життя.
Незвичайність цього оточення не збуджувала, а пригнічувала Северсона, нагадувала йому про непевність його власного становища в незнайомому світі. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серці болісну тугу.
Гнаний бажанням зустрітись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфіладою лабораторних приміщень і зупинився аж тоді, коли зачув голоси.
Він зазирнув у щілину напіводчинених дверей. Перед ним був великий, яскраво освітлений, майже порожній зал. Понад його стінами стояло кілька скляних шаф з апаратами, а посередині — операційний стіл, оточений групою лікарів з масками на обличчях. Двоє з них сиділи біля приладів і уважно стежили за екранами, на яких через однакові проміжки часу перебігали яскраво-зелені химерні лінії.
— Серце працює нормально… — пролунав голос Наташі Орлової.
— Температура?.. — запитав академік Тарабкін.
— Тридцять вісім і три…
— Ну й завдав нам клопоту цей хлопчина! — зітхнув хтось з полегкістю. — Теж мені винахідник: братися до отакого досліду!
— А хіба ми з вами були не такі? — засміявся Тарабкін. — Ну, нічого: все гаразд. Серце витримало, опіки загояться… Ось що, друзі: йдіть-но відпочивати. Зі мною біля пацієнта лишиться тільки Наташа. О четвертій ранку нас змінять Роберт та Андрій.
— Замість вас лишусь я, товаришу академік. Ви не спали минулої ночі! — промовив один з лікарів.
— Я вже звик, та й спати мені треба менше, аніж вам, молодим, — заперечив Тарабкін. — Ідіть відпочивайте спокійно!
Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помітив. Але його побоювання були марними: лікарі, мабуть, вийшли іншими дверима.
Довгий час тривала пауза, а потім Тарабкін запитав:
— Чому ви сьогодні така мовчазна, Наташо?
— Мовчазна?.. Та ні, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Він, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно він знайомився з новим життям тільки з допомогою телевізора, а тепер вступив у нього самостійно. Хотіла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але він такий небалакучий..
— Як і кожен мешканець Півночі… — сказав Тарабкін. — Не сподівайтесь, що він одразу ж буде торжествувати. Поки що він тільки глядач, навіть коли обмацує все власними руками. І я побоююсь, що у нове життя він вступив надто рішуче.
— Чому ви так гадаєте?
— Світ за ці роки дуже змінився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а він потрапив у майбутнє несподівано, бачить тільки зовнішній бік речей, а вглиб — не зазирнув. Він не знає смислу того, що діється навколо; ще не розуміє, що техніка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що він говорив вам на електростанції. Боявся, що не зуміє проіснувати; що його ніхто не візьме на роботу, бо він не знає нових машин… Ми повинні розвіяти оцей його страх, допомогти людині відчути впевненість у власних силах… Як це зробити — не знаю…
Ще помовчали. Потім Наташа запитала нерішуче:
— А може, слід подивитись, як він там?
— Так, так, Наташо, біжіть… — погодився Тарабкін.
Для Северсона настала мить, коли далі зволікати вже не можна було. Він підійшов до дверей, постукав.
— Зайдіть! — сказав Тарабкін. — О, це ви?.. Яким вітром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, і Наташа пішла поглянути, як вам спиться…
— А її не можна повернути? — стурбувався Северсон. — Вона злякається, якщо не знайде мене в кімнаті.
— Ні, ні. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих… Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд…
— Я прийшов попросити… хотів вас попросити… — збентежений Северсон не міг підшукати потрібних слів. — Не гнівайтесь, що я турбую вас вночі… Не вважайте це за невдячність: мені подобається у вас, але…
— …Але вітчизна лишається вітчизною, чи не так? — посміхнувся Тарабкін. — Догадуюсь, що ви хотіли сказати мені саме це. Ну, що ж — я збирався відвідати вас завтра вранці і повідомити, що лікування закінчилось раніше, аніж ми гадали. І в цьому нам дуже допомогли ви самі. Ви — стійкий хлопчина… Розлучаюсь з вами неохоче — адже ви таки трошки мій син. Але що ж вдієш: «Додому, додому кличе дорога!» — як сказав колись старий китайський поет.
На відеофоні поблизу операційного стола блимнуло червоне світло, і на екрані з'явилось стурбоване обличчя Наташі Орлової:
— Що робити?.. Северсон знову зник…
— …І чекає вас тут. Він хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранці ви вдвох вилітаєте до Норвегії…
Северсон уже давно спав спокійним сном, коли Наташа подала Тарабкіну копію одчайдушного «листа в минуле». Академік похитав головою:
— Я зрозумів його стан одразу ж, як тільки він поткнувся в двері. Гадаю, що подорож на батьківщину буде для нього найкращими ліками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тільки там він зможе віднайти самого себе… Нам треба виправити свою помилку хоч зараз…
— Помилку? — знизала плечима Наташа.
— Так. Не можна було лишати пацієнта самотнім. Ми мусили дати йому компаньйона з тієї ж хвилини, коли він прийшов до пам'яті. А можливо, йому ще краще дихалося б у товаристві багатьох людей. Самотність — поганий друг, а ще гірший порадник. Слідом за нею ходять похмурі думки, а іноді й розпач. Особливо у людей, які не бачать перед собою ясної мети.
Розділ XII
Повернення
Красивий сріблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою доріжкою, легко зринув у повітря і, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.
Палаци Москви зменшувались і даленіли. Місто застилала запона хмар. Світла блакить неба синішала, перетворювалась на індигову, поки, нарешті, зовсім потемніла. На небосхилі проступили зірки. А водночас до кабіни через ілюмінатори зазирало золоте сонечко.
— На цій висоті небо скрізь чорне, — відповіла Наташа на німе запитання Северсона. — Тут повітря таке розріджене, що сонячним променям нема від чого відбиватись… А погляньте-но на обрій! Навіть найнедовірливіші позбулися б тут сумніву в тому, що наша Земля — кругла…
Деталі на поверхні планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцільна пелена хмар. І може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкість руху літака; здавалось, він просто висить серед безмежного простору і тільки ледь-ледь здригається від роботи двигунів.
Збігло зовсім небагато часу, і ракетоплан почав знижуватись.
— Проміжна зупинка? — запитав Северсон.
— Ні, приземляємось у Осло.
— Так швидко?.. Отже, Митько був правий… Тільки ні, це не Осло! — вигукнув він, коли ракетоплан прорвав запону хмар над аеродромом. — Я це місто знаю як свої п'ять пальців!
— Запевняю вас, це справді Осло, — посміхнулась Наташа. — Правда, трохи змінене за роки вашої відсутності.
На аеродромі мандрівники пересіли на вертоліт і продовжували свою подорож над узбережжям, покраяним численними фіордами.
— Я оце думаю, — порушила мовчанку Наташа, — чи не краще було б попередити мешканців Ярлсберга, що ви прилетите? Зустріч могла б бути радіснішою для вас.
— Навпаки, Наташо, я радий, що прилітаю інкогніто. Не люблю урочистих промов, а до того ж повертаюсь додому не як переможець, а як переможений.
В його голосі бринів глибокий сум. Що могла сказати Наташа? Як заспокоїти людину, що повертається до рідної країни, де вже немає ні близьких, ні друзів? Слова тут зайві.
Северсон переходив од вікна до вікна і палаючими очима стежив за рідною землею, що пропливала глибоко під ним. Містечка й села здавались йому більш барвистими й веселими, пустельна тундра — зеленішою. Хвойні ліси на диких скелях кликали його повернутись назад, у дитинство. Йому здавалось, що аж сюди, до сонцем пронизаних висот, долітає знайомий гуркіт гірських струмків.
Над голими верхів'ями Скандінавських гір вималювався на обрії сніжно-білий шпиль Гальдгепігену, вдалині заблищала гладінь моря.
— Погляньте, Наташо, ліворуч! Там — Берген! — по-хлоп'ячому радісно вигукнув Северсон. — Я знаю тут кожну вершину, кожен острівець. Праворуч від нас — Гаупне та Лейкангер. Нам треба летіти на Гулен, а потім уздовж узбережжя до гирла Сегне-фіорду.
Незабаром вертоліт наблизився до групи невеликих острівців.
— Чи не можете ви летіти трохи нижче? — попросив Северсон пілота. — Щось я не впізнаю рідного краю.
Острівці справді дуже змінились. Тоді, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорніли халупи рибалок. Тепер ця місцевість нагадала Северсону московський Парк культури і відпочинку. Поз'єднувані мостами острівці перетинали в усіх напрямках вулиці-алеї, уздовж яких серед зелені світились красиві будинки.
— Куди ж поділись рибалки? — здивувався Северсон. — І звідси їх витіснили багатії?
Наташа мовчки посміхнулась, а він продовжував скрушно:
— Наші рибалки були люди порядні, чесні… Саме на цьому острові жив старий Фрітьйоф Ельвестад. Ми, хлоп'ята, часто його відвідували. То був такий собі народний філософ — говорив небагато, зате мудро…
Северсон похитав головою і попросив пілота:
— Прошу вас, приземліться… Бачите оту долину під скелями?..
Вертоліт почав повільно знижуватись, наближаючись до скелястого берега.
— Звідси до нас година ходьби. Чи не хочете пройтись пішки, Наташо?
