Вночі випало багацько снігу: вийшов у самому светрі, за лопату — і вперед. Прокидав доріжки в дворі, до погреба, до воріт, а тоді вздовж вулиці як зайняв смугу — метрів з двісті прогнав. Справжнісінькій тротуар. Шкода, на роботу вже час було, теща покликала снідати. Морозець обличчя поколює, щоки палахкотять, у м'язах бадьорість, сухий сніжок шурхотить під дерев'яною лопатою, дишеться легко, ворона зимним туманцем на яблуні каркає, люди вітаються, жартують — живу…
Цього вже не зітреш з пам'яті, як учорашнього дня. Дурний сон: жалібна усмішка Параски Пантелеймонівни, його неврастенічний регіт, пляшка, корови, вилинялий від сонця двір… Героя роману з нього не вийшло. Обличчя хлопців у вікнах редакції: а король, виявляється, голий! Інакше кажучи, він такий же, як і ми. Бога розіп'яли, сочиться кров, злітається гайвороння. «Ага, він теж із плоті, він смертний, а удавав із себе бога!» — галасує натовп. Тріумф. Гидко. І накурився знову. Коли б зібрати усі обіцянки та клятви не курити… Спасенними намірами вимощене пекло. Може, й справді він занадто легко засуджує ближніх? Може, вони все розуміють, лише несила побороти себе? Невже стати інакшим, ніж ти є, неможливо? Дурні проблеми. «Не будьте подібні кроту, в землю влюбившемуся».
Сковорода. Його не обходять «прості й маленькі». Його, Івана 3агатного, треба міряти іншою міркою. Ага, ось воно. Тільки не згубити, іншою міркою. Вади людей, що зводяться над масою, як вежі, лише відтінюють їхню велич. У великих індивідуальностей великі вади. Формула, яку слід пам'ятати, коли оцінюєш себе. Тоді не впадатимеш у розпач від першої темної плями на своїх білосніжних шатах.
Два полюси в душі справжньої особистості й боротьба між ними. «Раздели себя, чтобы узнать себя». Геніальний старець. «Наше життя — це безперервна боротьба». Плідність цієї боротьби. Цікаво, як дивиться маленька людина на велику. Погляд посередності на розіп'ятого бога: «Дивіться дивіться, в нього ноги криві!..» Радість посередності: у мене теж криві, отже, хоч щось ріднить мене з богом. Маса любить дізнаватись про вади титанів. Маса смакує огріхи великих людей. Маса судить їх власним судом. У маси власний кодекс законів. Але історія все ставить на свої місця. В історії свої закони. Закони титанів. Божевільні думки. Тихо. Чітко сформулювати. Отже: «Дві моралі — мораль малих і мораль великих людей, керманичів. Не судити яскравої особистості за законами моралі для мас. Мораль історії — мораль сильних особистостей…»
— Іване Кириловичу!
— Хвилинку…
«…Розвинути думку. 12.07».
— Іване Кириловичу! Матеріал РАТАУ — для обов'язкового видрукування. Терміново. Чотириста рядків…
— Я так і знав. Доведеться все заново. Хай спопеліє ця гладка Терехівка! Несіть макети…
(Засмучу допитливого читача, який, певно, вже радіє: «Нарешті спіймав Гужву! Звідки він може знати, що думав Іван Загатний сім років тому, по обіді, о 12.07? Висмоктує, як і всі писаки, з пальця…» Не поспішайте! Знаю. Бо чув немало монологів Івана Кириловича у вечірніх сповідях. Бо, найпереконливіше, ось переді мною шмат газетного паперу, на якім рукою Загатного сконденсовано результат його тодішніх думок. Записку я процитував оце вище. Думаю, що з монологів та записки можна досить точно реставрувати хід Іванових думок. Бачите, трохи не детектив. Ні, під мене не підкопаєтесь.
Хочете знати, звідки в мене записка? Розповім. Я вже казав, що замолоду не збирався писати романів, але Іван Кирилович здавна цікавив мене. Можливо, передчуття. Чесно кажучи, і таке гадкувалось, а що, коли справді раптом випреться Загатний у знаменистості, від нього усього можна чекати, тоді на старість Гужві заняття буде: спогади писатиму та до журнальчиків посилатиму під ювілеї, слави й поваги у людей інтелігентних заживу, ще й копійка яка на ліки перепаде.
Коли нарешті розігнали Терехівський район, мені випало палити редакційні архіви. В редакціях заведено зберігати жмутки гранок, макетів, рукописів, шпальт кожного номера окремо. Ось я за них і взявся, знаючи Іванову звичку занотовувати свої думки на перших-ліпших папірцях, аби пізніше переписати до щоденника. Зажинок був щедрий. Він і допоміг глибше зрозуміти Загатного та змалювати на цих сторінках хоча б тінь цієї неабиякої людини.
Ага, про щоденники. Без сумніву, вони існують. Такий уже характер в Івана Кириловича, що з самим собою розмовляє він охочіше та щиріше, аніж з людьми навіть близькими по духу (приміром, зі мною). Чи варто казати, як би хотілося мені зазирнути до тих щоденників? Але це, звичайно, неможливо. Іван не Люда. Там у столичному ресторані, я й натякнути не насмілився. Правда, і без щоденників уже два зошити змережив. Останні дні особливо — такий писучий став. Готувався до коротенької інформації про записку, а списав дві сторінки. Просто бігунка словесна, пробачте на слові. Спинитися не можу. Але не забуваймо Івана…)
Уля принесла макети. Звісно, три сторінки доведеться макетувати заново. Диявольська робота. А ще ж не знаєш, що передадуть завтра, в день верстки. Але в душі радів спішній роботі. Вона збуджувала, виривала з лабетів утоми, депресії. В обід маятник різко гойднувся ліворуч, потім відповідно праворуч, це коли й жити не хотілось, тепер потроху вирівнюється. Червоний олівець, рядкомір, лінійка так і мерехтіли в його тонких пальцях, коректори ледве встигали носити гранки, друкарка спішно вистукувала новий план номера — він працював, він був у своїй стихії. Давно скінчилася обідня перерва, по редакційних кімнатах снували люди — для Загатного нікого не існувало, окрім макетів і часу. Так, часу, бо саме час був для нього зараз найбільшим ворогом. Він спливав дуже повільно, краплинами, хоч Іван Кирилович і захопився роботою. З усіх мрій у нього лишилась одна-однісінька: проб'є п'ять разів, вони всі розійдуться по своїх домівках, він лишиться сам у тихій, сонній редакції (прохолодне вечірнє сонце — у вікна) і заглибиться в солодкий світ творчості.
Він доведе, що має право на власну мораль, що він не посередність, не маса, не рівня їм. Тоді вони не кричатимуть, що він сам вигадав свою геніальність. Роки ще нічого не означають. Довженкові було за тридцять, коли він прийшов у кіно, але зробив у ньому революцію. Сковорода найважливіші твори написав після п'ятдесяти… Тільки дуже повільно плине час. Можливо, він тридцять років чекав на цю хвилину. І вірив у неї. І готувався до неї. Це теж нелегко — вірити. Хай вони спробують вірити в свою зоряну годину хоч один день…
— Де відбитки матеріалів для четвертої сторінки? Я ж вас просив принести всі гранки…
Давно не писав. З тиждень. Багато нових думок. Учора переглянув свого «романа». Справді, словесна бігунка, особливо, де про себе пишу. Але це не болить. Історія, як казав Іван Кирилович, усе поставить на свої місця. Сумніша оказія з моєю вигаданою хворобою і мораль з цього приводу. Якась невідповідність просвічується крізь рядки. От, скажімо, засуджую я (чого там ховатися, «роман» до кінця, слава аллаху, наближається, звичайно, засуджую) егоїзм Загатного. Так йому й треба, такому-сякому, любіть людей, як самих себе, більше, ніж самих себе, і т. д. — котра по рахунку заповідь божа? Але ж, щойно тебе причавило, метнувся ти, братику, самого себе рятувати, забувши одразу й про людство, і навіть про ближніх своїх. Власного безсмертя, бачте, забажалося. Чудесно. Мовляв, кожен вмирає самотній. І лишімо пристані родинні, громадські, помашім ручкою дітям своїм: ви не знесмертите нас, ми занадто складні, щоб ожити у ваших душах, і пливімо в чисте море, назустріч хвилям, а щоб лишились по нас на поверхні моря хоч бульбашки, гарячкове всіваймо зошити (на щастя, папір зараз дешевий) ряботинням літер…
Слово честі, перші дні по одужанні мені було соромно взяти дочку на руки. Ніби в чомусь великому зрадив її. А за дружину вже й не згадую, винен, таки винен. Уявіть ситуацію: мчить нестримна лавина, я ноги за плечі й побіг, гукаючи їм здаля: «Рятуйтеся, як можете. Кожен помирає самотній. Я хочу безсмертя!..» і т. д. Гидко. Вертаю з роботи, беру свою малу, та йдемо зустрічати маму, якщо вона на другій зміні.
Синій вечір, сніжок і таке інше — зимова лірика. Вертаємо додому, щебечемо, сміємося, а мене ніяк не полишає думка, що дружина про все здогадується. І як я міг на цей немічний «роман», на ілюзію власного безсмертя (боже, яке там безсмертя — ну, перевидали б мою писанину кілька разів, ну, намережив би хтось статейок про М. Гужву собі на хлібець, тільки й того) проміняти їх. Егоїзм столикий і тим страшний. Його в одні двері женеш, а він уже в тисячі щілин зазирає. Бувало, серед тижня відкриваю шухляду, візьму оцього зошита в руки, та одразу давнє прислів'я спливає: «Лікарю, вилікуйся спершу сам…» Соромно стане, сунеш зошита в глибину стола й кілька днів не торкаєшся…
Але треба скінчити. Шкода все ж, — стільки праці. Писатиму надалі якомога стисліше, щоб до Нового
