Почувся квапливий стукіт у двері.
— Зайдіть! — сказав капітан.
У центральний пост скоріше вбіг, аніж увійшов, стривожений зоолог.
— Товариші! Капітане! — промовив він, ледве переступивши поріг. — Вся команда впевнена, що ми залишили Скворешню в печері! Чи може це бути? Кажуть, що в останній момент він, певно, вийшов за якою-небудь забутою дрібницею: адже він страшенно бережливий, скнара — це всім відомо! І тут піднялася площадка… А Матвєєв каже, що із Скворешнею було щось не гаразд перед закінченням вантаження. Матвєєв бачив його в якомусь остовпінні. Він його насилу примусив отямитися. Я розпитував також інших, що працювали з ним. Козирєв пригадує, як щось подібне трапилося із Скворешнею в газопровідній камері. І Козирєв і Матвєєв гадають, що, вийшовши востаннє з підводного човна, Скворешня знепритомнів і не помітив його виходу з печери. Це жахливо! Треба що-небудь зробити! Якщо непритомність триватиме довго, то Скворешня неминуче задихнеться в своєму скафандрі. Що ж тепер робити? Треба повернутися! Врятувати його!
У капітана впало серце: справа набувала вже реального, цілком правдоподібного пояснення.
Негайно викликали Матвєєва і Козирєва. Вони підтвердили передане зоологом. Крім того, вони повідомили, наче Плетньов навіть бачив, як Скворешня вийшов з підводного човна під час переліку людей. Покликали Плет-ньова. Він не міг певно сказати, що бачив, як Скворешня вийшов з камери. Але під час переліку людей якась тінь, схожа на силует людини, майнула на краю площадки й відразу ж зникла. Поспішаючи швидше на роботу, Плетньов не звернув на це уваги, гадаючи, що це просто яка-небудь риба пропливла в печері, а потім він забув про це, Тепер же лишається думати, що це була тінь саме Скворешні.
У центральному посту знову залишилися тільки капітан, старший лейтенант, комісар та зоолог.
Тяжке мовчання тривало недовго. Зоолог перший порушив його. Голос ученого пролунав, повний пристрасті й болю.
— Невже ми залишимо його? Треба повернутися, поки ще є надія застати його в живих! Треба повернутися! Людина за бортом!.. Ми не можемо кинути його, самотнього, на одиноку жахливу смерть…
Його голос урвався, і він замовк.
Капітан поволі звів на зоолога очі — сірі, тверді, видющі й невидющі. Рука, яка лежала на столі, безупинно вибивала тихий частий дроб, часом, здавалося, схожий на Дрож.
Капітан глухо промовив:
— Ви забуваєте, Арсене Давидовичу: двадцять третього серпня, о шостій годині ранку, «Піонер» повинен бути у Владивостоці. І він буде там! Цього дня і о цій годині, — якщо потрібко буде, хоч би ціною загибелі моєї або кого-небудь іншого. Вітчизна чекає свого підводного човна. Уряд і партія вимагають цього. Підводний човен піде своїм курсом.
— Тоді пошліть мене до нього! — закричав зоолог, змахнувши руками. — Я тут не потрібний уже! Я навантажусь киснем, акумуляторами, їжею і, може, зумію ще врятувати його.
— Це буде безцільно, Арсене Давидовичу, — тихо сказав старший лейтенант. — Минула вже доба: вам у скафандрі потрібно буде ще три доби, щоб дістатися до острова. В якому стані знайдете ви там Скворешню? Якщо тільки ви взагалі знайдете його на старому місці… і якщо ви самі доберетесь туди: запасів кисню, енергії, їжі у вашому скафандрі може вистачити максимально на дві доби.
Якусь мить зоолог стояв непорушно. Потім, схопившись за голову, вибіг з центрального поста.
Капітан, старший лейтенант і комісар мовчки провели його очима.
За хвилину капітан важко підвівся з стільця.
— Олександре Леонідовичу, візьміть на себе керівництво роботами по ліквідації недоробок. Людей не квапити, не перевтомлювати. Розпорядок вахт нормальний.
Він кивнув головою і вийшов. Слідом за ним вийшов і комісар.
«Піонер» продовжував нестримно нестись за раніше визначеним курсом…
Павлик ходив увесь день з червоними очима. Ніколи з такою силою й болем горе не дошкуляло йому.
Пішов друг, з яким всього лише за два місяці знайомства пережито було стільки, скільки не зазнав Павлик за всі попередні чотирнадцять років свого життя. Пішов добродушний велетень, що покорив серце хлопчика своєю надлюдською силою, простотою незлобивої, безхитрої душі, буденною мужністю. Кожним кроком своїм, кожним вчинком він вів Павлика за собою шляхом непомітного героїзму в повсякденному, звичайному житті, у роботі, в бою з природою і ворогами…
І, залишившись сам у каюті Плетньова, Павлик уявив собі свого друга непереможним богатирем, стародавнім норманським вікінгом з довгими світлими кучерявими вусами, з новим, незвичайно суворим прекрасним обличчям.
І Павлик падав на подушку своєї койки, уткнувшись у неї обличчям, здригався у нечутних риданнях, що краяли серце.
І з ким би він не зустрічався у ці години на роботі, в їдальні, під час відпочинку — на всіх обличчях він бачив відображення тієї ж мовчазної замкнутої скорботи. І, сам не усвідомлюючи цього, він був вдячний кожному за те, що не почував себе самотнім у своїм горі, що його біль зливається й розчиняється в загальному почутті любові до його друга та вболівання за його долю…
Лише одного разу, перед Маратом, він не витримав і розкрив своє змучене серце. Наприкінці дня, того жахливого дня, на початку якого стала відомою доля Скворешні, Павлик зустрів Марата в порожньому коридорі. Марат ішов з якимсь дивним обличчям, з очима, які болісно шукали щось втрачене, що ось-ось мусить появитися, знайтись і повернути щастя, яке наповнювало досі його життя…
— Марате, — тихо, здавленим голосом зупинив його Павлик, — ти не пам'ятаєш? Я давно дав йому почитати книжку з бібліотеки… «Роб-Рой» Вальтера Скотта. Він сказав, що ти взяв її у нього. Вона в тебе, Марате?
Голос у нього затремтів, губи скривилися. Він сховав обличчя в сльозах, що нестримно гекли, на грудях Марата і уривистим голосом промовив:
— Ах, Марате, як йому подобалася ця книга! Як йому подобався Роб-Рой! Він казав: «Oт це герой!» А сам? А сам?..
Марат, наче тільки що опам'ятався, помовчав, потім поклав руку на голову хлопчика.
— Не плач, Павлику… Ми повинні бути завжди готові до цього… Уяви собі, що він загинув у бою…
— Так то ж у бою! — вигукнув Павлик, відриваючи мокре обличчя від грудей Марата. — А тут?
— І це був бій, голубчику. Бій за врятування «Піонера». І він загинув на бойовому посту.
Павлик помовчав, потім, схиливши голову й витираючи кулаком сльози, прошепотів:
— Я його ніколи, ніколи не забуду! А ти, Марате?
— Я теж, Павлику… — зітхнув Марат, і чубчик на його тімені сумно затремтів.
Вони помовчали, потім Марат сказав:
— Ти чув, Павлику, капітан послав радіограму у Владивосток і повідомив про цю подію… Він просив негайно послати на острів найкращий, найбільш швидкохідний гідроплан, щоб відшукати Скворешню живого чи мертвого. Він долетить до острова ще скоріше, ніж міг би повернутися туди підводний човен. І капітан ще запропонував, щоб підводний човен зустрів гідроплан де-небудь в океані і передав йому свого водолаза із скафандром. Кажуть, що Арсен Давидович упросив капітана, щоб саме його відправили туди на гідроплані. Адже він лікар і досвідчений водолаз.
— Який він чудовий, наш капітан! — із захопленням сказав Павлик. — І Арсен Давидович теж… — Потім, зітхнувши, додав: — І всі тут такі хороші… Правда, Марате?
Розділ XIII
ДО РІДНИХ БЕРЕГІВ
