поставилися так само уважно, як і до людей. Нікоран миттю зреагував на бідкання зголоднілого Леопольда і, перше ніж піти зі звітом до герцоґа, особисто відвів вередливого кота на кухню, щоб там його нагодували. Ми зрозуміли, що в тут котова пиха ніскільки не постраждає, радше навпаки — ще зросте.
Двоє слуг, чоловік та жінка середніх років, яких звали Бедаліс та Ніколета, провели нас до східної вежі, в гостьові покої. Наші апартаменти складалися з передпокою, вітальні, спальні та ванної. Вітальня виявилася доволі просторою кімнатою з м’якими кріслами та великим круглим столом; підлогу в ній було встелено килимами, а стіни прикрашали ґобелени з зображенням мисливських та батальних сцен. У спальні стояло широчезне ліжко з шовковими простирадлами й оксамитовим балдахіном, а над каміном у кутку висіли дві кабанячі голови. Поруч із каміном були невеличкі дверцята, що вели до ванної. Покоївка відчинила їх, і ми побачили яскраво освітлену кімнату, облицьовану мармуровою плиткою. Посеред кімнати стояла витесана з граніту ванна просто приголомшливих розмірів, до неї було підведено кран з двома позолоченими вентилями.
— Ви, певно, хочете помитися з дороги, — промовила служниця зі ствердною інтонацією.
Я одразу ж відчув себе дуже брудним. Власне, ми обоє й справді були брудні — що й не дивно після такої прогулянки.
Інна поглянула на себе в дзеркало і невдоволено поморщилася.
— Звісно, що помиємося, — сказала вона. — І чимшвидше. Бажано в гарячій воді… якщо вона є.
Ніколета мовчки ввійшла до ванної, повернула один з вентилів і підставила руку під струмінь. Лише тоді вона впевнено відповіла:
— В нашому замку завжди є гаряча вода.
Ми з Інною також пройшли до ванної, лишивши Бедаліса у спальні розбирати речі. Тим часом покоївка відрегулювала обидва вентилі й попросила перевірити, чи влаштовує нас така температура води. Я перевірив і додав ще трохи гарячої.
— А чи не надто сильний напір? — спитала Інна, занепокоєно стежачи за тим, як швидко наповнюється ванна. — Може піти іржа.
— Іржі в нас ніколи не буває, — запевнила її Ніколета, насипаючи у ванну якихось пахучих порошків. — Чари на водогін накладав сам пан де Каерден.
— То він чаклун? — запитав я, а подумки додав: „От тепер усе ясно.“
„Ти про його кішку-перевертня чи про дивну реакцію на наші титули?“
„І про те, і про інше. Ми мали відразу збагнути, що барон де Каерден — чаклун. І не просто чаклун, а…“
— Він не просто чаклун, — немов відгукуючись на мої думки, промовила покоївка. — Пан Рівал де Каерден — лицар Інквізиції. Ось уже двадцять сім років він перебуває при особі монсеньйора герцоґа за наказом його величності милостивого пана верховного короля. Хіба ви не чули про це?
— Дещо чули, — відповів я. — Нам розповідали історію про синів пана герцоґа, та до кінця не доказали. А ми б дуже хотіли дізнатися, чим усе це скінчилося.
Покоївка аж на виду змінилася. Рум’янцю на її щоках мовби й не було.
— Ви вже даруйте, ласкаві панове, — тремтливим голосом відказала вона, злякано роззирнувшись довкола. — Його світлість не схвалює таких розмов. Якось Бедаліс надміру розпустив язика, так пан герцоґ замкнув його в підземеллі і протримав там два тижні на хлібі й воді. — Ніколета кинула швидкий погляд крізь розчинені двері в спальню, де Бедаліс мовчки робив свою справу. Відтоді, як нам його представили, він ще не зронив жодного слова. — Отож вибачайте, панове. Якщо вас це так цікавить, зверніться до пана де Каердена. Лише він у цьому замку може говорити про синів його світлості.
— Що ж, добре, — сказав я і побачив, як обличчя покоївки миттю проясніло. — Дякуємо за попередження. Матимемо це на увазі, щоб не потрапити в незручну ситуацію.
— Завжди рада прислужити вашим світлостям, — уклонившись, відповіла Ніколета. Вона підійшла до дверей, щільно зачинила їх, відтак поспіхом повернулася до крана й закрутила обидва вентилі. — Ванна готова, панове. Якщо не заперечуєте, я зараз же візьмуся до вашого вбрання, простежу, щоб його негайно випрали. До ранку воно буде висушене й випрасуване.
Інна подякувала покоївці, з її допомогою швиденько роздяглася і влізла до ванни. Я ж лише заздрісно дивився, як вона, повискуючи від задоволення, плюскалася в теплій воді, і чекав, коли піде служниця. А та, в свою чергу, терпляче очікувала, коли я роздягнуся й віддам свою брудну одіж. Їй навіть на думку не спадало, що я можу соромитися.
„Владику, не манірся,“ — під’юджувала мене Інна. — „Ти ж не соромився Суальди.“
„Так то ж Суальди,“ — заперечив я. — „Вона нам як бабуся… Чесне слово, ці феодальні звичаї мене скоро доконають!“
Зрештою я не витримав, роздягся лише до білизни і в такому вигляді поліз у воду. Покоївка зрозуміла цей прозорий натяк і, прихопивши мій верхній одяг, вийшла з ванної, нагадавши насамкінець, що вечеря почнеться в головній вежі за півтори години.
Коли ми з Інною лишилися на самоті, я з полегшенням стягнув з себе мокру білизну і по шию занурився в мильну воду, яка духмяніла пахощами хвої та лугових квітів. Якийсь час ми мовчки ніжились у ванні, мліючи від насолоди, нарешті Інна присунулася до мене, набрала в ківш води й вилила на себе. Я взяв шматок рожевого мила і намилив її волосся. Мені дуже подобалося мити Інну і зазвичай вона нічого не робила у ванні сама, з задоволенням дозволяючи мені прислуговувати їй.
— Отже, ми знайшли, кого шукали, — заговорила Інна, коли я закінчив з її волоссям і перейшов до шиї та грудей. — Зустріли інквізитора, і то раніше, ніж сподівалися… До речі, Владе, тобі не здалося, що він звідкись знає мене?
— Здалося, — відповів я. — Він так дивився на тебе, ніби ви з ним уже зустрічалися. Ти не пригадуєш його?
— Ні. Я певна, що бачу його вперше. Пам’ять у мене добра, а зовнішність де Каердена дуже примітна. Я б його не забула… Якщо тільки, — поквапилася додати Інна, — ми не зустрічалися років десять чи п’ятнадцять тому. — Вона зробила коротку паузу. — Тоді виходить, що я змалку була, як то кажуть, „під ковпаком“ у Інквізиції. А може, й ми вдвох. Як ти гадаєш?
Я зітхнув:
— Навіть не знаю, сонечко. Сподіваюся, незабаром ми матимемо відповіді на всі запитання, зокрема й на це. А поки що я можу сказати лише одне: в усіх сьогоднішніх неприємностях є свій позитивний момент. Якби не Чорний Емісар, ми, можливо, не познайомилися б зі Штепаном і не поїхали б далі разом. А тоді хтозна, чим скінчилася б зустріч з розбійниками та їхнім ватажком-чаклуном. Та й цей напад нам прислужився — інакше ми не зустрілися б з Рівалом де Каерденом і втратили б щонайменше місяць, добираючись трактом до Лемоса.
— Гм… — Інна встала на повен зріст, аби я міг помити їй живіт та ноги. — З твоїм останнім твердженням я, мабуть, не погоджуся. Ще під час Штепанової розповіді про сутичку чорного чаклуна Женеса з інквізитором Рівалом, я думала про те, що коли останній вцілів, то, можливо, він і досі на Аґрісі. І вирішила дослухати історію до кінця, а потім уже поділитися з тобою своїми міркуваннями — та цьому завадили розбійники. Тож у будь-якому разі ми завернули б до Шато-Бокеру.
— Умгу, справді, — погодився я. — А мені це навіть на думку не спадало. Я просто слухав Штепана, роззявивши рота, і ні про що таке не думав.
— Ой, не прибіднюйся, Владе! Адже ти зразу сказав, що нам не уникнути зустрічі з герцоґом. Я певна, що ти дійшов такого висновку, почувши про інквізитора. У тебе дуже розвинене асоціативне мислення, і тому ти часом міркуєш навиворіт. Наприклад, замість побудувати елементарний логічний ланцюжок: „при особі юного герцоґа перебував інквізитор — може, він і досі тут — отже, треба завернути до Шато-Бокеру і про все дізнатися“, ти виходив з кінцевого результату: „Чомусь мені здається, що історія Ґарена де Бресі стосується і нас. Чому це?…“ Додумати до кінця ти не встиг, бо нас атакували розбійники.
— По-моєму, ти спрощуєш ситуацію, — зауважив я, змиваючи з її гарненького животика і струнких ніжок мильну піну. — Я був би дуже радий, якби наша участь у цих подіях обмежилася лише зустріччю з інквізитором. Але… Боюся, що все не так просто.
— А я й не кажу, що все так просто. Я теж боюся, що ми влипли в цю історію по самі вуха. І боюся, що навіть зустріч з інквізитором не покладе край нашим пригодам…
Коли ми закінчували митися, повернулася Ніколета з цілою горою сухих і теплих рушників. Інна
