вузенького коридорчика, підлога якого була застелена чимсь білим. Іван ступив через доріг, і одразу ж на білому відбився чіткий слід його великої ступні. Отака біда! Бідило нахилився і побачив, що під ногами в нього величезний паперовий бланк з друкованим написом: «Іван Васильович Бідило. Справа 742018. Відтиски ніг». Над написом красувалася кольорова емблема Легіону.
Коридорчик виходив на широченну, як поле, Внутрішню площу Великого Кільця. В центрі височів знайомий уже по розповідях шістдесятидев’ятикутний Палац Безсмертного.
Удостоєні вишикувались, і чемний служитель повів їх навколо Палацу. Видовище було грандіозне. Кожна з граней зеленого хмарочоса так і сяяла пластмасовими полірованими плитами. З купола хитким стовпом било в небо зелено-золотаве світло. Пульсуючий Зелений Дзвін бринів тут особливо різко й чітко. Здавалося, дзвенів сам Палац.
У центрі кожної грані, біля помпезних, тьмяно вилискуючих сходів, ніби нежива, застигла численна варта. Жовті пластмасові штахети не давали підходити до стін Палацу ближче, ніж на триста—чотириста кроків. Увесь простір між штахетами і Палацом був вкритий товстим шаром куряви, немов застелений жовтим оксамитом. Багато років ніхто, видно, не ступав уже по цій землі. Вартові, змінюючись, заходять у Палац, там і живуть. А свідки теж з Палацу нікуди не виходять.
Служитель довго вів удостоєних попід штахетами, аж поки попереду не замаячила зелена арка над нешироким проходом. Вся процесія вийшла крізь браму на вузеньку бетоновану стежку, що вела до сходів Палацу. Біля цього ґанку теж стояла озброєна варта, але вже не така численна й урочиста.
Служитель показав охоронцям якісь папери, і ті розступилися, пропускаючи удостоєних до святая- святих всієї щактифської державності, до заповітних апартаментів Хича.
У величезному залі, в протилежному його кінці, сяяла висока панель. Сліпучим вогнем горіли на ній викарбувані слова:
ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО!
ХИЧ
МИСЛЯЧИЙ
ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
В залі вешталося чимало уже мислячих організмів — як удостоєних (Іван впізнавав їх по босих ногах та чорних підошвах), так і місцевих хичистів і легіонерів.
Чемний служитель пояснив, що кожного викличуть по прізвищу, а поки вони можуть розважатися, як забагнеться.
— Бачите он натовп? То працює великий кейф. Є буфет. Отже, відпочивайте.
Горбань і Бідило підійшли ближче до кейфу. Закінчувалась передача про події в Країні Підземного Полум’я. Так Званий еопський революційний уряд почував себе дуже непевно. Нещодавно через інші країни звернувся він до щактифського уряду з пропозицією припинити бойові дії та укласти мирну угоду.
«Волею Безсмертного, — писав Хичеві голова уряду Еоп, — ми поки що вороги. Але події складаються так, що ми повинні забути чвари і поєднати свої зусилля в боротьбі з епідемією хакахо, яка все більше й більше розповсюджується. Тіні червоної смерті однаково ненависні як нашому революційному, так і вашому консервативному урядові».
Раз у раз передача переривалася, і на екрані під скрегіт і свист спикту спалахували веління Безсмертного:
«Купуйте одеколон «Зелений сум»! Стережіться підробок! Тільки в крамницях Сорок четвертої ячі! Тільки у нас! Тільки у нас! Купуйте одеколон «Зелений сум»! Так повелів Безсмертний!»
«Їжте мариновані метелики! Тільки в кондитерських П’ятдесят першої ячі! Тільки у нас, тільки у нас! їжте мариновані метелики! Так повелів Безсмертний»!
«Передплачуйте «Сатиричний вісник»! Тільки у нас! Тільки у нас! Тільки «Сатиричний вісник», фінансований Тридцять сьомою ячею, друкується на ніжному оксамитовому папері. Передплачуйте «Сатиричний вісник»! Так повелів Безсмертний!»
Екран згасав і в ту ж мить спалахував: відновлювалась передача про події на еопському фронті. За даними агентурної розвідки, на території Країни-12 загрозливо поширюється несхильницький рух. Було вже кілька спроб перервати магістральну еопську артерію. Уряд Країни Підземного Полум’я вже неспроможний придушити всі несхильницькі заворушення.
Екран гасне і знову спалахує. Новий диктор проголошує урочистим басом:
— Увага! Увага! Увага! Іменем Безсмертного — увага! Громадяни Щактиф можуть спати спокійно: Хич мислить! Слухайте промову Хича Дев’ятнадцятого Мислячого: «Корисність і поживність дистильованої води».
Купхейпа від хвилювання завжди хилило на сон. Не раз і не два засинав він у приймальнях, чекаючи аудієнцій сильних світу цього. От і зараз почав було вже стоячи клювати носом, але тирада про поживність води пролунала так гучно, що миттю збудила його. Струснув головою, наче хотів скинути невідчепний сон, побрів до буфету в другий кінець залу, Іван за ним.
За прилавком стояв товстий служитель з обличчям державного діяча. Віддалік, за двома зсунутими столами, їло й випивало чимале і вже досить веселе товариство.
Купхейп замовив собі склянку безалкогольного «пхе», сів за крайній столик. Трохи далі вмостився Бідило. Горбань сьорбав жовтий напій, тер лоба, але дрімота й тут не відступалася. Так і не допив «пхе», похилився, тицьнувся носом у чарку.
Іван знічев’я придивлявся до веселої компанії. Пили вони аж ніяк не «пхе». Пузаті чудернацькі пляшки поблискували темною, майже чорною «кров’ю Безсмертного» — єдиним у Щактиф алкогольним напоєм. Час від часу хтось із п’яних підводився, непевною рукою піднімав келих, проголошував тост.
— Ха-а!! — одностайно вигукували його колеги.
Ось підвівся зовсім уже п’яний служитель. Поки він базікав, «кров Безсмертного» лилася через край келиха. Неслухняним язиком розповів він якусь фантастичну історію про служителя, що все своє свідоме життя намагався зробити з губи халяву і таки домігся.
— Вип’ємо, брати, за тих, у кого до самої смерті звичайні губи!
— Ха-а!! — заревіли «брати».
Купхейп мирно спав, поклавши голову прямо на стіл. З великого гучномовця, що поблискував на стелі в центрі залу, раз у раз долинали прізвища тих, кого викликали до кабінету Хича.
— Брати! — хрипів, розмахуючи келихом ще один горілчаний брат. — Брати! Хто наші генерали? Хто вони, оті шефи, що командують нашими інститутами? Дурні й невігласи! Вип’ємо за те, щоб інститутами керували справді високовчені, благородні істоти.
— Ха-а-а!! — ще гучніше зарепетували п’яні.
Це вже було зовсім сміливо, аж надто сміливо, як на щактифські умови… Іван озирнувся: за сусідніми столиками сиділо чимало легіонерів і хичистів. Всі вони, безперечно, чули крамольний тост. Чули і — ніякої уваги…
— Ваша схильність, — звернувся Іван до легіонера, який тихо й мирно допивав свою чарку «пхе», — ваша схильність, чи не скажете меиі, хто ці особи? — І Бідило показав на п’яних служителів.
— Які? Ах, ті… — і з поблажливою усмішкою легіонер махнув рукою. — Звичайнісінькі хіміки, фізики, будівельники, ну й всякі інші… їх сьогодні нагородили медалями «За особливу слухняність». От вони й обмивають нагороди. Іч як розбалакались! А правда, цікаво послухати? Нехай хоч тут язики почешуть, за стінами Палацу Безсмертного ми їм цього не дозволяємо. Ні, взагалі хлопці хороші, тихі, як кошенята. Слухняні хлопці. Майже всі — добровільні агенти Легіону…
Купхейп прокинувся, схопився, підозріло поглянув на Івана:
— Нас не викликали?
Саме в цю мить з великого гучномовця, що блищав посеред стелі, долинув урочистий бас:
— Купхейп Х’юп Купеп! Іван Васильович Бідило! Хич Дев’ятнадцятий Мислячий чекає вас.
…Ось він стоїть — Купхейп Х’юп Купеп, експерт Вищої Ради Слуг свідків Безсмертного, ось він стоїть у дивному, неосяжному кабінеті Хича Мислячого, стоїть і плаче… Сльози щастя течуть по зморшкуватих щоках, язик — мов дерев’яний. Діждався, діждався-таки…
А кабінет і справді незвичайний. Уздовж стін — шафи, шафи, шафи… Крізь їх каламутне скло чорніють тисячі шухляд. Пізніше Бідило дізнався, що то була картотека особистих ворогів Хича. І якби Купхейп не приховав того страшного Іванового злочину (чхнув невчасно), то і його, Іванова, картка
