«Шлях вільний!»

Атомні реактори почали працювати на повну потужність. Швидкість польоту весь час наростала, а разом з тим повідомлення з Землі запізнювались щораз дужче.

— Хай я стану першим возом на Чумацькому Шляху, якщо мені не урветься скоро терпець від цієї швидкості світла! — гарячився інженер Фратев. — Роби що хочеш і як хочеш, а оцих проклятущих триста тисяч кілометрів на секунду не перестрибнеш. Од цього можна сказитись! Радіохвилі повзуть, як слимаки. В нашій сонячній системі ще так-сяк, але куди з ними тепер?.. Привітаєшся до приятеля з Альфи Центавра: «Здоров!» — а тоді чекай понад вісім років, доки почуєш його: «Моє шануваннячко!» Що ж буде, коли ми зазирнемо до протилежного боку Галактики?.. Тільки через сто років дізнаєшся, що в тебе народився син! Ще добре, що ми навчились продовжувати людині життя, інакше про сторічне немовля й не дізнався б!

Внаслідок дивної випадковості Фратеву відповів не Навратіл, який уже відкрив рот, щоб щось сказати, а передавач з Землі:

— Важливе повідомлення для «Променя»… Важливе повідомлення для «Променя»… — повторив кілька разів диктор. — Повідомляємо, що братіславський учений доктор Заяц, винахідник астрогравіметра, заявив Всесвітній Академії наук, що він намагається здійснити новий спосіб зв'язку з допомогою гравітаційного поля. Оскільки гравітація поширюється набагато швидше, ніж світло, це означало б, що так само прискориться космічний зв'язок. Просимо один з астрогравіметрів «Променя» повсякчас скеровувати в напрямку Землі та регулярно стежити за його контрольними записами. В разі, якщо припущення Заяца ствердиться, наше перше повідомлення з допомогою гравітації надішлемо телеграфними знаками.

Ця звістка викликала в екіпажу «Променя» бурхливу радість. Та й не дивно: кожна радіограма з Землі на Проксиму нині мандрує понад чотири роки; кому ж не хочеться, щоб звістки надходили швидше?

Але піднесення тривало недовго. Гравітаційний передавач лишався тільки мрією. А радіозв'язок з Землею все ускладнювався: відповідно до зростання швидкості необхідно було безперервно змінювати частоту, бо інакше сигнали не сприймалися б зовсім. Запізнення радіограм уже було дошкульним. Дуже прикро впливало на мандрівників явище, яке хоч і передбачалось, але все одно було незвичайним: що швидше мчав «Промінь» Всесвітом, то дужче змінювались зорі перед кораблем та за ним. Їх жовте світло поступово перетворювалось на оранжеве, потім на червоне, темно-фіолетове. Вони сяяли все тьмяніше, аж поки нарешті погасли зовсім. Наше Сонце сховалось за чорною запоною, крізь яку людський зір проникнути не міг.

Сумно було розлучатись з жовтою зірочкою, яка знаменувала життя для всієї Землі. Вона зникла в темряві разом з усім сузір'ям Андромеди, яке її облямовувало. Так само й мета подорожі — Альфа і Проксима Центавра — потопали в темряві. Тільки сузір'я, видимі з бічних вікон велетня, продовжували весело сяяти на небі.

Але там, де людський зір виявлявся безсилим, допомогла наука. Навратіл з Цагеном та Чан-су ще перед вильотом «Променя» сконструювали спеціальні демодулятори, які повертали світлу його видимість.

Зовні це були досить прості інструменти: дві трубки, що нагадували бінокль, прикріплений до них крихітний напівпровідниковий посилювач та пружні паски, якими вчені прикріплювали прилад на голові, щоб не тримати його руками. Такими ж пристроями були забезпечені і телескопи обсерваторії та всі інші апарати, дія яких залежала від світла. Екіпаж міжзоряного корабля не мав права втратити орієнтацію ані на мить.

Минуло кілька днів, а астронавти все ще не могли звикнути до мертвого спокою, який настав після того, як замовкли реактори. Так само важко звикали й до двох великих чорних дірок в небі попереду та ззаду «Променя». Тож тим частіше після служби всі збиралися у клубі, щоб розвіяти тугу і втому.

Тут вчені перетворювались на артистів. З Навратіла вийшов непоганий піаніст, з Мадараша — віртуоз на скрипці та цимбалах. Спочатку їхнє виконання було не дуже досконале: руки в просторі без сили тяжіння не хотіли скорятись; перші спроби з цимбалами були просто сміховинні. Але минуло небагато часу, і в залі пролунали запальний чардаш і чарівна полька.

Вроцлавський незабаром похвалився своїми новими віршами, Цаген — кантатою на честь планети Ікс, а Грубер — фантастичними малюнками. Шайнер дуже шкодував, що не може малювати аквареллю.

— А ви спробуйте! — підступно запропонував Навратіл.

— Гаразд, хай буде всім на сміх, — погодився Шайнер і пішов до своєї кімнати.

Він повернувся з великою палітрою та кількома пензликами. Відкрив опуклу пляшку і рвучким рухом виплеснув з неї трохи води. Вона одразу ж набула форми кулі і попливла в повітрі, немов мильна бульбашка.

Тільки-но новоспечений художник доторкнувся до неї, як вона розтеклась по всій поверхні пензлика і швидко поповзла на руку. Поки пензлик пройшов шлях від фарби до паперу, його щетина стала абсолютно сухою.

— Не смійтесь, прошу! — удавано гнівався Шайнер. — Я ще що-небудь вигадаю і намалюю вам стільки акварелей, що й раді не будете!

Пісні, сміх, жарти, задушевні розмови про Землю… Всі прагнули якомога ближче познайомитись одне з одним. Подорож довга і далека, тож тісніше треба з'єднувати колектив, міцнішою повинна бути дружба.

— Мені здається, що Ватсон ніби нас уникає… — зауважила якось Алена. — За весь час польоту я бачила його тут лише один раз.

— Справді, ви маєте рацію, Алено, — погодився Навратіл. — Тепер я пригадую, що він до клубу не ходить. Коли я з ним хотів поговорити вільної години, то знаходив його або в кабінеті, або в обсерваторії, де він мовчки спостерігав за роботою іншої зміни.

— Може, він невиправний відлюдник? — сказала Алена.

— Справа не в цьому, — заперечив Северсон. — Хто був більшим відлюдником, аніж я колись? Особливо після пробудження. А тепер самотність, мабуть, призвела б мене до божевілля. Хіба може існувати на світі людина, яка б у цій нескінченній ночі не засумувала за людським товариством?.. Коли подумаю, що оце зараз я б летів тут зовсім один, то аж здригаюсь від жаху.

— Ваша правда, Лайфе! — задумливо сказав Навратіл. — Чому ж тоді він нас уникає?.. Можливо, не може забути наших колишніх суперечок? Або не довіряє нам?

— Можливо, побоюється, що ми не довіряємо йому! — різко сказав Северсон.

Навратіл поглянув на нього здивовано:

— Ви так гадаєте? Як йому взагалі може спасти на думку щось подібне? Але якщо так… Ні, я поговорю з ним і прямо запитаю, чому він нас уникає.

Через двадцять чотири години по тому Навратіл прийшов до клубу в глибокій задумі.

— Не знаю, що й думати, — сказав він неквапно. — Уявіть собі, відвідав я Ватсона, як обіцяв, і перш ніж я почав говорити, він привітав мене словами: «Знаю, навіщо до мене прийшли. Хочете мене запитати, чому я не ходжу розважатись до клубу? Правда?» Уявляєте, як він мене цим здивував. Тоді я кажу: «Так, я не розумію вашої любові до самотності. Одне наше моравське прислів'я говорить: «Де є димар, там і піч, де є люди, там і веселощі, й розмови». Англійською мовою, правда, не римується, але воно все-таки лишається правдою. Колись у нас на селі любили погомоніти біля печі, особливо взимку. Господині під час бесіди пряли або дерли пір'я. Щовечора збирались старі і молоді, і повірте, у важкі часи їм ставало веселіше. Самотність, любий Ватсон, шкодить…» Говорю йому всілякі слова, які впливають на почуття, переконую його науково, але він тільки похитує головою, посміхається й мовчить. «Не бійтесь, я зовсім не припускаю, що після ваших суперечок ви мені не довіряєте!» — каже він мені раптом. «Тисячу туманностей! — кажу я собі. — Ця людина або ясновидець, або читає наші думки!..» — «Що ви!» — кажу я, а сам все ще дивуюсь. А він дає мені зрозуміти, що не хоче далі розмовляти на цю тему. «Не гнівайтесь, але я поки що не можу вам сказати, чому не ходжу до клубу!» — сказав він мені на прощання… А тепер, чоловіче, суши собі голову, що він там замислив…

— Чудій! — посміхнулась співчутливо Алена. — Мабуть, у нього надто хворобливе самолюбство.

Розділ XXV

Підступні віруси

Розповідь Навратіла справила на Северсона дуже сильне враження. Він одразу ж пригадав загадковий лист і свою розмову з праплемінником.

«Мабуть-таки, Дітріхсон спілкується саме з Ватсоном!.. Може, вони вже замислили щось злочинне?»

Підозра швидко зростала й міцніла: так, Олаф, безперечно, не сказав правди. Один він навряд чи міг би заподіяти експедиції багато шкоди, але два злочинці вже становлять велику небезпеку. Мовчати — означало стати їхнім спільником; виказати Ватсона — значить виказати і свого родича…

Северсон крутився на ліжку з боку на бік, голова в нього палала.

«Викажу! — вирішив він після важкої душевної боротьби… — Але як я доведу, що вони — злочинці? — подумав він раптом. Записку Дітріхсон знищив, інших речових доказів нема. Обидва відмовляться від усього і скажуть, що я божевільний. Нарешті вчені скорше повірять своїм колегам, аніж незнайомому гостеві з минулого…»

«Алена… Алена — мій єдиний порятунок… Вона мені, безперечно, повірить… Але не можна розповісти й їй; вона не подарує того, що я так довго замовчував, так довго крився перед нею…»

За всю ніч Северсон так і не склепив очей, але нічого путнього придумати не міг. На світанку він вирішив відкласти розв'язання проблеми на вечір; увечері — на другий день; потім — на майбутній тиждень… І так потекли місяць за місяцем.

А тим часом життя у крихітному самотньому світі в міжзоряному просторі минало спокійно, без великих пригод. З Землі надходили звістки про нові успіхи людства в боротьбі з природою, а з планети Ікс — незрозумілі програми з верескливою музикою. Вона здавалась увесь час однаковою, тільки чутність трохи поліпшилась.

Северсон ще коли-не-коли дорікав собі за боягузтво й нерішучість, але його нечиста совість вже повільно засинала. Проте одного разу трапилась подія, яка знову збудила його тривогу.

— Чи хоч усвідомлюєте ви, Лайфе, що вже скоро рік, як ми летимо Всесвітом? — сказала якось Алена.

— Час тягнеться повільно лише для нероб, а ми не можемо поскаржитись на брак роботи! — засміявся він у відповідь. — Скільки Клопоту завдає нам сама тільки кухня! Робінзону було легко: забив якусь тварину, підсмажив, та й годі; моя мама готувала страви за кулінарною книжкою, де було написано: «Візьми три яєчка, півкіло-грама борошна і сто грамів цукру…» Вона, мабуть, за голову схопилася б, коли б прочитала наші «кухарські настанови»: «Візьми атоми вуглецю, додай до них стільки та стільки електронів і нагрівай під тиском три тисячі атмосфер». А це ж ще дуже просто!

— Та додайте, що в нашій їдальні в світі невагомості кожен спочатку повинен навчитись їсти! — засміялась Алена. — Пригадайте, як ви кривились, коли вам вперше запропонували пити чай з пляшки через соску…

Дівчина раптом насторожилась: біля входу в лабораторію почувся чудний шелест. Вона зробила крок, щоб подивитись, що там діється, коли це двері

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату