Низький лоб, роздавлений ніс, широке перенісся, вузькі щілинки повік і за ними — дрібнесенькі, швидкі й полохливі очі. Вони весь час непевно метушилися, швидко кидалися назустріч кожному і вмить злодійкувато ховалися під повіки. Широкі, крислаті й патлаті брови негайно прикривали і очі, і повіки зверху густою тінню.
Дрофесор Трембовський побіг просто до власника широких плечей, огнистої чуприни і злодійкуватих очей.
— Ну, Мотю, здоров! — простяг він йому руку. — Дихаєш? Як житуха?
— Харашьо… — соромливо оскирився рудий Мотя, почервонівши, і постукав себе по лівій половині грудей, де, як відомо, знаходиться серце. — Такає…
— Гляди! — посварився професор на нього. — Видужаєш, а я буду вертатись коли-небудь додому вночі, так ти й мені ножа між ребра вставиш? Га?
Мотя зовсім налився кров’ю і став як помідор:
— Ти, доктор, сам усякому “перо” вставиш, промєжду прочим.
В палаті зразу стало весело. І лікар, і хворі реготали. Мотя перестав сміятися і став серйозний, майже урочистий.
— Тібє, доктор, ніхто не троніть. Можеш іти з дому і двері не закривать. Ти Моті Мокрому жисть урятував. Ти, доктор, свой.
Веселий регіт знову був відповіддю на цю заяву. Серйозні були тільки сам Мотя Мокрий та професор Трембовський.
— Дякую, Мотю, — зовсім просто сказав професор. — Живи поки що. А там побачимо. Ну, бувай. Днів зо три ще полежиш, а там, нічого не поробиш, доведеться переїхати тобі, Мотю, в міліцію.
— Мі привічні, - повів плечима рудоволосий Мотя.
Професор махнув рукою і побіг.
Мотя, прозваний Мокрим десь, певне, за його “мокрі” вчинки, був цікавий, проте, не тільки хулігансько-злодійською славою, що йшла про нього по околицях міста. Мотя Мокрий був ще цікавий, як надзвичайний хірургічний експеримент. Днів кілька тому Моті не повезло. Під час бійки хтось всадив йому
