Козак Петро Мамарига

Раз ніч — і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі

хоч не поспати, то покуняти?

І Петро задрімав... Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус.

Петро — лап! — нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило.

— От і тварюка! — вилаяв окуня Петро.— Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я покажуся тепер

своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке — зайшов в озеро!.. Ото ж ніколи, коли сидиш у

воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля...

Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб.

— Тепер буду добиратись до своїх задніх, — сказав собі кінь Петра Мамариги.

Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг.

— Що робити?

А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська

сторожа вклякла. Попадала і повмирала.

— Повмирали, — сказав їм Гивор, — навіть забули крикнути...

— Гиворе, це ти чи хто? — спитали козаки.

— Я, — сказав Гивор. — Козак мій, Петро Самійлович

Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину.

— Діло звісне, — сказали козаки. — То що?

— А те, що на озері вже хвиль не стає.

— Тепер чи коли?

— Тепер.

— Тоді по конях, — сказали козаки.

Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його

коліна. Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече.