Всі Грані Світу

готівку.

Я бачив, що виграш вислизає з моїх рук… Аж раптом помітив у дальньому кутку залу мого вчорашнього знайомого в чорному вбранні і негайно кинувся до нього з проханням про позику. Трохи подумавши, той виклав на стіл пачку кредитних білетів королівської скарбниці і згорнутий аркуш паперу. Він сказав, що згоден позичити ці гроші, якщо я в присутності свідків письмово присягну безсмертям своєї душі, що зіграю з ним одну гру на будь-яку запропоновану ним ставку, а в разі моєї смерті це зобов’язання перейде до мого сина. Умови були, м’яко кажучи, підозрілі, та, побачивши гроші, я розгубив рештки обачності й без жодних вагань погодився. Треба відзначити, що я взяв гостро заточене перо так незграбно, що примудрився вколоти собі пальця. Чоловік у чорному забрав розписку, а натомість видав гроші. Коли ми з арабом відкрили карти, то виявилося, що я виграв. Я тут-таки повернув незнайомцеві борг, після чого той пішов і більше в гральному домі не з’являвся.

Відтоді минуло п’ять років. Пам’ять у мене коротка, тож з часом я зовсім забув про чоловіка в чорному і про нашу з ним угоду. Та одного дня він сам нагадав мені про своє існування. Я саме гостював у Альбіні, куди приїхав розбиратися з судовими позовами сусідів. Доповіли, що мене хоче бачити якийсь Женес де Фарамон де Торлор. Я ніяк не міг пригадати людину з таким іменем, однак, знаючи про свою звичку напідпитку заводити всілякі знайомства, погодився прийняти його.

То був мій кредитор — тільки цього разу одягнений не в чорний камзол, а в довгу чорну сутану з каптуром. Без будь-яких передмов він нагадав про нашу угоду й запропонував зіграти одну гру, ставка в якій — моя душа. Я був такий приголомшений, що не спромігся вимовити жодного слова. А він показав підписану моєю кров’ю розписку і зауважив, що в разі відмови має повне право забрати мою душу й без гри, а сама гра лише дає мені можливість усе виправити. Я відразу ж збагнув, до чого все йде. Хтось розумніший і розсудливіший на моєму місці, мабуть, відмовився б від гри, аби не загрузнути ще глибше в диявольських тенетах. Але я…

Певна річ, я програв. Женес посміхнувся і сказав, що з цієї миті я цілком належу йому і якщо не виконаю бодай одного з його бажань, то потраплю прямісінько в пекло, а це бажання виконає за мене мій син.

За півроку, що минули відтоді, я вчинив стільки гріхів, що тепер мені в будь-якому разі ґарантовано місце в пеклі. Я покірно виконував найжахливіші бажання Женеса, щоразу тішачи себе надією, що його збочена уява от-от виснажиться. Але те, що він зажадав сьогодні, перевершило найгірші сподівання. Він захотів, щоб я віддав йому душі своїх онуків — твоїх ще не народжених дітей, сину! При цьому Женес знову нагадав, що бажання, яке я відмовлюся виконати, відповідно до угоди, стане твоїм зобов’язанням.

Не знаю, чи правомірна така умова, та боюся, що лукавий усе передбачив. Гадаю, він не вимагав твоєї душі тільки тому, що ти народився ще до укладання нашої угоди, а отже, я не мав права розпоряджатися твоєю долею. Проте я ще маю слабку надію, що Женес намагається ошукати мене і хитрістю запопасти собі нових рабів. Хоч там як, я вирішив, що краще пізно, ніж ніколи, і відмовив йому. Він наказав мені готуватися до смерті і зауважив, що це однаково не врятує моїх онуків.

Мої дні на цім світі вже добігають кінця, і, правду кажучи, я нетерпляче чекаю на смерть. Навряд чи в пеклі буде гірше, ніж зараз. Я не прошу в тебе пробачення, синку, бо знаю, що моїм учинкам немає ні прощення, ні виправдання. Я лише благаю тебе бути обережним. Прощавай. Нехай буде з тобою Той, чиє ім’я мені, грішнику, не годиться називати.

Твій батько, Олаф Ґабріель де Бресі,

двадцять восьмий герцоґ Бокерський.

Хаседот, 9 вересня 1973 року.

Дочитавши до кінця листа, я поклав останній аркуш на стіл і подивився на герцоґа. Ґаренові де Бресі було лише сорок років, проте зараз він мав вигляд шістдесятирічного. Йому довелося спокутувати гріхи свого батька і прийняти на себе всю міць помсти, виношуваної впродовж дев’яти сторіч.

Герцоґ, тим часом, продовжив свою розповідь:

— Наступного ранку батько поїхав з Хаседота в Шато-Бокер, а за шість днів загинув на полюванні від рук Женеса… Чи не загинув. Не знаю… А я, прочитавши батькового листа, негайно відрядив гінця до Лемоса, де розташовувалася прецепторія місцевого командорства Інквізиції. Десь за місяць по тому приїхав сам верховний король у супроводі кількох інквізиторів. Уважно вислухавши мене й ознайомившись із листом, Метр сказав, що відтепер я перебуватиму під постійною опікою Рівала де Каердена. Рівал став мені за старшого брата, якого в мене ніколи не було, і за батька, якого я майже не знав. Багато в чому нас об’єднувала спільність долі, певніше те, що обидві наші родини зазнали лиха від Женеса де Фарамона. Цей нелюд народився на Основі, в давньому фінікійському місті Тирі; там він був жерцем Вельзевула, а потім зрадив своїх співвітчизників, вступивши у змову з фараоном Тутмосом, і допоміг захопити Тир єгиптянам. Згодом він правив чорні шабаші у карфагенян і водив їхні кораблі до берегів Куби… Рівал багато розповідав мені про Женеса, кровного ворога свого роду. Гадаю, вас зацікавить і ця історія.

Почну з того, що через десять років після своєї поразки на Аґрісі Заклинач Стихій з’явився на Основі, в Бретані, і тоді вперше назвався Женесом де Фарамоном де Торлором. Саме під цим іменем він здобув там чималий вплив і зрештою втрутився в боротьбу за герцоґський престол. У цьому князівстві вищу шляхту надихав приклад сусідів, ґрафів Паризьких Робертинів, які в минулому сторіччі стали королями Франції, і кожен з могутніх бретонських вельмож вважав справою престижу претендувати на владу в герцоґстві. Женес виступив на боці одного з претендентів, збираючись згодом усунути свого соратника й посісти його місце. Та на шляху чорного чаклуна став Буґар Валенський, предок Рівала де Каердена, старший жрець кельтського язичницького культу. Він збагнув, щo за сила стоїть за новоявленим претендентом, і рішуче виступив на захист законного герцоґа. Женесові так і не вдалося здійснити задумане, але перед тим, як покинути Основу, він смертельно поранив Буґара, а в його сина відібрав пам’ять і продав на півдні Франції, як простого смерда. Такою була помста колишнього жерця фінікійського бога смерті старшому жерцю бретонських друїдів.

Минуло кілька сторіч, перш ніж нащадки Буґара Валенського звільнилися від ганебного рабства. І лише після того, як один із них потрапив на очі інквізиторові, що виявив у нього сильний чаклунський дар, вони довідалися про своє походження й поставили собі за мету помститися Женесові за всі приниження їхнього роду. Рівалові предки відшукали сліди свого ворога у фінікійських колоніях Північної Африки, на Кубі, де він був жерцем племені Таїно, і в містах майя Тулімі та Ісмалі. Женес водив конкістадорів Кортеса й Пісаро до скарбниць ацтеків та інків; на Грані Аро він спалив острів Кондар дотла; в Німеччині він був з Валенштайном під час Тридцятирічної війни і став одним із його вбивць… Цей перелік можна продовжувати до нескінченності, і всюди довкола Женеса вирувало море крові й людських страждань. Починаючи з сімнадцятого сторіччя, серед його супротивників завжди з’являвся один із роду Буґара Валенського, але ніхто з них не мав досить часу та сил, щоб здолати свого кровного ворога. Та ось, із початком Нічиїх Літ, Женес повернувся на Аґріс для здійснення своїх давніх планів помсти моїй родині. Дізнавшись про це, Рівал переконав верховного короля дозволити йому залишитися на нашій Грані. Отак він опинився тут.

Герцоґ на секунду замовк, простягнув руку до ґрафина з вином, проте передумав і з жалем похитав головою.

— Мабуть, мені не варто було одружуватися й заводити дітей, — знову заговорив він. — І вже напевно, не треба було брати за дружину дівчину з чаклунської родини, хай навіть королівської. Проте з плином часу, коли нічого не відбувається і відчуття небезпеки слабшає, завжди робиш необачні вчинки. Рівал покладався на свій чаклунський хист і на Метрове благословення, а я — на те, що Женес погамував свою жадобу помсти, згубивши мого батька. Та ми обоє помилялися.

Понад три роки тому Рівал надибав у архіві щоденник мого прапрадіда, котрий, як виявилося, потай бавився чорнокнижництвом. Одного разу йому вдалося викликати злого духа з Нижнього Світу й запроторити його до пляшки, скріпленої Соломоновою печаткою. Якимось чином той зумів звільнитися, але чомусь не зміг заподіяти прадідові шкоди. Перш ніж повернутися до пекла, злий дух пообіцяв, що ця витівка не залишиться безкарною, і в період Нічиїх Літ його господар визнає будь-яку клятву, якщо вона здатна зашкодити нашій родині.

Дуже схвильований цим відкриттям, Рівал сказав мені, що раніше він недооцінював навислої над Сіґурдом та Ґійомом небезпеки, і запропонував негайно вивезти хлопців з Аґріса. Я звик сліпо довіряти йому