— Бастієн, увімкніть насоси!.. Тиск повітря?
— П'ятнадцять міліметрів.
— Тиск крові?
— Тридцять п'ять… сорок… сорок п'ять…
— Права камера?
— Нормальне навантаження.
— Наташо, знизьте тиск на тридцять п'ять… — сказав майже пошепки Тарабкін, глянувши на манометр. — Введіть кальцій!
Очі всіх були прикуті до екранів контрольних апаратів. І тільки академік пильно дивився на тіло первісної людини, що все ще лежало нерухомо.
Ось ледве помітно ворухнулась грудна клітка.
— Штучне дихання!.. Механічне серце ще не зупиняйте… Наташо, як мозок?
Дівчина припала очима до окулярів рентгенмікроскопа:
— Все гаразд. Ознак гіпоксії немає.
Грудна клітка неандертальця піднялась, впала і знову піднялась.
— Йонес, збільшіть тиск до двохсот двадцяти… А ви — до ста вісімдесяти, — звернувся академік до Наташі.
Дихання пралюдини прискорилось.
— П'ятнадцять подихів на хвилину! — доповів Бастієн.
— Венозний тиск? — запитав академік.
— Сто десять… Гадаю, що ми перемогли.
— Почекайте… — Тарабкін уважно дивився на обличчя неандертальця. — Як мозок?
Наташа схилилась до мікроскопа. Судорожно стиснула важельок управління. Здригнулась.
— Що? — запитав з острахом Тарабкін.
Вона підвела бліде обличчя і затулила його долонями.
— Погляньте самі, Олександре Івановичу… Можливо, я погано бачу…
— В чому справа? — Тарабкін підбіг до мікроскопа. — Тиск в посилачі крові в мозок?
— Сто вісімдесят.
— Венозний тиск?
— Нормальний.
— Чому ж тоді мозок залитий кров'ю?! — Академік ще раз зазирнув у окуляр, метнувся до контрольних апаратів. — Чому мозок залито кров'ю?!
В напруженій тиші тільки гуділи насоси, що нагнітали кров та повітря в тіло пралюдини. Академік схилив голову:
— Марно… Мозок зруйновано вщент… Бастієн, зупиніть штучне серце…
— Не зупиняйте, не зупиняйте! — раптом вигукнула Наташа. — Ми вже добились таких успіхів, що й кров з мозку видалимо!
— Не сподівайтесь на неможливе. Мозок — надто складний орган, його не можна створити штучно. Настав справді кінець, ми повинні з цим примиритись… І все ж я ніяк не можу збагнути, як все це могло трапитись?! — академік поклав руку на плече Наташі. — Не плач, Наташо, ти ні в чому не винна… Слізьми тут не зарадиш. Сьогодні ми ще повинні поступитись перед біологічною смертю. Але ми не здамось. Знову перевіримо все, щоб знайти похибки, яких припустились… Адже зуміли ми оживити тварин, які були на сторіччя законсервовані в кризі?.. Оживимо й людину. Повинні оживити, бо в Арктиці чекає ще один нещасний. Тепер тільки від нас залежить, як довго він чекатиме…
Розділ III
Бульбашка повітря
Другого дня в інституті академіка Тарабкіна терміново зібрались найвидатніші лікарі й фізіологи світу. На запрошення славетного вченого вони прибули до Москви, щоб проаналізувати весь хід операції та визначити причину її невдачі.
— Любі друзі, шановні гості, — звернувся до них академік Тарабкін, відкриваючи цю надзвичайну нараду. — Ви вже знаєте, чому я вас потурбував. Справа дуже й дуже важлива. Треба будь-що встановити, чи припустились якої помилки ми, чи, може, в цьому випадку нам на шляху стала невідома науці перепона, — коротко кажучи, треба вирішити, чи здатні ми нині подолати смерть, що тривала сімдесят тисяч років… Попередній контроль ходу операції ми вже провели. Вся апаратура працює справно… А втім, можете переконатися самі. Ось — контрольна плівка і записи…
Згортки пластмасових і паперових стрічок з численними зазначками й химерними лініями переходили з рук у руки. Уважно розглядаючи та порівнюючи їх з протокольними записами операції, вчені не квапились з висновками. Нарешті норвезький лікар Галльстрем сказав задумливо:
— Все свідчить, що причину невдачі слід шукати зовсім не у надмірному тиску крові, яка подавалася в мозок… проте знімки беззаперечно доводять, що крововилив стався саме через це… Нічого не розумію!
Американський професор Дамбурі підняв руку;
— Дозвольте, Олександре Івановичу! На мою думку, можуть бути кілька причин невдачі. Перша і найвірогідніша: метод, який виявився придатним для оживлення тварин, не придатний для людини. Друга: можливо, кору мозку та центральні нерви було пошкоджено під час заморожування. І, нарешті, третя: кров сучасної людини не годиться для неандертальця, який, по суті, стояв на перехідній стадії між людиною й твариною…
— Я б хотіла заперечити академіку Дамбурі, — озвалась Наташа Орлова. — Дозвольте, Олександре Івановичу?
— Прошу! — кивнув головою Тарабкін.
— Гадаю, що про хибність методики не може бути й мови. Оживляючи неандертальця, ми на основі численних дослідів змінили весь хід операції, взявши до уваги ступінь розвитку первісної людини. Мозок перед переливанням крові зовсім не був пошкоджений замороженням, це перевірено. І, нарешті, при трансфузії ми не використовували крові сучасної людини такою, яка вона є, а змінили її відповідно до загального біологічного стану неандертальця. Отже, всі три припущення академіка Дамбурі відпадають. Я особисто шукала б причину в іншому. Ще на засіданні Всесвітньої Академії наук я говорила про небезпеку зруйнування ніжних тканин замерзлого мозку ультразвуком та радіохвилями…
— Ні, ні, не в цьому річ! — похитав головою Тарабкін. — До переливання крові фізіологічний розчин струмував у всіх судинах без перешкод і легко проникав у всі капіляри мозку. Я особисто не вірю в шкідливу дію дослідницьких променів на замерзлі тканини…
Було висловлено ще кілька припущень про причини невдачі і так само детально обговорено їх. Все свідчило про те, що колектив тарабкінців передбачливо зважив на всі можливі обставини, вжив усіх потрібних заходів.
Розтин трупа підтвердив точку зору Тарабкіна про те, що мозок неандертальця був справді оживлений і перед операцією не мав на собі ані найменшого сліду зруйнування структури.
Дивним і нез'ясовним було те, що крововилив стався внаслідок розриву капілярних судин, хоч в них не спостерігалось ані найменших ознак склерозу.
— Отже, в усьому винна я! — Наташа Орлова схопилась за голову. — Це ж я стежила за манометром посилача крові в мозок!
Але не встигла вона це промовити, як раптом від дверей пролунав сумний голос чергового хірурга:
— Ні, Наташо, ти ні в чому не винна… Товариші, я приніс вам ще одну прикру звістку: хвилину тому, під час останньої операції при переливанні крові, загинув піддослідний собака номер сімнадцять-тридцять… Знову ж таки крововилив у мозок…
Тарабкін швидко скинув гумові рукавички і вибіг з операційної. За ним — Наташа, Бастіен, решта членів колективу й гості.
Тварина лежала в термостаті нерухомо. Її смерть була гірким докором ученим, навіювала тривожні думки і сумніви. Де, коли, яким саме чином у злагоджений хід операції заповзла фатальна похибка? Що це — знову прикрий випадок чи ще не розкрита закономірність?
— Після стількох вдалих дослідів — знищений мозок… — засмучено сказав академік Тарабкін після тривалої мовчанки. — І — у тварини… Товаришу Дамбурі, ви тепер переконались, що всі ваші припущення відпадають?.. Подивіться на цей мозок самі. Ті ж ознаки, що й у неандертальця. А цей пес був заморожений ненадовго, і ми використовували ті ж методи, що й раніше; навіть ті самі апарати… В чому ж тоді криється помилка?
Китайський академік Сун Чін-і підійшов ближче до термостата:
— Кажете, використовувалась та ж сама апаратура?.. То давайте ж перевіримо її якнайсуворіше.
Тарабкін погодився.
Спочатку випробували кожен з апаратів у дії. Всі вони працювали бездоганно. Потім усі прилади розібрали до останнього гвинтика, старанно оглянули кожну складову частину. Все було гаразд.
— Що ж, лишається тільки перевірити вакуум… — запропонував академік Дамбурі.
Отут і пролунало вперше нищівне, приголомшливе повідомлення: у вакуумі манометра виявилось повітря!
— Так ось у чому справа! — вигукнув Тарабкін. — Манометр брехав! Він показував значно менший тиск крові в мозку, аніж було насправді… Під час нормального переливання крові це не відіграло б особливої ролі, а для знесиленого організму підвищення кров'яного тиску стало катастрофічним… — академік затримався поглядом на обличчі Наташі Орлової. — Але як могло потрапити у манометр повітря?!
Наташа мовчки затулила обличчя руками. Вона навіть не торкалася чутливого точного приладу, який чіткістю й бездоганністю своєї роботи визначає успіх чи неуспіх операції. Ніхто не міг би закинути їй неуважності чи лихого наміру. Але факт лишався фактом: в манометр повітря само собою просочитись не могло.
Дамбурі взяв у руки невеличку закручену трубочку, ще раз пильно оглянув її.
— Друзі, — сказав він по хвилині гнітючого мовчання. — Насамперед слід встановити, хто розбирав манометр, а потім я висловлю своє останнє і, можливо, єдино вірне припущення про причину невдачі… Коли була попередня трансфузія, що скінчилася вдало?
— Два тижні тому.
— Отже, за цей період хтось покопирсався в манометрі.
Академік Тарабкін уважним, сумовитим поглядом обвів членів свого колективу. Його очі зустрічались з чесними, правдивими очима соратників. Він був
