домівки та мирної праці й погнано в рабство на чужину. Та й усіх тих підданців, у яких не спав з голови жоден волосок, він образив би, коли б відмовився від помсти зі зброєю в руках, вони були б розчаровані й не могли б збагнути, як це їхній володар не оборонить своєї країни, і, якби коли хтось напав на нього самого, він би навряд чи дочекався від них допомоги. Даса усвідомлював, що його обов’язок – поїхати туди й помститися. Але що таке обов’язок? І скільки є таких обов’язків, які ми часто і з спокійним серцем нехтуємо! Чому ж тоді цей обов’язок помсти не такий, що його можна знехтувати, чому він виконує його не будьяк, не на півсили, а ревно, з запалом? Не встигло в ньому зродитися питання, як серце вже відповіло на нього – його знов стиснув той пекучий біль, що під час прощання з принцом Раваною. І Даса зрозумів: якби він, володар, не опираючись, дозволив, щоб у нього грабували худобу й людей, то грабунок і насильство від кордону поширилося б у глиб країни, і врешті вороги добралися б до нього самого і влучили б у те місце, де йому найдужче, найтяжче заболіло б – у сина! Вони відняли б у нього сина й спадкоємця, відняли і вбили б, може, ще й мучили б, а це було б вершиною страждань, набагато страшнішим лихом, ніж навіть смерть Праваті. Тому він і мчить туди з таким запалом, тому й виконує свій обов’язок володаря. І виконує його не тому, що втратив скількись там худоби й землі, не тому, що жаліє своїх підданців, не тому, що так дбає про честь батьківського імені, а з великої, болісної, нерозважливої любові до своєї дитини, з великого, нестямного страху перед тим болем, якого б йому завдала втрата цієї дитини.
Ось до чого додумався Даса під час тієї їзди. Зрештою, йому не пощастило спіймати й покарати людей Ґовінди, вони разом з награбованим майном утекли, тому, щоб показати свою непохитну волю й мужність, Дасі довелося й самому перейти кордон, зруйнувати селище на ворожій території і забрати з собою трохи худоби й рабів. Багато днів витратив він за цей переможний похід, а їдучи назад, Даса знов глибоко замислився і повернувся додому якийсь тихий, наче засмучений, бо в своїх роздумах дійшов висновку, що він міцно й остаточно, без будьякої надії звільнитися, усім своїм єством, усіма вчинками застряг і заплутався в підступних тенетах. І в той час, як його схильність до роздумів, потреба віддаватися тихому спогляданню і жити бездіяльним, невинним життям ненастанно зростала, з другого боку, з його любові до Равани, зі страху й турботи за сина, за його безпеку і його майбутнє, так само зростала необхідність діяти, і він дедалі дужче заплутувався, з ніжності поставала колотнеча, з любові – війна; ось він уже, хоч і з справедливого бажання помститися, пограбував худобу, нагнав смертельного страху на селище, ґвалтом забрав нещасних, невинних людей, а це, звичайно, потягне за собою нову помсту і нове насильство, і так без кінця, поки дійде до того, що й сам він, і вся країна житиме тільки війною та на3сильством, усе заглушить бряжчання зброї. Якраз через це усвідомлення ЧИ передбачення Даса повернувся додому такий тихий і засмучений.
І справді, зухвалий сусід не давав йому спокою, знов і знов наскакував на його землі й грабував їх. Щоб захиститись і покарати його, Даса мусив теж іти на нього походом, а коли ворогові щастило втекти, мусив миритися з тим, що його військо й мисливці чинили сусідові нову шкоду. В столиці можна було побачити дедалі більше озброєних верхівців, у прикордонних селах тепер постійно перебували загони вояків, безперервні наради й воєнні приготування сповнювали життя тривогою. Даса не міг збагнути, який сенс мають ці ненастанні сутички і яка з них користь, він жалів тих, хто через них страждав, жалів убитих, жалів свій сад і свої книжки, які він занедбував, жалів, що скінчився мир у його житті і в його душі. Він часто розмовляв про все це з брахманом Гопалою, а кілька разів – навіть із своєю дружиною Праваті. Найкраще було б, казав він, щоб котрийсь із сусідніх володарів, який користується пошаною, розсудив їх і помирив, а він із свого боку ладен поступитися, ладен віддати кілька пасовиськ і селищ, якби це допомогло мирові. Даса був розчарований і обурений, коли побачив, що ні брахман, ні Праваті й чути про таке не хотіли.
З Праваті дійшло до бурхливої суперечки, навіть до сварки. Даса намагався переконати її, пояснити їй свої докази й міркування, та вона сприймала кожне його слово так, ніби воно було спрямоване не проти війни і даремного вбивства, а тільки проти неї особисто. Ворог якраз і має намір, палко й велемовно повчала вона його, скористатися Дасиною лагідністю й миролюбністю, щоб не сказати страхом перед війною, він примусить його укладати угоду за угодою, й щоразу треба буде платити землею та людьми, але це однаково не вдовольнить його, і тількино Даса знесилиться, він перейде до відвертої війни й пограбує все до решти, йдеться не про якусь там череду чи кілька селищ, не про окремі здобутки чи втрати, а про ціле князівство, чи воно існуватиме, чи загине. І якщо Даса сам не знає, до чого його зобов’язує становище, син і дружина, то вона мусить його повчити. Очі в неї горіли, голос тремтів, давно вже Даса не бачив її такою гарною і палкою, але він відчував тільки смуток.
Тим часом прикордонні сутички й порушення миру тривали далі і припинялися тільки в пору великих дощів. У Дасиному палаці тепер утворилося дві партії. Одна – партія прибічників миру – була дуже маленька, до неї, крім самого Даси, належало кілька старих брахманів, заглиблених у медитацію вчених. А до партії прибічників війни, партії Праваті й Гопали, належала більшість жерців та всі офіцери. Країна посилено озброювалась, і було відомо, що ворог робить те саме. Малого Равану старший ловчий учив стріляти з лука, а мати брала його на всі огляди війська.
У той час Даса інколи згадував ліс, де він, нещасний утікач, знайшов був на якийсь час притулок, і сивого старого самітника, що жив там, заглиблений у себе. Згадуючи йога, Даса відчував бажання знов побачитися з ним і попросити в нього поради. Але він не знав, чи старий самітник іще живий, чи він його вислухає і захоче дати пораду, та якби він і справді був живий і дав йому якусь пораду, то однаково все йшло б своїм звичаєм і нічого не змінилося б. Самозаглиблення й мудрість – добрі, високі речі, проте корисні, мабуть, тільки десь осторонь, на узбіччі життя, а якщо тебе захопив життєвий потік, якщо ти змагаєшся з його хвилями, то твої вчинки і муки далекі від мудрості, вони приходять самі собою, стають твоєю долею, їх треба здійснити й витерпіти. Навіть боги не завжди жили у злагоді й вічній мудрості, навіть вони знали, що таке небезпека й страх, боротьба й поразка, про це Даса чув багато оповідань. І він змирився, більше не заводив суперечок з Праваті, їздив на огляди війська, відчував, що наближається війна, наперед переживав її злигодні в страхітливих снах, худнув і марнів на обличчі й водночас бачив, як блякне й в’яне його щастя і всі радощі його життя. Залишалася тільки любов до сина, що росла разом з його тривогами, разом з воєнними приготуваннями, вона яскріла червоною квіткою в його спустошеному садку. Даса дивувався, що людина здатна витримувати таку порожнечу й смуток, що вона так звикає до клопоту й нудьги, а ще дивувався, що, здавалося б, у дощенту вигаслому серці може розквітнути така боязка, турботлива любов. Може, його життя й не мало сенсу, проте в ньому було ядро, осереддя: воно оберталося навколо любові до сина. Задля нього Даса вставав уранці і весь свій день присвячував справам, які мали служити війні і кожна з яких була йому огидна. Задля нього він терпляче керував нарадами воєначальників і опирався ухвалам більшості лише настільки, щоб принаймні змусити її трохи почекати, а не кидатися наосліп у божевільну авантюру.
Як його життєрадісність, його сад, його книжки стали йому поступово чужі, зрадили його чи він їх зрадив, так само чужою і невірною стала й та, що протягом довгих років була щастям і радістю його життя. Все почалося з політики і з тієї бурхливої розмови, коли його відразу до несправедливості й любов до миру Праваті майже відверто назвала боягузтвом, коли вона з розпашілими щоками кидала йому в обличчя палкі слова про честь володаря, про геройство і ганьбу, – Даса тоді був приголомшений, йому аж стало млосно, бо він раптом відчув, побачив, як віддалилася від нього дружина чи він від неї. Відтоді прірва між ними все збільшувалась, і ні він, ні вона нічого не робили, щоб запобігти цьому. Тобто робити щось мав Даса, бо ту прірву, власне, бачив тільки він і це в його уяві вона дедалі росла, аж поки стала страшним проваллям між двома світами, між чоловіком і жінкою, між «так» і «ні», між душею і тілом. Коли він оглядався назад, йому здавалося, що він бачить усе дуже чітко: як колись Праваті, незрівнянна красуня Праваті закохала його в себе, як вона гралася ним, аж поки він кинув пастухів, своїх товаришів і приятелів, кинув просте й радісне життя пастуха й задля неї оселився серед чужих, став служником, приймаком у недобрих людей, що користалися з його закоханості і змушували тяжко працювати. Потім з’явився той ненависний Нала, і почалося його нещастя. Нала відняв у нього дружину, бо він був могутній, багатий раджа, його розкішні шати й намети, його коні і челядь спокусили вбогу, не звиклу до розкошів жінку, йому, певне, й не треба було на це багато зусиль. Проте чи міг би він справді спокусити її так швидко й легко, якби в душі вона була вірна і
