такі, без перебільшення, видатні коти.
— Однак, — правив своєї Леопольд, — це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.
Останні слова змусили мене підхопитися.
— Це через тебе?! — вражено вигукнув я.
Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.
— Вони самі винні, — пояснив він несподівано лагідним тоном. — Навіщо було мене викрадати.
Я трохи розслабився і знову приліг.
— То вони тебе викрали?
— Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся у кріслі. Ліве око він заплющив, а правим незмигно втупився в мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.
— Тобі й справді пощастило, — сказав я, пильніше пригледівшись до кота. — Жодної подряпини.
— Ми, коти, взагалі дуже живучі, — самовдоволено мовив Леопольд. — А я особливо.
— І як це сталося? — поцікавився я.
— Повір, я цього не хотів. Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.
Я полегшено зітхнув:
— Добре, що не здогадався.
Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.
— Це ж чому?
— Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш, — від цієї думки я здригнувся. — Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захопливе і, зрештою, неймовірне явище. Кіт, що розмовляє, — це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.
— Мр-р, — обізвався Леопольд; це він так гмикав. — А яка була перша?
— Моє народження, певна річ.
— Авжеж, звісно, — погодився кіт. — Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авті. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути за першої-ліпшої нагоди, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив рішучий протест. Мабуть, усе-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого…
— Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, — поправив я.
— Гаразд, гаразд, крадіям. Хоч, як на мене, невелика різниця. Інна теж прискіпується до кожної моєї обмовки, а в самої знай прохоплюються польські слівця. Правду кажучи, мені вже набридли всі ці зауваження.
— Ну, добре, більше не буду, — сказав я. — Повернімося до твоїх викрадачів. Отже, ти висловив їм рішучий протест. Що було далі?
— Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч із водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп… Мені шкода, що так сталося. Справді шкода, — закінчив свою коротку оповідь Леопольд.
— Таке життя, — з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно від думки про те, що двоє людей, хай і не найкращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Помітивши, що Леопольд теж зажурився, я квапливо втішив його:
— Ти ні в чому не винен, котику. Твої викрадачі самі напросилися. Вони постраждали через власну дурість, і тільки через неї.
— Omnium malorum stultitia est mater[2], — вагомо додав Леопольд.
Я миттю забув про всі свої сумні думки і від захвату ладен був пуститися в танок. Зустріти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагоді ввертає фрази мовою Ціцерона, — про це я мріяв усе життя!
— То ти знаєш і латину? — спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.
— Та ні, — чесно сказав кіт. — Це не можна назвати знанням. Близько сотні найуживаніших слів, кілька десятків прислів’їв та приказок — от і все.
— Теж непогано, — зауважив я. — А звідки ти цього навчився?
— Чув, як говорить Метр, і запам’ятав. Він дуже полюбляв латинські вислови і часто вживав їх у розмовах.
— Метр, це хто?
— Мій колишній пан, — відповів Леопольд.
В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:
— Він помер?
— Так.
Зрозуміло, що колишній господар Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавив мене.
— А ким він був?
— Науковцем. Професором.
— Десь викладав?
— Ні. Він був дуже старий і… як то кажуть, хай їм біс?… У запасі?… У відставці?… Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня… — Тут Леопольд осікся. — Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.
— А чому?
Леопольд завовтузився в кріслі, його очі зробилися каламутні.
— Розумієш, він був дуже прив’язаний до мене. Може тому, що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його… і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик…
З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професора (або Метра, як називав його кіт) убили, коли вони разом обідали в ресторані. Це сталося після того, як Леопольда охопив грайливий настрій, і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зомліла й гепнулася на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком умить вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він, власне, в кота, проте вцілив у професора.
У тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумніву. Він на власні очі бачив, як перша ж куля знесла професорові верхню частину голови. Охоплений жахом, кіт стрімголов вибіг з ресторану, а нервовий пан стріляв йому навздогін, аж поки не скінчилися патрони.
Далі спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам’яті. Він отямився вже в зовсім незнайомій місцевості, десь у передмісті. Цілісіньку ніч і половину наступного дня Леопольд безцільно блукав чужими вулицями — змерзлий, промоклий до кісток, брудний та голодний. Нарешті, геть знесилений, сховався в під’їзді одного з будинків. Саме там мешкала Інна. Повертаючись додому, вона підібрала його, принесла до себе в квартиру, викупала в теплій воді, нагодувала. Леопольдові ніде було подітись, і він лишився жити в неї.
Щойно мова зайшла про Інну, голос кота пом’якшав, погляд став лагідним і спокійним. Він перестав їжачитися, раз по раз затинатися і знову згорнувся клубочком.
Я теж розслабився, розімлів і, поволі засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Інна добра, чуйна та лагідна, яка вона розумна й начитана… Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за своє життя.
— Вона дуже здивувалася, довідавшись, що ти розмовляєш? — запитав я.
— Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити — боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Інна сказала: „Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати.“ От тоді я й відповів їй, що вона помиляється. Інна так зраділа!
— Твоя Інна справжнє диво!
