Мак-Гарді, коли вони вже проходили вузькою просікою понад кам'яною стіною.
Вітер час од часу ворушив важке листя покручених дерев, немов для того, щоб нагнати ще більше страху на кандидатів у володарі планети.
Незабаром увійшли в підземний лабіринт. Подеколи зупинялись і прислухались. Але скрізь було тихо, лише десь у глибинах скелі неголосно дзюркотіла вода.
Краус весь час ішов позаду. Його ліхтарик малював на стінах підземного ходу карикатурно спотворені тіні зляканих змовників. Мак-Гарді раз у раз озирався і допитливо поглядав на Крауса. Але той здавався спокійним. Уста його іронічно посміхались, а очі поблискували зловісно.
— Зачекайте мене, я заскочу по золото, — порушив довгу мовчанку Мак-Гарді.
— Грубер, біжи з ним, а я почекаю вас тут, — уривчасто сказав Краус.
За хвилину вони повернулись з кількома чималими самородками. Позапихали їх до кишень і з важкою ношею пішли до виходу з печерного лабіринта.
Вийшовши з тунелю, вони видерлися на уламок скелі, де стояли увечері, і довго мовчки дивились на мерехтливе світло в долині.
Праворуч проти неба вирисовувався вулкан, а з лівого боку обрій заступали дикі скелі.
Звідси в долину спускався кам'яний схил. Кількомастами метрів нижче він губився в непроглядній пітьмі джунглів.
— Ми зробили дурницю, як завжди, коли робиш що-небудь поспіхом, — промовив Мак-Гарді, — Не взяли з собою ноктовізорів.[7]
— 3 нас цілком вистачить ліхтариків. Закрийте їх блакитними фільтрами, щоб квартяни не помітили нас ще здалеку. Через кілька хвилин зійде Проксима, і можна буде їх знову загасити… Ну, рушаймо. До міста ще кілометрів чотири з гаком, а ми повинні повернутись до ранку.
Вони зійшли з уламка скелі і почали обережно спускатися схилом.
Краус спіткнувся і голосно вилаявся. Його компаньйони злякано озирнулись: повз них, підстрибуючи, прокотився камінь.
— Чи тобі повилазило? — напав на нього Мак-Гарді. — І, ради бога, прошу вас, не стріляйте даремно! Тільки в крайньому разі. Квартяни могли б у цьому вбачати напад. Самі знаєте, чим це може скінчитися.
Увійшли в праліс. Ліхтарики ввімкнули на повну силу і старанно освітлювали ними кожен закуток. Світло прожекторів незабаром збудило сплячу природу. Над головами мандрівників прошумів якийсь птах і одразу ж зник у заростях. Через мить він повернувся і почав кружляти над Грубером. Той злякано замахав руками, нагнувся і сховав голову в плечі, мов черепаха.
Краус підскочив, і прикладом гвинтівки збив птаха на землю. Мак-Гарді, опам'ятавшись, швидко наступив на нього ногою.
То була дивовижна істота з міцним циліндричним тілом і маленькими товстими крильцями, якими вона трохи нагадувала пінгвіна. Тіло кінчалось круглою головою з широко розверзнутою пащею.
— Це зовсім не птах, а літаючий ссавець! — міркував Краус. — А як ця потвора літає? Такі крильця навряд чи піднімуть її.
— Дивно… — крутив головою Мак-Гарді. — Можливу вона використовує принцип ракети?.. Але навіщо сушити собі цим голову, — ми ж не на біологічній екскурсії…
— Правильно, ходімо далі! — коротко сказав Краус. Подібних сюрпризів праліс ховав у собі чимало, але нарешті мандрівники благополучно пройшли хащі.
Повернули праворуч. На узліссі росла густа стеблиста трава, в якій увесь час заплутувались ноги. Довелося іти отак ще з кілометр, аж поки вийшли на голу рівнину, що кінчалась скелястим гребенем, — безперечно, вулканічного походження.
— Проксима сходить, це дуже добре! — вигукнув Грубер, показуючи на сяйво над скелястим гребенем.
Подорожні зупинились, пригасили ліхтарики і чекали, доки з'явиться червоне світло.
Аж ось раптом Краус припав до землі. Мак-Гарді до болю стиснув руку Грубера, а Грубер затремтів усім тілом.
Усі з жахом дивилися на скелю.
Над нею в сяйві Проксими чітко вимальовувався силует якоїсь людини. За формою голови й тіла можна було подумати, що це — мужчина невисокого зросту, немов одягнутий у довгополий фрак. Він стояв нерухомо і дивився кудись вдалину. На круглій голові в нього, здавалось, був капелюх, або він мав великі круглі вуха. Постать була надто далеко, щоб розглядіти її детальніше.
Збігали секунди, тяглись хвилини, а постать все ще не рухалась…
— Чи не статуя це часом? — прошепотів нарешті Краус.
Мак-Гарді затулив йому долонею рота, бо дивна постать трохи повернула голову.
— Гаууііі, — пролунало в нічній темряві.
Постать повільно підняла руки, а з ними й фрак, підігнула ноги і одірвалась од скелі. Як примара, піднялась у повітря. Фрак перетворився на крила, якими вона кілька разів махнула. Через мить її вже не стало видно.
— Повернемось? — заїкаючись запитав Мак-Гарді.
Грубер схопився перший і побіг униз зі скелі. Вже біля підніжжя гори він спіткнувся і з зойком упав на землю. Мимо нього, не зупиняючись, промчали Краус і Мак-Гарді.
— Допоможіть, я зламав ногу! — заволав услід їм Грубер. Однак його супутники навіть не озирнулись. Мак-Гарді забіг просто в трясовину. Краус за ним. Земля під ними розверзлась; вони одчайдушно махали руками і марно шукали опори, за яку можна було б ухопитись.
Мак-Гарді почав кликати на допомогу. А Грубер тим часом рачки доповз до трясовини.
— Собаки, вас слід було б лишити гинути, як ви хотіли це зробити зі мною! — Хапаючи ротом повітря, він з великим напруженням підвівся, стогнучи від болю, зламав з куща довгу гілку, присунувся ближче і простягнув її Мак-Гарді. Той судорожно схопився, підтягнувся до берега. Вирвав гілку у Грубера з рук і, тримаючись за кущ, підсунув її до Крауса. Як тільки той вирвався з трясовини, обидва знову кинулися навтьоки.
Грубер схопив камінь і шпурнув його їм навздогін, потім ще і ще…
Мак-Гарді скочив у джунглі, як людина, що зовсім втратила розум.
Десь у кроні дерев почувся глухий удар, і одразу ж по тому він відчув сильний біль у спині. Потім — знову удар. Повз його голову пролетів круглий предмет, — камінь, пошпурений Грубером.
— По нас стріляють! — закричав Мак-Гарді до Крауса, ховаючись за товстий стовбур. Зірвавши з плеча гвинтівку, він натиснув на спуск. Джунглями прокотилась голосна стрілянина.
— Захищайся, не стій як стовп! — кричав Мак-Гарді.
— Я загубив рушницю… Швидше тікаймо! Зупинилися тільки біля підземного лабіринта. Сіли на землю і довго не могли перевести духу.
— Що ж тепер? — запитав Мак-Гарді. — Це була твоя ідея!
— Не скигли. Ходімо краще до річки та виперемо одяг, бо ми скидаємось на опудала.
— А що з Грубером?
— Хай зглянеться на нього господь бог, — може, якось доповзе. Адже од зламаної ноги не вмирають…
Грубер справді незабаром приповз. На кожному плечі він тягнув по рушниці.
— Найкраще було б вас постріляти, боягузи! — хрипів він. — Ну, я ще з вами розрахуюсь… Що ж ми скажемо Молодіновій?
— Що, що! Що ти побачив літаючого квартянина, побіг за ним по схилу і зламав собі ногу. Що ж іще?
Світає.
Літаки й люди, які снують навколо них, ще тонуть в зеленкуватій півтемряві, а кам'яна стіна над Накритим столом вже освітлена сонцем. Оранжеве сяйво перетворює хаос уламків скель на золотий водоспад.
Крізь важку імлу над обрієм продирається друге сонце. Маленькі хмарки диму над вулканом виблискують, як осяйний фонтан.
В потоці світла прокидається і схил на протилежному березі річки. Однак що з ним сталося за ніч? Ще вчора своїм жовто-зеленим кольором він непомітно доповнював характер місцевості, а сьогодні буяє найбарвистішими кольорами, як палітра художника.
— От була б картина! — зітхнув Мадараш. — Шкода, що саме сьогодні ми так поспішаємо. Найдосконаліший фотоапарат не може схопити красу природи так живо й вірно, як це уміє зробити рука митця. Я хоч і не художник, але цей мотив мене захопив би! — посміхнувся він.
— Ще вистачить часу й на картини! — засміявся Навратіл. — Ну, дітки, програма у нас величезна, а час дорогий. До праці!
— «Стріла» — старт! — вигукнула Молодінова. Позаду ракетного літака вирвалося яскраве полум'я.
Над посадочною площадкою заклубочив пил. Через кілька секунд «Стріла» сліпуче заблищала в сонячному сяйві і пішла круто догори, в стратосферу.
— «Ластівка» — старт! — знову почувся голос Молодінової, цього разу вже в кабіні управління літака. Другий літак промчав аеродромом і піднявся з повітря.
Чан-су притиснув лоб до вікна і уважно спостерігав місцевість під «Ластівкою». Гірські ущелини і джунглі поступилися місцем морю. Обидва сонця малювали на його поверхні мерехтливі строкаті смуги, які увесь час бігли за літаком.
Незабаром на обрії з'явився другий континент.
— Ракетний літак ніяк не може бути зручним засобом для вивчення! — порушив мовчанку академік Навратіл. — Ми мчимо так швидко, що про місцевість під нами я не можу дістати кращого уявлення, аніж з карти, яку зробили колеги на «Промені».
— Повільніше летіти вже не можу, товаришу Навратіл, — виправдувався Фратев. — «Ластівка» має надто малу поверхню площин і впаде на землю, як стигла слива.
— Я зовсім не дорікаю вам, друже, — посміхнувся Навратіл. — І навіть не раджу спускатися нижче. Єдине, що можна тепер зробити, — повернути назад по дузі і вилетіти точно до Надії. Кінокамери працюють добре? — звернувся він до Молодінової.
— Все гаразд. Однак вони багато нам не допоможуть. Погляньте… — показала вона на континент. — В улоговинах все ще повзе імла. Я зараз увімкну радіолокатор.
— Не боїтесь, що квартяни обстріляють наш літак? — запитав Чан-су, не відриваючи голови від вікна.
Молодінова махнула рукою:
— Для цього я повинна була б зватися Грубером. Взагалі цей Грубер мені останнім часом чомусь не подобається.
— Ви несправедливі до нього. Я не з числа боягузів, ви ж мене знаєте. Однак невідомо, як би я почував себе, коли б серед ночі зустрівся з літаючою
