спеціальних дисциплін у загальнодоступних та вищих школах і, навіть попрощавшись з Касталією, довіку залишаються членами Ордену, тобто дотримуються суворої дистанції між собою і «звичайними» (тими, хто не вчився в елітарній школі) й ніколи не можуть – хіба що вийдуть з Ордену – обрати «вільний фах»: стати лікарями, адвокатами, інженерами тощо. Вони ціле своє життя скоряються правилам Ордену, які, між іншим, забороняють мати власність і одружуватись; народ напівзневажливо, напівшанобливо зве їх «мандаринами». Таким чином більшість колишніх учнів еліти знаходять своє остаточне призначення. Але решта їх, невеличка частина, вибрані серед вибраних із касталійських шкіл, дістає змогу доки завгодно віддаватися вільним студіям, зосередженоспоглядальному духовному життю. Декотрі високообдаровані випускники елітарних шкіл, що, проте, через свою неврівноважену вдачу або з якихось інших причин, скажімо, через фізичні вади, не можуть працювати вчителями чи займати відповідальні посади на вищих чи нижчих шаблях Виховної Колегії, лишаються на її утриманні й ціле життя збирають, досліджують і вивчають матеріали, здебільшого відплачуючи за всі ці привілеї чисто науковими працями. Одні з них перебувають консультантами при словникових комісіях, архівах, бібліотеках тощо, другі користуються своєю ерудицією за принципом l’art pour l’art,[16] а дехто присвячує своє життя дуже далекій від дійсності, часом навіть химерній праці, якот хоча б Lodovicus Crudelis,[17] що за тридцять років переклав усі, які дійшли до нас, давньоєгипетські тексти грецькою мовою, а також санскритом, чи трохи дивакуватий Chattus Calvensis II,[18] що лишив після себе рукописну працю в чотирьох величезних томах: «Вимова латині у вищих школах південної Італії наприкінці дванадцятого сторіччя». Ця праця була задумана як перша частина «Історії вимови латині від XII до XVII сторіччя», проте, хоч рукопис сягає тисячі сторінок, лишилася тільки фрагментом, і ніхто її не продовжив. Зрозуміло, що такі наукові праці часто брали на сміх, бо визначити їхню справжню вартість для майбутнього науки і для всього народу немає змоги. А проте науці, так само як колись мистецтву, потрібне, так би мовити, розлоге пасовисько, і часом дослідник певної теми, якою, крім нього, ніхто не цікавиться, накопичує знання, що стають його колегамсучасникам у великій пригоді, як словник чи архів. Наскільки було можливо, такі наукові праці навіть друкували. Справжнім ученим давали майже цілковиту волю в дослідженнях і в іграх, і нікого не, бентежило те, що деякі їхні праці очевидно не давали безпосередньої користі народові й суспільству, – люди, далекі від науки, навіть вважали їх дорогими витребеньками. З зацікавлень багатьох цих учених сміялися, але ніхто ніколи не ганив їх і не відбирав у них привілеїв. Народ не просто терпів їх, а й шанував, хоч і не раз брав на сміх: пошану викликали жертви, які всі члени вченого братства приносили в ім’я своєї духовної свободи. Вони мали чимало вигод, скромний харч, одяг і житло, до їхніх послуг були чудові бібліотеки, колекції і лабораторії, зате вони не тільки назавжди відмовлялися від життєвих розкошів, від шлюбу й родини, але й, мов чернеча братія, вилучалися з загальної конкуренції, якою жив світ, не знали власності, титулів і нагород, а в матеріальній сфері мусили вдовольнятися дуже простим життям. Якби хтось захотів присвятити своє життя розшифруванню одногооднісінького стародавнього напису, йому дали б цілковиту волю в його праці і ще й допомогли б, та коли б він почав претендувати на добробут, елегантне вбрання, гроші й титули, то наштовхнувся б на суворі заборони; ті, в кого переважали ці апетити, здебільшого ще замолоду поверталися в «світ», давали приватні уроки або ставали вчителями в державних школах, журналістами, одружувалися чи ще якось влаштовували життя на свій смак.
Коли для Йозефа Кнехта настав час прощатися з Берольфінгеном, на вокзал його провів учитель музики. Хлопцеві було шкода розлучатися з ним; коли поїзд рушив і пофарбований у ясний колір фронтон старої вежі на замку почав ніби вгрузати в землю, аж поки зовсім зник удалині, груди йому здавило почуття самоти й непевності. Багато учнів вирушають у цю свою першу подорож ще з тяжчим серцем, пригнічені і в сльозах. Йозеф душею був уже швидше там, ніж тут, тому витримав прощання з рідним містом досить легко. Та й подорож тривала недовго.
Його направили в школу Ешгольц. Знімки цієї школи він уже бачив раніше в кабінеті свого ректора. Ешгольц був найбільшим і наймолодшим шкільним закладом Касталії: будівлі самі сучасні, міста поблизу немає, тільки невеличке селище, що потонуло в гаю, а за ним розлого, рівно й привітно розкинулися навчальні та житлові корпуси навколо великого, відкритого прямокутника, посеред якого, у формі п’ятірки на гральній кості, здіймали до неба свої темні конуси п’ять статечних мамонтових дерев. Частина широкого майдану заросла моріжком, а частина була посилана піском; його перетинали тільки два великі плавальні басейни з біжучою водою, до них вели широкі, пласкі східці. Біля входу на цей залитий сонцем майдан стояла єдина висока будівля закладу – учбовий корпус з двома флігелями, кожен з яких мав портик на п’ять колон. Решта будинків, що з трьох боків щільно оточували майдан, були однакові – низенькі, пласкі, без жодних прикрас, кожен з ґанком і короткими сходами на майдан; майже на всіх тих ґанках стояли вазони.
Йозефа, за касталійським звичаєм, зустрів не шкільний служник, і ніхто не повів його до ректора чи до вчительської; його зустрів один із школярів, гарний високий хлопець у синьому полотняному костюмі, на кілька років старший за нього. Він подав Йозефові руку й сказав: – Я Оскар, старший у корпусі «Еллада», де ти будеш жити. Мені доручено привітати тебе й познайомити з нашими порядками. В школі на тебе чекають аж завтра, ми маємо вдосталь часу оглянути все. Ти швидко призвичаїшся. Прошу тебе також перші тижні, поки ти не ввійдеш у наше життя, вважати мене своїм приятелем і порадником, навіть захисником, часом би хтось із товаришів скривдив тебе. Бо дехто гадає, що новенького треба трохи помучити. Страшного нічого не буде, можу тебе запевнити. Тепер я найперше поведу тебе до «Еллади», нашого корпусу, щоб ти побачив, де житимеш.
Таким узвичаєним способом привітав Йозефа Оскар, якого рада корпусу призначила порадником новачка і який намагався добре виконати свою роль. Ця роль майже завжди подобається учням старших класів, а якщо п’ятнадцятирічний хлопець намагатиметься завоювати прихильність тринадцятирічного привітним, товариським тоном і ненав’язливою пропозицією заступництва, він напевне досягне успіху. Перші дні порадник ставився до Йозефа так, як ставляться до гостя, коли хочуть, щоб у нього, часом би він завтра поїхав додому, лишилося якнайкраще враження про господаря та його дім. Він показав Йозефові спальню, де той мав жити ще з двома хлопцями, пригостив його сухарями й склянкою фруктового соку, провів по всій «Елладі» – одному з житлових корпусів великого чотирикутного комплексу, показав, де Йозеф може вішати свого рушника в повітряній ванні і в якому кутку ставити горщики з квітками, якщо він захоче їх розводити; перед вечором вони ще зайшли До каштеляна в пральню, де Йозефові вибрали й приміряли синій полотняний костюм. Йозеф з першої миті відчув себе добре в Ешгольці й радо прийняв Оскарів тон; у його поведінці майже не було помітно збентеження, хоч він, звичайно, дивився на свого порадника, що давно вже жив у Касталії, як на півбога. йому подобалась навіть та крихта хизування й пози, що прозирала в Оскарові, коли він, наприклад, вплітав у свою мову якусь складну грецьку цитату і потім зразу ж ввічливо вибачався: адже ж, мовляв, новачок цього ще не може зрозуміти, ну звичайно, хто б від нього вимагав цього! Взагалі для Кнехта інтернатське життя не було новиною; він легко ввійшов у нього. Крім того, багато важливих подій з його ешгольцських років до нас не дійшли; страшна пожежа в шкільному корпусі сталася вже після нього. Оцінки, наскільки їх ще можна було розшукати, свідчать про відмінні успіхи в музиці й латині і трохи вищі за посередні в математиці й грецькій мові; в домовій книзі «Еллади» подекуди трапляються нотатки про Кнехта, якот: «ingenium valde capex, studia non angusta, mores probantur»[19] або «ingenium felix et profectuum avidissimum, moribus placet officiosis».[20] Як в Ешгольці його карано, виявити вже неможливо, бо книга покарань разом з багатьма іншими паперами згоріла під час пожежі. Котрийсь із його однокласників згодом запевняв, буцімто Кнехт за чотири роки перебування в Ешгольці лише раз був покараний (його позбавили права піти в неділю на прогулянку) – за те, що вперто відмовлявся назвати ім’я товариша, який вчинив щось недозволене. Це твердження здається нам імовірним, Кнехт безперечно завжди був добрим товаришем і ніколи не запобігав ласки в начальства, але все ж таки навряд чи його справді було покарано цей єдиний раз за чотири роки.
Оскільки в нас дуже мало документів про перші роки Кнехтового життя в елітарній школі, ми наведемо одне місце з його лекції про Гру в бісер, прочитаної далеко пізніше. Щоправда, власних Кнехтових рукописів цих лекцій, які він читав для початківців, немає, їх застенографував один з учнів за його вільним викладом. У
