випадком, а логічно випливав з усіх його попередніх думок і вчинків, і в наше завдання входить показати, що він анітрохи не суперечить блискучим, гідним подиву досягненням і успіхам Превелебного. Кнехт був великим керманичем, який з честю носив своє високе звання, бездоганним Магістром Гри в бісер. Проте він, служачи Касталії, бачив і відчував, що її велич, її розквіт перебуває під загрозою і дедалі меншає, він жив у ній не бездумно і безтурботно, як переважна більшість його земляківкасталійців, а знав про її початок і подальшу долю, сприймав її як історичну категорію, підвладну часові, підточувану й розхитувану його невблаганною силою. Ця здатність до живого відчуття історичного процесу і це розуміння своєї власної діяльності і своєї особи як клітинки в потоці становлення й перетворення, що її той потік несе з собою і водночас вбирає в себе частку її праці, визріли в ньому й дійшли до його свідомості завдяки історичним студіям і під впливом великого отця Якоба, але перший проблиск, зародок такого розуміння з’явився в його душі багато раніше, і той, для кого особистість Йозефа Кнехта стала справді живою, хто збагнув своєрідність і сенс його життя, легко виявить у ньому цей проблиск чи зародок.
Якщо людина в один із найкращих днів у своєму житті, наприкінці своєї першої святкової Гри, після надзвичайно вдалої, переконливої маніфестації касталійського духу, сказала: «Не хочеться думати про те, що Касталія і Гра в бісер колись мають загинути, але думати про це треба», – то вона вже давно, ще не бувши втаємниченою в історію, відчувала себе приналежною до всесвіту, знала про минущість усього, що колись виникло, про сумнівність усього створеного людським духом. Вернімося до дитячих і шкільних років Кнехта, і ми натрапимо на звістку про те, що він дуже журився й хвилювався кожного разу, коли з Ешгольца зникав котрийсь із його шкільних товаришів, який розчаровував учителів і якого переводили з еліти назад у звичайну школу. Як відомо, жоден з тих виключених учнів не був особистим приятелем молодого Кнехта; не втрата приятеля, не виключення і зникнення якоїсь певної особи хвилювали й пригнічували його, сповнювали боязкою тугою. Тужив він, швидше, через те, що такі події трохи розхитували його дитячу віру в міцність касталійського ладу і в досконалість Касталії. Сам він із святобливою повагою сприймав своє покликання, і той факт, що були хлопці, яким випала велика ласка, велике щастя потрапити в школу еліти Педагогічної Провінції і які легковажно знехтували й відкинули ту ласку, вражав його, ставав для нього свідченням могутності некасталійського світу. Можливо також – доказів цьому ми не маємо, – що такі випадки породжували в серці хлопця перші сумніви в непомильності Верховної Колегії, в яку він досі свято вірив, бо та Колегія подеколи брала до Касталії і таких учнів, яких потім мусила відсилати назад. Байдуже, чи, крім усього, зародженню критичного ставлення до авторитетів сприяла ще й ця думка, але кожен випадок, коли якийсь учень еліти робив хибний крок і його відсилали назад, Кнехт сприймав не тільки як нещастя, а й як ганьбу, як бридку пляму, що всім впадала в око, бо саме існування її було докором і за неї відповідала вся Касталія. Звідси, здається нам, і походило почуття пригніченості й розгубленості, яке опановувало учня Кнехта в таких випадках. Десь там, за межами Провінції, існував світ, людське життя, яке суперечило Касталії та її законам, не вкладалося в тутешні уявлення й розрахунки, світ, який не можна було приборкати й удосконалити. І, звичайно, Кнехт відчував, що той світ існує і в його власному серці. І в нього також були нахили, фантазії і бажання, що суперечили законам, яким він мав коритися, потяги, які йому вдалося подолати в собі тільки поступово, великим зусиллям волі. Отже, в деяких школярів ці нахили могли набрати такої сили, що ті, незважаючи на всі попередження й кари, піддавалися їм і, вилучені з елітарного касталійського світу, поверталися в той інший світ, де панують не дисципліна й дух, а природні інстинкти, у світ, який тим, хто плекає касталійські ідеали, здається то страшним пеклом, то знадливим місцем ігор та розваг. У свідомості багатьох поколінь уявлення про гріх замолоду складалося саме в цій касталійській формі. А через багато років, уже дорослим, захопившись історією, Кнехт остаточно збагнув, що історія не може виникнути без субстанції і динаміки цього гріховного світу, світу егоїзму й інстинктів, і що навіть таку досконалу формацію, як Орден, породив цей каламутний потік і колись знов її поглине. Отже, в основі всіх великих хвилювань, прагнень і струсів у житті Кнехта лежала проблема Касталії, і вона ніколи не була для нього тільки абстрактною – ніщо так глибоко не зачіпало його душі, як ця проблема, він почував себе відповідальним за долю Касталії. Він належав до тих людей, які можуть захворіти, занидіти й померти, побачивши, що улюблена, свята для них ідея, улюблена батьківщина чи громада хиріють і занепадають.
Поведімо далі нитку нашої розповіді й вернімося до перших місяців перебування Кнехта у Вальдцелі, до його останніх шкільних років і його знаменної зустрічі з вільним слухачем Десиньйорі, яку ми свого часу докладно змалювали. Та зустріч палкого захисника касталійських ідеалів з мирянином Плініо стала для першого з них не тільки великим переживанням, яке довго ще озивалося в його душі, але й важливою символічною подією. Бо саме тоді учневі Кнехту накинули дуже відповідальну й дуже тяжку роль, яка дісталась йому начебто випадково, але так відповідала його натурі, що далі він уже ціле своє життя робив одне: раз по раз повертався до цієї ролі й дедалі краще вживався в неї. То була роль захисника й представника Педагогічної Провінції, яку йому років через десять знов довелося грати перед отцем Якобом і яку він потім як Магістр Гри в бісер грав до кінця свого перебування на посаді, – роль захисника й представника Ордену та його законів. Але він завжди був готовий у душі, завжди прагнув учитися в супротивника, сприяти не глухій ізоляції Касталії, відмежовуванню її від зовнішнього світу, а живому взаємозв’язку й дискусії з ним. Якщо духовне й ораторське змагання з Десиньйорі було ще почасти грою, то пізніше, коли йому довелося ставати на словесний двобій з таким визначним супротивником і другом водночас, як отець Якоб, змагання це набуло для нього великої ваги, і обидва рази він упорався зі своєю роллю, і впорався добре, багато чого навчився в тому діалозі, але й давав не менше, ніж брав, і хоч в обох випадках не переміг своїх супротивників – він з самого початку не ставив перед собою такої мети, – але домігся почесного визнання і своєї особи, і тих принципів та ідеалів, які боронив. Якби навіть диспути з ученим бенедиктинцем і не привели до практичних наслідків – до заснування напівофіційного представництва Касталії при святому престолі, – вони однаково мали б більше значенню, ніж здавалося багатьом касталійцям. Завдяки дружньому змаганню з Плініо Десиньйорі й диспутам зі старим бенедиктинцем Кнехт, який ніколи близько не стикався з позакасталійським світом, здобув певні знання, чи, краще сказати, уявлення про нього, що вдавалося дуже небагатьом касталійцям. За винятком кількох років, проведених у Маріафельсі, де він, звичайно, також не міг ознайомитися із справжнім позакасталійським життям, Кнехт ніде того життя не бачив і не жив ним, хіба що тільки в ранньому дитинстві, проте завдяки Десиньйорі, завдяки отцеві Якобу й заглибленню в історію в нього склалося чітке уявлення про дійсність, яке виникло головним чином інтуїтивно й спиралося на дуже малий досвід, але ширше відкрило його серце світові, допомогло краще розуміти світ, ніж розуміла більшість Кнехтових співгромадянкасталійців, мабуть, і членів Колегії теж. Кнехт завжди був щирим, вірним касталійцем і таким лишався й надалі, проте він ніколи не забував, що Касталія – тільки частка, маленька частка світу, хай найкоштовніша й найулюбленіша.
А що означала його дружба з Фріцом Тегуляріусом, людиною тяжкої, суперечливої вдачі, витонченим митцем Гри в бісер, розпещеним і вразливим касталійцем, який не визнавав іншого світу і якому під час його короткого візиту в Маріафельс було так незатишно й погано серед неотесаних бенедиктинців, що він не міг надивуватися, як Йозеф витримав там аж два роки, бо сам він, за його словами, не витримав би й тижня? В нас були різні думки про це, деякі довелось відкинути, а деякі здалися нам слушними; всі вони торкались одного питання: чим можна пояснити цю багаторічну дружбу, в чому полягав її сенс? Насам1перед не треба забувати, що кожного разу, за винятком хіба випадку з отцем Якобом, коли Кнехт починав дружити з кимось, то не він хотів і домагався цих стосунків, не йому потрібен був друг. Він вабив до себе людей, ним захоплювалися, заздрили йому, любили його просто за благородство його натури, і на певному щаблі свого «пробудження» він сам усвідомив цей свій хист. Так було й з Тегуляріусом: в перші студентські роки він уже захоплювався Кнехтом, домагався його приязні, але той завжди тримався на певній відстані. А проте з деяких ознак ми можемо зробити висновок, що Кнехт справді любив свого друга. І ми вважаємо, що його вабило у Фріцові, викликало постійну, глибоку цікавість не саме тільки велике, незвичайне обдарування, невгамовна геніальність, чуйна до всіх касталійських проблем, а також і його вади, його хворобливість, тобто якраз те, що іншим у Тегуляріусові здавалося прикрим і часто навіть нестерпним. Цей дивакуватий чоловік був таким щирим касталійцем, весь спосіб його життя був настільки неможливий поза межами Провінції і настільки залежав від її атмосфери й високого рівня її освіти, що якби він не мав такої важкої дивакуватої вдачі, ми б його назвали простотаки архікасталійцем. А проте цей архікасталієць погано ладнав зі своїми
