зовнішньої причини раптом починає благати своїх колег, щоб вони згадали про минущість і сумнівність свого існування, і так само незвично і ненормально, що касталійський Магістр домагається місця шкільного вчителя поза межами Провінції. З цього погляду в змісті мого листа немає дисонансу. Читач, який справді уважно поставився б до мого листа, помоєму, мав би зрозуміти, що тут не просто якийсь дивак проголошує свої передчуття і хоче навіяти їх колегам, а що ці думки в нього вистраждані й він дуже перей2мається тим лихом, про яке попереджає, що він готовий відмовитися від своєї посади й сану, від свого минулого й почати життя наново в найскромнішому званні, що він переситився саном, спокійним існуванням, честю й авторитетом і прагне позбутися й відкинути їх. З цього листа – я й далі пробую дивитися на нього очима його читача – можна зробити, здається мені, два висновки: або автор цієї нотації трохи схибнувся, отже, так чи інакше непридатний уже для ролі Магістра, або, якщо автор не божевільний, а при своєму розумі, в його проповіді, в його песимізмі ховається щось більше, ніж примха й химера, а саме якась реальність, істина. Десь таким уявляв я собі перебіг думок свого читача й мушу признатися, що помилився. Моє прохання і мій сигнал тривоги не тільки не підперли й не підсилили одне одного, а їм обом не приділили належної уваги, не захотіли вдуматися в них. Мене ані зажурила, ані вразила відмова, бо, повторюю, я, властиво, незважаючи ні на що, такого наслідку й сподівався і, визнаю, заслужив його. Справа в тому, що моє прохання, в успіх якого я не вірив, було посвоєму хитрістю, формальним жестом.
Обличчя Магістра Александра ще дужче споважніло, стало майже похмуре. Але він не перебивав Кнехта.
– Посилаючи своє прохання, – вів далі той, – я не дуже сподівався, що його задовольнять, і не тішився заздалегідь, але це не означає, що я був згоден слухняно прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу.
– Ви не були згодні прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу? Чи я, може, недочув, Магістре? – перебив його настоятель, гостро наголошуючи на кожному слові. Видно, він аж тепер до кінця усвідомив, яке склалося становище.
– Звичайно, ви дочули. Такі і є: я не дуже вірив в успіх своєї заяви, проте вважав, що повинен подати її, щоб дотриматися порядку й форми. Я, так би мовити, запропонував шановній Колегії спосіб делікатно покінчити з цією справою. Але я, звичайно, вже з самого початку мав намір, якщо вона не погодиться на таке розв’язання, не зупинятися й не заспокоюватись, а діяти.
– І як діяти? – тихо спитав Александр.
– Так, як мені підказують серце і розум. Я вирішив скласти з себе звання Магістра й розпочати працю за межами Касталії навіть без доручення чи дозволу Колегії.
Настоятель заплющив очі і, здавалося, далі не слухав. Кнехт здогадувався, що він виконує особливу вправу, з допомогою якої члени Ордену на випадок раптової небезпеки чи загрози намагаються зберегти самовладання і внутрішній спокій: видихає повітря й потім удвічі довше затримує подих. Він дивився в обличчя настоятеля, почуваючи себе винним за те, що той опинився в такому прикрому становищі, бачив, як те обличчя трохи зблідло, а потім від повільного вдихання, що починалося Десь у м’язах живота, знов почало рожевіти, як очі в нього розплющилися й на мить розгублено застигли, але зразу ж прибрали свідомого, твердого виразу; трохи злякано побачив він, як цей чоловік, що вмів так само добре слухатись, як і наказувати, чоловік, якого він глибоко шанував і любив, звернув тепер погляд своїх ясних, зосереджених, завжди по 2кірних його власній волі очей на нього – стримано, холодно вивчаючи й судячи його. Кнехтові довелося довго мовчки витримувати цей погляд. – Тепер, мені здається, я вас зрозумів, – спокійно мовив нарешті Александр. – Ви вже давно стомилися від своєї посади чи від Касталії, і вас давно вже мучить бажання скуштувати світського життя. Ви воліли краще піддатися цьому настроєві, ніж законові та своїм обов’язкам, і не відчули потреби довіритись нам і пошукати поради й підтримки в Ордені. Щоб дотриматись формальності й не обтяжувати свого сумління, ви послали нам ту заяву; ви знали, що вона для нас неприйнятна, але хотіли, щоб можна було на неї послатися, якби дійшло до конфлікту. Припустімо, що ви мали підстави для такого незвичайного вчинку і наміри ваші чисті й варті пошани, інакше я собі не можу уявити. Але як ви могли з такими думками в голові, з такими бажаннями й намірами в серці, внутрішньо вже бувшії дезертиром, так довго мовчки лишатися на своїй посаді й начебто бездоганно виконувати свої обов’язки? – Я того й прибув сюди, – сказав Магістр Гри в бісер так само привітно, – щоб про все це поговорити з вами, відповісти на кожне ваше запитання, а ще я вирішив, оскільки вже ступив на шлях сваволі, не покидати Гірсланда й вашого дому доти, доки не побачу, що ви хоч трохи зрозуміли моє становище та мої вчинки.
Магістр Александр замислився.
– Тобто ви сподіваєтесь, що я колись схвалю вашу поведінку й ваші плани? – нерішуче спитав він.
– Ох, про схвалення я навіть не думаю. Я тільки сподіваюся, що ви мене зрозумієте і збережете хоч трохи своєї пошани до мене, коли я піду звідси. З вами єдиним я ще маю попрощатися в Провінції. Вальдцель І Селище Гри я сьогодні залишив назавжди.
Александр знов на кілька секунд заплющив очі. Його щоразу наново приголомшували слова цього незбагненного чоловіка.
– Назавжди? – перепитав він. – Отже, ви зовсім не думаєте повертатися на свою посаду? Мушу сказати, що ви вмієте спантеличувати людину. Одне питання, якщо дозволите: чи ви ще вважаєте себе Магістром Гри в бісер, чи вже ні? Йозеф Кнехт узяв до рук скриньку, яку він привіз з собою.
– Я був ним до вчорашнього дня, – мовив він, – і гадаю, що сьогодні буду звільнений з цієї посади, тому віддаю вам і в вашій особі Колегії ключі й печатку. Вони всі цілі, і в Селищі Гри також ви побачите цілковитий лад, якщо схочете навідатись туди.
Настоятель Ордену повільно підвівся зі стільця. Він мав стомлений вигляд і наче раптово постарівся.
– Хай сьогодні ваша скринька постоїть тут, – сухо сказав він. – Прийнявши від вас печатку, я тим самим зразу ж звільнив би вас із посади, а я на таке не вповноважений, треба, щоб при цьому акті була присутня щонайменше третина всіх членів Колегії. Ви самі раніше так шанували давні традиції і форми, я не можу так швидко призвичаїтися до вашого нового погляду на ці справи. Може, ви будете такі ласкаві й погодитесь відкласти на завтра продовження нашої розмови? – Я цілком до ваших послуг, Превелебний. Ви вже багато років знаєте мене і мою повагу до вас; повірте, що тут нічого не змінилося, Ви – єдина людина, з якою я прощаюся, перше ніж залишити Провінцію. І не тільки тому, що ви стоїте на чолі Ордену. Оскільки я віддав вам у руки печатку й ключі, то сподіваюся, domine, що, коли ми остаточно з’ясуємо все, ви звільните мене від обітниці члена Ордену.
Александр сумно, допитливо глянув йому у вічі й погамував зітхання.
– Лишіть мене тепер самого, Превелебний, ви завдали мені стільки клопоту, що на один день його аж забагато, і думати я також маю про що. На сьогодні, мабуть, годі. Завтра продовжимо розмову, прийдіть десь за годину перед обідом.
