наздогнав.
— Що там трапилося? — спитав він Яму. — Може, потрібна й наша допомога?
Яма нічого не відповів. Він тільки зробив короткий рух рукою, запрошуючи Коломійця йти за ним. Вони вийшли в палісадник.
Несподівана й дивна картина чекала там на них.
Десять кроків від будівлі, на широкій стежці, стояли Нен-Сагор з місіс Ліліан. Вони були не самі. З півста чудних постатей оточували їх. Це не були красиві тубільці з Геліополя, це не були різноколірні хворі з Спектрарія. Це був гурт людей звідтіля — з долини, з-за гір. Можливо, чабани, можливо, селяни й робітники з долинних селищ. Їхнє соціальне положення виказували їхні чорні загрубілі руки, їхні обвітрені, загартовані й вимучені працею обличчя, їхня одежа, нарешті, лахміття, важке взуття, засмальцьовані шаровари, подерті сорочки. Лише деякі мали піджаки чи баранячі кожушки.
Вони всі стояли зараз довкола Нен-Сагора з похмуро похиленими головами, з сумними й жорстокими лицями і мовчки слухали енергійну голосну мову старого лікаря. Нен-Сагор жестикулював — і вони тихо стежили за його рухами. Нен-Сагор щось з’ясовував їм, переконував їх — і вони реагували на його мову важким похитуванням голів, — розпатланих, невиспаних, чимсь заклопотаних голів. Вони, очевидно, погоджувалися з тим, що говорив їм старий лікар, але вони не відступалися од свого і чогось уперто домагалися.
В цей час заговорила місіс Ліліан. Вона заговорила ще голосніше за свого діда, і мова її була пристрасна, гаряча, запальна. Місіс Ліліан щось обіцяла їм — вони задоволено гули їй у відповідь. Місіс Ліліан зверталася до діда — і вони всі підтримували її глухим рокотом притишеної мови.
— Що таке? Що сталося? — запитав Коломієць в Ями. — Що це за незвичайні тут люди?
Яма відповів:
— Під Пешаваром вибухло повстання. Три тисячі чабанів і землеробів відмовилися платити податок і прогнали від себе англійських агентів. Губернатор прислав на них англійське військо. Дві тисячі робітників військових закладів підтримали повстанців і застрайкували. Але повстанці й страйкарі не встояли проти зброї англійських жандармів. Страйк зірвано, повстанці розбиті, англійська катівня люто мститься: вона хапає і мордує людей. Населення підпешаварських селищ розбігається в гори. Ці люди, втративши свою повстанську зброю, не можуть повернутись до себе додому, вони втекли сюди й просять тепер нашого патрона дати їм притулок бодай на ніч, щоб відпочити й змогти йти далі в гори Афганістану.
Коломієць придивився до людей. Тепер він збагнув, чому чимсь знайомим і рідним повіяло на нього зразу від цих незнайомих, вперше бачених людей. Та це ж чи не ті самі люди, що він їх стільки бачив десять років тому в своїх рідних степах. Змініть їм трохи обличчя, відберіть цю південну смуглявість, цю одмінність тілесної конституції — і це стоять перед ним похмурі, рішучі червоногвардійці українських повстанських загонів…
Як гірко пожалкував Коломієць, що не знає він мови цих повстанців.
Але переговори повстанців з Нен-Сагором скінчилися. Гурт заворушився і наготовився рушати. Люди збирали своє нескладне манаття — вони підняли з трави свої поганенькі торбини, напнули кожушини, дехто взяв зброю; її було дуже обмаль, цієї старої, непридатної для бою зброї, - десяток дідівських мисливських рушниць, кілька пістолів, десятків зо два погнутих, заіржавілих шабель. Страшним дисонансом блиснули серед них п’ять-шість нових, міцних гвинтівок військового зразка. Один гордовито поклав на плечі чорної сталі кулемет.
Місіс Ліліан пішла вперед. Вона кивнула двом чабанам з погнутими шаблями — і вони непоквапливо стали обабіч неї, поклавши свої шаблюки на плечі. Місіс Ліліан пішла попереду, як заарештована. Але обличчя її було спокійне, задоволене й заклопотане.
— Вони заарештували місіс? — стурбувався Коломієць, вдаючись за поясненнями до Ями й Нен- Сагора, що відокремився від гурту й простував тепер до них з Ямою.
— Ні, - відказав Яма, — патрон погодився дати їм притулок, але щоб не накликати на Геліополь кари англійського уряду, умовлено вдати, наче повстанці силою примусили нас прийняти їх на ночівлю.
Гурт з місіс Ліліан зник за гущавиною дерев. Деякий час ще тихо дзвеніла зброя.
Нен-Сагор підійшов до Коломійця.
— Ходімо, друже, — сказав він, — я докінчуватиму мою доповідь… Так, — проказав він тихо за якийсь час, коли прозорий ліфт підняв їх на рівень третього поверху. — Так, країна не в силі витримати далі. Що віщує нам наше найближче майбутнє?
— Воно віщує вам революцію, — відказав Коломієць.
Нен-Сагор не відповів.
У кабінеті асистента Ями тим часом атмосфера дещо напружилася. Ввійшовши, Нен-Сагор, Коломієць і Яма побачили досить несподівану картину.
Горбань Сю розгублено плазував по підлозі, збираючи розкидані аркушики свого блокнота. 3 сер О сиділи в трьох кутках і всіма рисами своїх фізіономій висловлювали воднораз обурення, образу й здивування. Думбадзе був у четвертому кутку, весь червоний і розпатланий. Яма підійшов до відчиненого вікна.
— Тут справді задуха, — сказав він, — але з вікна саме вітер. Ви дозволите мені зачинити вікно і відкрити натомість вентилятор? А то папери знову розлетяться по підлозі. Цей вітер…
— Вітер тут ні до чого, — пробурмотів Думбадзе, — це я розкидав папери…
Яма й Нен-Сагор подивилися на нього здивовано. Потім так само подивилися вони й на поважних членів ревізійної комісії. 3 сер О поволі й нерішуче вилазили з своїх кутків, недоброзичливо поглядаючи на четвертий куток, де стояв Думбадзе, все ще патлаючи свою шевелюру.
Нарешті він залишив свою шевелюру й теж наблизився до столу.
— Ми трохи посперечалися, — похмуро поінформував він. — Поважні мілорди де в чому не погоджувалися з моїми думками, і я трохи розхвилювався. Ми говорили про профілактику і її соціальне значення.
Коломієць нишком сіпонув його за фалду й посадовив на стілець.
— Друже мій, тебе не можна лишити самого. Ти можеш розкрити наше інкогніто.
Думбадзе відказав так само тихо, але з великою експресією:
— Але ж вони такі ідіоти! Я не міг витримати.
Справа в тім, що коли всі вийшли з кабінету, сер Овен Прайс у досить саркастичній формі запитав у Думбадзе його думку про щойно викладені погляди Нен-Сагора. Думбадзе муркнув на це щось не зовсім ввічливе. Сер Овен Прайс образився і поспішив висловити своє більше як здивування з приводу недавньої репліки Думбадзе про носологію та носунтологію, якою він, Думбадзе, тільки підтримав безглузду й самохвальну теорію старого ворожбита. Тоді Думбадзе скипів, образившися на “безглузду самохвальну” і “ворожбита”, й наговорив кучу недвозначних епітетів на адресу повноважної комісії та її трьох членів. В ажитації він замахав руками й порозкидав папери.
Нен-Сагор установив нарешті спокій і відновив свою розповідь.
— Отже, шановні колеги, ми спинилися на найважливішому місці моєї доповіді. Давно, ще понад п’ятдесят років тому, передо мною та моїми однодумцями цілком виразно постала теза: якщо точно знати цілющі властивості кожної барви спектра, якщо точно встановити, яким саме чином впливає той чи той кольористий промінь спектра на той чи той орган людського організму, тобто який ефект дає опромінювання різних органів різними ж променями спектра, то проблема використання сонячної променистості для лікувальних цілей стане на цілком науковий грунт, і справа сонцелікування буде цілком розв’язана.
— Чорт забирай! — пробурмотів невгамовний Думбадзе. — Така проблема не раз уже поставала перед оптиками й хіміками.
- І в результаті, - погордливо долучив сер Овен Прайс, — медицина й збагатилася відомостями про діяння червоного й синього на нервову систему: одного — як збудника, другого — як антизбудника.
— А, — додав і Коломієць, — найновіше в цьому — відкриття про домінантне значення ультрафіолетових променів для перетворення провітамінів на вітаміни?
— Це цілком слушно, — погодився Нен-Сагор. — Це величезні відкриття, якими може похвалитися вже навіть і непоступова геліотерапія, тільки, на жаль, це відкриття досі лишається здебільшого здобутком наукових дисертацій і зовсім майже не застосовується в практичному житті. Я, приміром, не знаю ще жодного в світі ресторану, де б овочеву їжу до куховарських процедур наперед опромінювали
