Останні дві таблички були такі: на першій — зелена планета з великим природним супутником. Планета називалася Щактиф. Другий малюнок являв собою географічну карту якогось материка, оточеного по океану геометрично правильним зелено-золотим колом. Материк теж називався Щактиф.
«Планета, материк… Одна назва… Чому?» — майнуло в голові. Але думати Іван уже не міг: зломлений страшною, нелюдською втомою, заснув, мов провалився в туманну прірву…
Коли Іван прокинувся, сонце, як і раніше, стояло в зеніті. Після сніданку Купхейп знову розіклав вчорашні малюнки. Виявилося: Іван пам’ятає виключно всі назви — 495 слів за один прийом!
Після обіду урок продовжувався в знайомому уже білому залі. Звався він Тихим. Чому? «А тому, мабуть, — подумав Іван, — що це єдине приміщення, де не чути набридливого пульсуючого дзвону». Такий же, як і вчора, рефлектор, але вже не так пекуче прогрівав незримими променями Іванові скроні.
«Ясно, — подумав Бідило, — промені інтенсифікують мозкові процеси. Дивні істоти оці щактифці: такі наукові досягнення, а самі… А втім — побачимо…»
Наприкінці другого уроку Іван міг уже вести нескладну розмову, знав чимало назв різноманітних побутових речей, і не тільки побутових.
На стіні висіла трикутна скринька з білим табло. То був тоццeq o (о;ґ)йт — прилад, що показував час. Назва походила від слів «тоца» і «цота». Тоцою називалася одиниця виміру, що, як потім дізнався Іван, була значно менша нашої години, а цота — теж одиниця часу — значно більша нашої секунди. Щактифська доба ділилася на дві нерівні частини: менша, відведена для роботи, називалася порою малого спокою, більша — сон, відпочинок — порою великого спокою.
Дізнався також Іван, що зміст слова «топо» зовсім не відповідає високому змістові поняття «людина». Людина з великої літери. Топо в буквальному перекладі значить — розумна тварина, мислячий організм, думаючий біологічний особень.
Минала доба за добою, а сонце, як і раніше, непорушно стояло в зеніті.
— Чому це так? — запитав Іван у Купхейпа.
Горбань страшенно наприндився і прорік тоном оракула:
— Так побажав Безсмертний!
— А хто такий Безсмертний?
Купхейп — він сидів боком до Івана — різко повернувся, якось особливо неприязно подивився і ні слова не відповів. І це вже не вперше так.
Все більше й більше розуміє Іван, що ні горбань, ні його синок зовсім не збираються відкривати своєму іншопланетному гостю всієї правди про себе. Не раз уже бачив Іван в руках у Купхейпа якісь прямокутні, пластмасові скриньки. Скоро він пересвідчився, що то своєрідні книги, і попросив щось почитати — ну хоча б з історії Щактиф.
Горбань знову сердито насупився і, не дивлячись на Івана, буркнув:
— Не можна!
Так і не дав. І тільки інколи крадькома через Купхейпове плече Бідило розглядав дивні, дуже цікаві для нього Зразки щактифської цивілізації…
На одному боці кожної книги-скриньки надруковано зміст, що складається із коротеньких анотацій на кожну сторінку. Навпроти всіх анотацій чорніють кнопки найрізноманітніших форм і розмірів.
Перегляне читач такий зміст, дізнається, що, скажімо, на сторінці 1001 вже стає зрозумілим, про що написана ця книга, натисне відповідну кнопку, і з бокової площини тома швиденько висунеться потрібна сторінка. Просто і мудро! І зовсім не треба перечитувати тисячі сторінок!
Одного разу трапився незвичайний випадок. Іван і Чакт займалися в Тихому залі. Чакт показував таблички, Бідило говорив назви — все йшло своїм порядком. Повторивши пройдене і виклавши чергову порцію щактифських іменників та дієслів, Чакт подивився на тоццойт і став хутенько збирати своє педагогічне приладдя. Виходячи, кинув:
— Я поспішаю. До кімнати вас одведе Шат.
Іван встав і в ту ж мить помітив, що на кріслі, де сидів Чакт, лежить велика зеленаста книга.
Аж руки затремтіли! Мить — і він уже вхопив оте блискуче, поліроване диво.
— «Історія Щактиф. Том III. Секретно. Для службового користування», — прочитав і вп’явся очима в надрукований дрібним шрифтом зміст книги.
— «Цікаве і благочестиве пояснення, чому сучасний Вік Тьмяного Світла набагато приємніший для всіх топо, аніж минулий Вік Світлої Пітьми», — Іван натиснув невеличку трикутну кнопку — із легким свистом висунулася пластмасова сторінка.
— «Кожен топо, якщо він правдивий схильник Безсмертного, — похапцем читав Іван і з тривогою поглядав на нещільно засунуту панель, — кожен мислячий організм повинен відчувати, що сучасна доба набагато приємніша від попередньої. Зараз у нас яскравий Вік Тьмяного Світла, а раніше ми жили у тьмяному Віці Світлої Пітьми. Раніше нами правили неблагочестиві власники ланів і пасовищ, а зараз власники стали благочестивими. Нині оці божественні надістоти іменують себе свідками Безсмертного… Свята власність — основа основ нашої…»
Іван озирнувся на вхідну панель, натиснув кнопку, сторінка сховалася.
— «Повчальне й змістовне роз’яснення необхідності щоденного схиляння всіх топо», — прочитав Бідило ще одну анотацію і натиснув відповідну кнопку.
З нової сторінки Іван дізнався, що бог, в якого вірують громадяни Щактиф, зветься Сонячним Вседержителем, або Безсмертним, і що всі віруючі щоденно схиляються перед якимись тетраедрами Безсмертного і через це іменують себе схильниками. «Ваша схильність, — звертаються вони один до одного, — ваша найнижча схильність…»
Скоріше! Скоріше! Кожної доти може повернутися Чакт. Іван тисне на кнопку, сторінка засувається і, вже не читаючи змісту — кожна мить дорога, — знову натискає на якусь велику, найбільшу серед усіх, шестикутну кнопку. Висувається нова сторінка.
«Всі країни планети покірні волі Безсмертного. Вся планета давно підвладна Щактиф.
Іменем Сонячного Вседержителя партія Прогресивних Перукарів пліч-о-пліч з Легіоном Товариства по Сприянню Розвитку Любові до Ближнього, що скорочено зветься Легіоном Любові, благочестиво служить Хичу Мислячому. Пречистий дух приватної власності…»
Іван, поспішаючи, читає з п’ятого на десяте, але поступово захоплюється і вже не пропускає жодного слова, вчитується в кожен рядок.
Дивний — цікавий і страшний — світ відкривається з Цієї полірованої пластмасової сторінки!
Виявляється, в державі Щактиф («Щактиф» — у перекладі «блаженний спокій») гроші платять тільки за службу. За фізичну працю лише годують і одягають. Найбільшу платню отримують перукарі. Причому перукарі ці тільки називаються перукарями. Колись, іще у Вік Світлої Пітьми, вони займалися своїм справжнім ремеслом — голили, стригли, але поступово все більше й більше переходили до іншої, куди більш прибуткової діяльності.
Нині «перукар» — це почесне звання, що говорить про причетність до уславленої партії Прогресивних Перукарів.
Крім цієї організації, на сторінці згадувались іще «Легіон Любові», «Ліга Прихильників Веселого Настрою» та інші — всього десять назв. З плутаних і туманних пояснень Бідило зрозумів, що кожна з цих, нібито громадських, корпорацій часто виконує функції активної автономно діючої контррозвідки і що найвпливовішою організацією серед них вважається Легіон Любові. В кінці сторінки зазначалося, що всі оті
