усвідомлювати, наскільки тобі самому теж притаманні ці погані риси й інстинкти, і все ж таки вірити, схилятися серцем до думки, що в людині живе також дух і любов, живе щось таке, що опирається інстинктам і намагається їх облагородити. Проте, звичайно, ці думки сформульовані тут стисліше й виразніше, ніж їх здатен був сформулювати Кнехт. Скажемо тільки, що він ішов до них, його стежка привела б колись до цих думок і повела б крізь них далі.
Поки Кнехт простував цим шляхом, прагнучи думки, а проте живучи більше в чуттєвому світі, зачарований місяцем, пахощами зела, соком коренів, смаком кори, вирощуючи цілющі рослини, готуючи мастила, відданий погоді й атмосферним явищам, він розвинув у собі чимало всіляких здатностей, навіть таких, яких ми, пізніші жителі землі, вже не маємо й тільки наполовину розуміємо. Найважливішою з них була, звичайно, здатність заклинати дощ. Навіть якщо й були окремі випадки, що небо залишалося незворушним і жорстоко глумилося з його зусиль, все ж таки Кнехт сотні разів викликав дощ, і майже щоразу трохи іншим способом. Щоправда, в обряд принесення жертв і молитовних походів, заклинань і барабанних хорів він не зважувався запроваджувати жодних змін чи щось пропускати в ньому. Але це була тільки офіційна, видима частина його діяльності заклинача дощу й жерця, так би мовити, її фасад; звичайно, коли ввечері після принесення жертви й походу небо скорялося, обрій затягало хмарами, вітер доносив запах вологи і на землю спадали перші краплі, це чудове видовище викликало у всіх захват і піднесення. Але саме тут і потрібне було мистецтво заклинача дощу, щоб вибрати відповідний день і не рватися наосліп до недосяжного; небесні сили доводилось благати, навіть набридати їм, проте знати міру, виявляти покірність їхній волі. А ще приємнішими за ці чудові, святкові ознаки успіху і прояви небесної ласки були інші переживання, про які, крім нього, ніхто не знав і які навіть сам він сприймав зі страхом, не стільки розумом, скільки почуттям. Іноді бувала така погода, така напруга повітря й тепла, хмар і вітру, так пахла вода, земля й курява, такі виразні ставали погрози чи обіцянки, настрої чи примхи демонів погоди, що Кнехт передчував і сприймав їх своєю шкірою, волоссям і всіма чуттями, тому його ніщо не могло ні приголомшити, ні розчарувати, він, як резонатор, концентрував у собі погоду, ніби носив її в собі і здатен був керувати хмарами й вітром – не як йому заманеться, не свавільно, а виходячи з тієї спільності, з того злиття з природою, яке цілком стирало відміну між ним і світом, між внутрішнім і зовнішнім. Тоді він здатен був забути про все на світі й тільки слухати, в екстазі завмерти навпочіпки і всіма своїми порами не лише вбирати в себе кожен порух повітря і хмар, але й керувати ними, відтворювати їх десь так, як ми можемо збудити в собі й відтворити добре відомий нам музичний уривок. Тоді йому досить було стримати подих, і вітер або грім затихали, досить було кивнути чи похитати головою, і град починав падати або переставав, досить було показати усмішкою, що суперечливі сили в ньому припинили боротьбу й помирилися, і вгорі над ним розгладжувалися побрижені хмари й відслоняли чисту, осяйну блакить. Часом, у хвилини особливо погідного настрою і душевної рівноваги, він відчував у собі погоду найближчих днів, передбачав її точно й непомильно, ніби в його крові була записана вся партитура, за якою вона мала розігратися надворі. То були його найкращі дні, його винагорода і його радість.
Коли ж цей зв’язок з навколишньою природою порушувався, коли погода і світ ставали ненадійними, незрозумілими й примхливими, то й у його душі порушувався лад, припинялися струми, тоді Кнехт відчував, що він не справжній заклинач дощу, і сприймав свою роботу й відповідальність за погоду й за врожай як великий тягар і несправедливість. У такі дні він любив сидіти вдома, слухався Ади й допомагав їй, запопадливо працював у господарстві, майстрував дітям іграшки та домашнє начиння, варив зілля, відчував потребу в чиїйсь любові і бажав якомога менше відрізнятися від решти людей, ладен був цілком підкоритися звичаям і порядкам селища, навіть вислуховував нудні розмови своєї дружини з сусідками про життя, здоров’я й поведінку жителів селища. Зате в щасливі дні його рідко можна було побачити вдома, тоді йому не сиділося в хижі, він ловив рибу, полював, вишукував коріння, залягав у траві або примощувався на дереві, принюхувавсь, дослухався, наслідував голоси тварин, розпалював невеличкі багаття й порівнював, чи дим із них клубочиться так само, як хмари на небі, насичував свою шкіру й волосся туманом, дощем, повітрям, сонцем, місячним світлом і при нагоді збирав, як свого часу його вчитель і попередник Туру, такі речі, сутність і зовнішня форма яких начебто належали до різних сфер, в яких мудрість чи примха природи ніби виявляли деякі свої правила гри й таємниці творення і які поєднували в собі найвіддаленіші ознаки, наприклад, нарости на гілках, схожі на голови людей чи тварин, відшліфовані камінці з візерунком дерева, скам’янілі відбитки давно вимерлої тварини, спотворені чи здвоєні кісточки, камені у формі нирки або серця. Він читав візерунок на листку дерева й поплутане мереживо ліній на шапочці сморжа, вгадуючи в них щось таємниче, духовне, майбутнє, можливе: магію знаків, передчуття чисел і письма, перетворення безмежного й багатоликого в просте, в систему, в поняття. Бо в ньому були закладені всі ці можливості пізнання світу за допомогою духу, хоч іще безіменні, далекі від того, щоб їх можна було назвати, але вже передчувані, вже здійсненні, ще тільки в паростку, в бруньці, проте властиві йому, те, що існує в ньому й органічно росте. І якби ми могли повернутися ще за кілька тисячоліть до того, коли жив цей заклинач дощу, доба якого здається нам дуже ранньою і примітивною, то й тоді, ми в цьому впевнені, – в першій же людині виявили б дух, той дух, який не має ні початку, ні кінця і якому споконвіку властиве була в зародку все те, що він пізніше витворив.
Заклиначеві дощу не судилося увічнити бодай одне з своїх передбачень і хоч якось довести його, та й навряд чи він цього потребував. Він не став одним із численних винахідників письма, не заснував ні геометрії, ні медицини, ні астрономії. Він залишився невідомою ланкою в ланцюзі, але такою самою необхідною, як і кожна інша; він передав далі все, що засвоїв від предків, й те, чого домігся й досяг сам. Бо й він мав своїх учнів. Протягом довгих років він готував двох заклиначів дощу, з яких один потім став його наступником.
Багато років він робив свою справу сам, і коли до нього – це сталося невдовзі після великого неврожаю і голоду, – почав навідуватись один із тих, кого він мав зробити заклиначем дощу й майстром, у нього дивно, тужливо стиснулося серце, бо він вернувся думкою до найглибшого переживання своєї молодості і вперше тверезо, засмучено, але й трохи вдоволено, як після закінченої праці, усвідомив, що молодість його минула, що він переступив середину життя, що з квітки зробився плід. Хлопець підглядав за ним, підстерігав його, шанобливо ходив за ним назирці. І Кнехт, хоч ніколи цього не сподівався, поставився до хлопця точнісінько так, як колись старий Туру до нього самого: він був неприступний, стриманий, немов очікував, як його молодий шанувальник поведеться далі. Все це вийшло в нього само собою, цілком мимовільно; постава його не була наслідуванням померлого майстра і не випливала з міркувань моралі чи виховання – він не думав про те, що спершу слід добре перевірити, чи в хлопця вистачить витривалості, що треба не полегшувати йому шляху до посвяти в таємницю, а, навпаки, робити його якомога важчим тощо. Ні, просто Кнехт ставився до своїх учнів так, як кожен літній уже самітник, кожен учений дивак поставився б до своїх шанувальників і послідовників: збентежено, несміливо, відштовхуючи їх і сам ладен утекти, лякаючись, що він позбудеться своєї дорогої самоти і волі, змоги блукати по хащах, полювати і збирати зілля, мріяти й дослухатися до голосів природи, не обтяжуючи себе нічиєю присутністю, з ревнивою любов’ю до всіх своїх звичок і замилувань, таємниць і роздумів. Він нітрохи не заохочував боязкого хлопця, що наближався до нього з чемною цікавістю, нітрохи не допомагав йому подолати страх і не підбадьорював його, не сприймав його появу як радість і винагороду, як визнання і втішне досягнення: нарешті, мовляв, світ послав до нього свого вісника, ознаку своєї прихильності, хтось домагається його уваги, прагне показати йому свою відданість і душевну спорідненість і, так само, як він, вбачає своє покликання в слугуванні таємницям. Ні, спершу Кнехт сприйняв цю появу тільки як обтяжливу перешкоду, замах на його права і звички, спробу позбавити його незалежності, такої дорогої для нього, як він аж тепер пересвідчився. Він завзято опирався порушникові свого спокою, винаходив різні способи, щоб перехитрувати його, сховатися, замести свої сліди, ухилитися від зустрічі, уникнути її. Але й тут сталося те саме, що колись із Туру: тривале, мовчазне домагання хлопця поволі розтопило його серце, підточило й послабило його опір, і він поступово обернувся до хлопця, який почував дедалі твердіший грунт під ногами, відкрив йому своє серце, погодився з його вимогами, прийняв домагання і навчився бачити в цьому новому, обтяжливому обов’язку – вихованні учня – неминучість, послану долею, веління духа. Доводилось поступово відмовлятися від мрії про насолоду безмежними можливостями, багатоликим майбутнім. Замість мрії про нескінченний поступ, про підсумок усієї мудрості в
