Обернусь поки що до своїх Іванів та Хаблаків, аби ви не покинули цих сторінок, заморені моїм периферійним мудруванням…
Кожного ранку, прошкуючи до редакції, Загатний мав клопіт з вітанням. По-перше, він ніколи не запам'ятовував облич. На роботі, в установах, у клубі люди пливли мимо, наче на ескалаторі метро, не полишаючи сліду ні в пам'яті, ні в серці, бо Іван не цікавився ними. Аби знати масу, треба виявити кілька стандартних типів, а він їх досконало вивчив ще у війську. Тож і виходило, що Івана Кириловича знали всі терехівці, а він лише якийсь десяток найколоритніших постатей, окрім, звичайно, редакційних колег та районного начальства.
Змушений селищними традиціями вітатися з кожним стрічним, він виробив знаменитий загатнівський уклін (терехівські старожителі досі люблять копіювати його, згадуючи славне минуле селища за святковим столом після першої чарки. Це був геніальний синтез нарочитої, підкресленої ввічливості й заглибленої в себе стриманості). Хай знають, що хоч він і поруч них, хоч і спішить одними й тими ж закуреними терехівськими вулицями на роботу, він все одно не з ними. Його уклін — тільки машкара: віддає шану традиціям людського збіговиська, але втямте, які гони між Загатним і Терехівкою.
І ще одне бентежило Івана Кириловича в ці ранкові години — зустрічі з районним начальством. Аби поважати себе, доводилось і тут користуватися типовим проектом: холоднувате обличчя, легкий нахил голови, замислені очі, що пробігають по стрічному, не помічаючи його. Але це важко вдається. Мабуть, діє інерція посередностей, що липнуть до сильних світу сього, наче вогкий сніг до чобіт. А може, ще армійська звичка.
Ніби йому не однаково, хто перед ним: терехівські вожді чи терехівська маса. Усі на один копил шиті. Щосили тулив губи, щоб не розвела їх багатозначна усмішечка, а погляд не підсолодився хоч краплею улесливої теплоти. Мовляв, ми з вами рівня, хоч зараз про це ані слова, і тільки ми з вами знаємо ціну всьому, що вовтузиться десь далеко внизу, біля наших ніг. Теж мені солідарність. (Такі думки дуже гнітили Івана Кириловича, що глибоко зневажав будь-яке начальство й мав себе за дуже самостійну індивідуальність). Намагався пересилити себе. Завваживши голову райвиконкому чи райкомівського секретаря, робив ще холодніше обличчя та майже не вклонявся, ледь кивав головою, ніби й справді милостиво ощасливлював їх своїм вітанням. Начальники, звісно, гнівалися в душі, застерігши таку демонстративну неповагу, бо, як і все у нас, були люди прості, щирі й трошки патріархальні.
Нарешті, стомлений майже п'ятихвилинною (од їдальні до редакції іти було чотири з половиною хвилини, і ще тридцять секунд лишалось, аби перейти двір та відімкнути двері) напругою нервів, Іван Кирилович звертав у редакційні ворота та з десяток кроків, до шовковиці, де знову потрапляв у погляди колег, міг належати самому собі. Загатний дуже любив ці десять кроків. Лише тепер по-справжньому насолоджувався ранком, вдячний дворові за перепочинок.
Скинувши на мить королівські шати, він уперше помічав небо — ще не спечне, голубе, свіже. Помічав айстри, сині, рожеві, білі, що пінились уздовж стежок. Ніжні настурції ловили сонце та джмелів. Намистинки роси сріблились на стрільчатому листі пирію. Мишуваті горобці визбирували в траві під шовковицею перестиглі ягоди. Це був миттєвий подих чогось великого, справжнього, він збуджував та оновлював Івана після першого акту вистави перед наступною грою. Це був антракт. Ці кілька секунд Загатний думав лише про свою майбутню творчість (у загальних, приємних рисах). Він передчував їх, неповторно плідні хвилини натхнення, коли залишиться сам у прохолодних кабінетах редакції, схилиться над білим папером і засіє його темним плетивом своїх думок та образів.
— Доброго ранку, товариші!
Вони про щось балакали до його появи, реготали й лускали разом з насінням свіжі терехівські плітки. Холодна Іванова стриманість, наче ланцет, розтяла їхню безпосередність, сміх згас, балачки стихли. Загатному подумалось, чи не про нього тут пліткували. Невже встигли дізнатись про вчорашню зустріч з Людою?
Коли він повертав у редакційних дверях ключа, репродуктор на майдані протутукав вісім.
Сьогодні вперше за коротку журналістську діяльність початок робочого дня здався Хаблакові не святом, а службою. Не обтяжливою, правда, як у школі, в часи студентської практики, — тоді він ішов на заняття, ніби на допит: не поладив з класом, шестикласники глузували і з його зовнішності, і з прізвища. Тепер це було легке, трохи несерйозне розуміння необхідності: ось він відпрацює чотири години, потім година перерви на обід, потім ще три години роботи — і вільний, аж до наступного ранку належатиме собі, дочці та Марті. Навіть радів з незвичної легкості — так працює більшість, відтепер він належатиме більшості, розчиниться в масі, а це приємно заколисує, і ніхто не киватиме, що Хаблак трудиться до сьомого поту, вечори просиджує над замітками, які інші лускають, мов горіхи. Він працює, як усі. Він безтурботний, як усі. Він байдужий, які усі. Як усі — магічне слово. І збудливий холодок у грудях, коли опустиш очі долу, заглянеш у чорну прірву, куди можеш котитись, котитись і не сягти дна. Вночі він таки здорово налякався: ніби зняли раптово усі табу — все дозволено, варто лише захотіти. Ішов на роботу, буцімто молодий завойовник вулицями скореного, але ще не взятого «на щит» міста. З таким настроєм люди виборюють собі ім'я, достаток, високу посаду. Чому Андрій Хаблак має відставати від інших? Із старомодних принципів. Дружина має рацію — ми дуже незатишно влаштовані, щоб навіть у дрібницях боронити особистість. Інший живе, наче гриб у теплиці, і то пасує на кожнім кроці перед сильними світу сього. Так сказала Марта, і вона має рацію. Це лише вночі все видається страшним, трагічним. А розвидниться — самий дріб'язок, не вартий уваги. Він мовив дружині за сніданком:
— Усе думаю про того цуцика. Якось ніяково брехати. Ніби через квартиру підлабузнююсь до редактора.
Легко, трохи жартома сказав, не обмовившись і словом про чорну прірву, куди так легко скотитись.
— Ти можеш вважати мене обивателькою, вам, чоловікам, легко пишатися своїми чеснотами, а в жіночих руках домашнє вогнище, образно кажучи. — Андрій Сидорович здивувався з Мартиної розважливості, і на серці в нього потепліло. — Але я думаю, що за будь-яких умов треба обстоювати великі принципи.
Для дрібниць ми ще справді зовсім не влаштовані. В цивілізованім світі проста людина змушена поступатись частинкою особистості. Без цих жертв неможливе співжиття. До них усі звикли. І ніхто не дивується. Він же занадто наївний. Хіба не соромно буде комусь признатись, що позбувся гарної посади й не отримав у райцентрі квартири через шолудивого редакторового песика? Не соромилися ж генії хвалити недолугі вірші ремісників, бо ремісники мстиві. Гуляйвітер, судячи з усього, — звичайнісінький ремісник у житті.
Вкотре повторює він ці слова, насолоджуючись їхньою логічністю й тверезістю! Ось поруч нього, на лаві, під шовковицею, четверо колег. Хіба вони такі вже кришталево чисті? Дзядзько стелиться перед редактором, аж бридко хвилинами, нащо вже він, Хаблак, терплячий. Василь Молохва перейшов на братове, бухгалтерське місце, аби легше влаштуватись, коли район ліквідують. Гужва — ну, цей ще зелений, але теж не без хитрощів хлопець, знає, де як повестися, зайвим словом не обмовиться. Ніхто собі не ворог. Звичайно, Іван Кирилович інший, по-справжньому чесний та принциповий, нікого не боїться, ні до кого не підлещується. Але Загатний — велика людина, що випадково потрапила в Терехівку, не Хаблакові на нього рівнятись. Загатний може дозволити собі чесність та принциповість.
Ось він заходить у двір редакції, високий, ставний, серйозний, Хаблаку не сімнадцять років, та іноді наважишся помріяти — і бачиш себе хоч трошечки схожим на Загатного. Цікаво, що скаже секретар про його
