тому. I раптом Єва озвалась. Перебуває, мовляв, у Празi i хотiла б мене бачити.
Ми домовилися зустрiтись о четвертiй дня на Карловому мосту.
Признаюсь, я радiв цiй зустрiчi. Хоч вiд редакцiї до Карлового мосту зовсiм близько, я вдягнувся вже о пiв на четверту. Однак бiля дверей мене перепинив довготелесий чоловiк, схожий на Дон-Кiхота. Пiд пахвою вiн тримав великий заяложений сувiй паперiв.
— Ви вже йдете? — спитав вiн зовсiм недоречно. — Я хочу з вами поговорити. Прийшов до вас у дуже важливiй справi. Це — вiдкриття, яке докорiнно змiнить iсторiю людства.
— Перпетуум-мобiле? — запитав я холодно.
— Нi. Ви чули сигнали з Всесвiту?
'Пегас!' — блискавично промайнуло у мене в головi.
— Так знайте ж: моє вiдкриття має для людства бiльше значення, анiж штучний супутник! — вiв далi незнайомий, i ранiше, нiж я встиг опам'ятатись, кинувся на колiна, i почав розгортати сувiй. За кiлька секунд пiдлога редакцiї була вкрита папером у клiтку, помережаним чудними значками. — Ви стоїте над картою свiту! — урочисто заявив вiдвiдувач. — Це план метеорологiчної вiйни! Погода може стати найдiйовiшою зброєю проти ворога… Хвилинку, я вам усе докладно поясню… Ворога ми затопимо дощами i зливами, зметемо бурями та ураганами…
Ще й зараз пригадую неприємне почуття, що охопило мене тодi. Я вiдчув, як кров приливає до голови, як у мене з неймовiрною силою наростає лють.
Од вибуху гнiву мене врятував телефон. Говорив доктор Пегас.
— Чи є у вас сьогоднi вiльна часинка? Можете завiтати до мене десь о п'ятiй годинi? Я маю надзвичайно цiкавий сюжет для фантастичного оповiдання.
— Так, зараз прийду! — сказав я скорiше не йому, а бiдолашному винахiдниковi, який усе ще стояв навколiшки i з нетерпiнням поглядав на мене.
— Нi, не зараз, бо я повернусь додому тiльки о пiв на п'яту. Запишiть мою адресу: Мала-Страна, Ностицева вулиця, п'ять.
— Дякую за запрошення! — вiдповiв я.
— Тож не забудьте! — сказав доктор Пегас на прощання.
'Метеорологiчного винахiдника' я послав на шию колегам з журналу-конкурента. Хай використають його винахiдницький талант для чогось бiльш розумного.
Служник-невидимка
Чим далi вiд нас рiдна планета, тим яскравiшими стають мої спогади. У темрявi Всесвiту, коли мiж нами залягла нескiнченнiсть, бачу все значно виразнiше, анiж бачив колись на Землi. Реально вiдчуваю запах вiтру, який колись гуляв над Влтавою. Бачу їдку iмлу, що закривала вид на Празький кремль. Чую приглушений гомiн вулиць рiдного мiста…
— Добридень, Гонзо! — вiтається Єва так, мовби ми не бачилися не вiсiм рокiв, а лише один день.
— Винахiдник… дивак… настирливий… — промимрив я розгублено, пояснюючи запiзнення.
— Не треба виправдовуватись! — засмiялась Єва. — Ти не змiнився анiтрохи. Пам'ятаю, колись я чекала тебе на цьому ж мiсцi. Чекала пiвдня i, здавалось, могла б чекати пiвжиття. Мабуть, нiде в свiтi людина не створила такого чудового куточка, як отут.
'Ти теж не змiнилася за цей час!' — думав я. Пригадую, як вона завжди по-дружньому мило i все ж холодно вiдштовхувала мене. Глибоко дихаю морозним повiтрям i радiю, що мiж нами пролягло аж вiсiм рокiв, якi зробили нас розсудливiшими.
— Тобi не подобається Карлiв мiст? — наївно запитує Єва.
— Звiсно, подобається… — вдаю з себе байдужого. — Зараз пiв на п'яту, а о п'ятiй у мене дiлове побачення.
— Шкода. А я з таким нетерпiнням чекала цiєї зустрiчi…
Я допитливо дивлюсь на неї i вiдчуваю, як куточки моїх губiв тремтять вiд iронiчної посмiшки. Єва зрозумiла мiй погляд.
— Гонзо, Гонзо… — зiтхнула вона. — Цi нещаснi вiсiм рокiв… Але… Зараз я вiдчуваю, що ти став для мене значно ближчий…
Пiд сяйвом запнутих iмлистим серпанком лiхтарiв ми повiльно йшли до Малостранської площi.
— Ти… ти про мене зовсiм не згадував? — запитала вона несмiливо.
— Згадував… — вiдповiв я, вiдчуваючи, що починаю втрачати грунт пiд ногами.
— Нiхто менi за цей час так не припав до серця…
— Знаю, о гордовита i вибаглива принцесо!
I раптом чую таке, що приголомшило, мене, як вибух бомби.
— Я чекала тебе, Гонзо. Нi, це не жарти. Ранiше я цього не усвiдомлювала, бо надто захоплювалась архiтектурою.
Менi здалося, що це не та Єва, яку я колись знав. Ця була якась iнша, нiжнiша, прихильнiша.
На баштi храму святого Мiкулаша годинник пробив п'яту.
'Пегас, — пригадав я, — мабуть, уже чекає на мене'.
Я взяв Єву пiд руку i швидко потягнув через Малтезьку площу до Ностицевої вулицi. Спочатку вона дорiкала менi за те, що я призначаю два побачення одночасно, але потiм з цiкавiстю вислухала мою розповiдь про нiчну розмову i сигнали з Всесвiту.
Старенький будинок пiд номером п'ятим був тьмяно освiтлений лiхтарем, прикрiпленим до фасаду. Над склепистими воротами — щит у стилi бароко з двома горлицями. Другий щит був розбитий, вiн дивився на вулицю, як слiпе око. З освiтленого вiкна поруч нього лунала iнтродукцiя з «Паяцiв». Патефонна пластинка була добряче заїжджена, але це тiльки посилювало романтичнiсть моменту.
Невже в цьому старовинному будинку живе вчений, який своїми досконалими приладами перехоплює голоси Всесвiту? Я вiдчуваю, що тут якесь непорозумiння.
— Або з тебе хтось поглузував, або ж я навiть не уявляю, в чому справа… — сказала Єва.
— Невже ти боїшся? — засмiявся я.
Ми зайшли до темного холодного коридора, вимощеного плитами з пiсковику, зазирнули в усi закутки. Списку мешканцiв будинку не було нiде.
— Будинок невеликий, обiйдемо його весь, — вирiшили ми i почали повiльно пiднiматись рипучими дерев'яними сходами на другий поверх, освiтлюючи собi шлях сiрниками.
Отак ми добрались аж до мансарди, але таблички з iменем доктора Пегаса так i не знайшли.
— Казала ж тобi, що це був жарт! — стривожено прошепотiла менi просто в вухо Єва. — Хоч я й люблю такi старовиннi будинки, але в цьому нiзащо б не хотiла жити. Тут якось моторошно…
Не встигла вона це сказати, як вiдчинились дверi, i на порозi з'явилася стара розпатлана жiнка у ветхому халатi з свiчником у руцi. В мерехтливих променях свiчки вона здавалась примарою.
— Когось шукаєте?
— Доктора Пегаса…
— Доктора Пегаса? — перепитала жiнка здивовано. — Я тут живу понад п'ятдесят рокiв, але людини з таким чудним прiзвищем не зустрiчала. Настiльки я знаю, Пегас — це крилатий кiнь з грецької мiфологiї… Правда, тут живе один дивак, але його звуть iнакше…
Промимривши пробачення, ми попростували до виходу.
— I навiть у всiй нашiй околицi такої людини немає! Я знаю майже всю Малу-Страну! — кричала вона, стоячи на сходах.
Ми вибiгли з будинку, як дiти, що втнули якусь штуку, i аж на вулицi зареготали.
— Тепер я зватиму тебе доктором Пегасом! — сказала Єва. — А ти, виявляється, шукач пригод!.. Ходiмо-но до кав'ярнi та вип'ємо чорної кави, поки я трохи отямлюсь.
Ми вже одiйшли вiд дверей на кiлька крокiв, як раптом до будинку пiд'їхав i зупинився мотоцикл. З нього зскочив i попрямував до нас чоловiк у шкiрянiй куртцi з капюшоном на головi.
— Добривечiр, пане редактор! Давно чекаєте? Пробачте, я трохи затримався в iнститутi.
— Професор Кржижек?! — вигукнув я з подивом. — То це ви i є той таємничий доктор Пегас?
— Так, я трохи вас поiнтригував. Знаю, що журналiсти — народ допитливий. Але загалом я справдi Пегас, в усякому разi, мене так називають колеги за мої фантастичнi iдеї… Ваша дружина? — обернувся вiн до Єви.
— Поки що — нi.
— Вiдверто кажучи, на жiноче товариство я не розраховував. Знаєте, я живу сам, i в квартирi у мене безладдя.
Єва зрозумiла, що вчений хоче говорити зi мною без свiдкiв.
— Я теж не збиралась у гостi, — сказала вона стримано. — Гонза розповiв менi про вас кiлька хвилин тому… Скiльки часу ви затримаєтесь? Я хотiла б зайти до кав'ярнi та випити чашку кави. Ми, власне, i прямували туди.
— Не бiльш як годину, — зрадiв Пегас. — Ви не гнiваєтесь на мене?
— Отже, за годину я чекатиму на тебе, — сказала на прощання Єва i енергiйно попрямувала до Малтезької площi. Вона, мабуть, вiдчула, що я дивлюсь на неї, бо ще разiв зо два озирнулась i вiтально помахала менi рукою. Тодi я ще не уявляв, чим був для мене отой жест.
Пегас — вiднинi я називатиму доктора Кржижека тiльки цим iменем втягнув мотоцикл у коридор, увiмкнув великий електричний лiхтар i повiв мене скрипучими сходами на другий поверх. Бiля дверей у кiнцi невеликого, просякнутого запахом цвiлi коридора вiн зупинився.
— Фердо, вiдчини, я привiв шановного гостя! — звернувся Пегас приглушеним голосом до когось за дверима.
Важкi дубовi дверi повiльно вiдчинились. На мiй подив, за ними нiкого не було.
— Увiмкни свiтло, Фердо! Не будемо ж ми сидiти в темрявi.
На стiнах спалахнуло кiлька електричних лампочок. Ми зайшли до яскраво освiтленого примiщення з ажурною стелею.
— З ким ви говорили? — спитав я зацiкавлено. — Тут же нiкого немає?
— Ви маєте на увазi Ферду? Це мiй невидимий служник.
