Приятелі дуже уважно стежили за кожним моїм рухом. Франтик, зрештою, почав допомагати мені носити будівельний матеріал, але Марженка тільки вистрибувала навколо та з подивом поглядала то на мої руки, то на всезро-стаючу будову.
Зацікавленість Марженки моєю працею викликала в мене гарний настрій і якусь гордовиту самовпевненість розумної істоти. До запаморочення я мугикав одну свою улюблену пісню… Я недарма згадую про це; пізніше ви дізнаєтесь про цікаву річ.
Як тільки я застелив підлогу хижі сухою травою, Франтик і Марженка з радісним вищанням залізли туди й прикинулись, що сплять. Я не хотів їм заважати і пішов і собі відпочити.
Вранці мене збудив підозрілий тріск у джунглях.
«Друзі ще сплять, а наближається небезпека… Мабуть, це ящір…» — майнула в мене думка. Я вискочив з нори.
У верховітті знову щось затріщало. Я ахнув з подиву. Франтик сидів на дереві і намагався відламати товсту суху гілку. Впоравшись з цим завданням, він кинув дрючок на землю, випростав руки і красиво спустився вниз. Свої перетинчасті крила він використав переді мною вперше.
Схопивши дрючок, Франтик потягнув його до узлісся. Ще не догадуючись, в чому справа, я йшов за ним назирці.
На мене чекала велика несподіванка: поміж двох стовбурів край галявини Маржеика прикріпляла гілку, — так, як це робив учора я. Працювала вона спритно, хоч деякі її рухи були явно зайві.
Франтик кинув на землю свій дрючок і побіг подивитись на халупу, яку побудував я. Повернувшись, він приладнав принесену «балку» як одвірок.
Ми помінялись ролями: тепер уже я з подивом спостерігав, як Франтик і Марженка зводять хату, — таку ж, яку вчора збудував я. І повинен визнати, що все у них спочатку йшло добре. Так добре, що я був навіть вражений кмітливістю своїх друзів.
Кістяк куреня вони зробили чудесно. Однак коли взялись до стін, то одразу ж заплутались у ліанах так, що ледве могли рухатись.
Я навмисне не поспішав їм на допомогу, щоб дізнатись, що вони робитимуть далі.
Марженка уважно подивилась мені в очі й раптом заспівала: «Фі-фі-фі… фі-фі-фі…» — власне, запищала.
Спочатку я збентежився, але потім зрозумів, що вона хотіла сказати цією мелодією. Мою вчорашню пісню вона поєднувала з побудовою хижі і просила мене, щоб я допоміг.
Я показав, як переплітати ліани. Мої приятелі кілька разів повторили цей складний для них урок і досить швидко засвоїли його. Робота їм сподобалась. Дах і бічні стінки вони переплели так густо, що не лишилось жодної шпаринки. Це мене дуже потішило.
— З часом я їх так навчу, що мені не доведеться й пальцем поворухнути! — сказав я сам собі. — Все робитимуть за мене!
Другої ночі вони побудували ще одну хижу. А потім ще і ще. їх просто не можна було зупинити. Через десять днів на галявині виросло ціле селище. Кінець будівельного запалу в моїх друзів настав тільки через нестачу придатних для будування дерев на узліссі.
Франтик і Марженка довго міняли місце свого мешкання, аж поки, нарешті, поселились постійно в курені, який побудував їм я. Мабуть, з ввічливості. Мене вони прагнули поселити в сусідній хижці. Я відмовлявся. Коли б не трапилось подальших сумних подій, можливо, ми б там жили й досі.
Розділ XXIII
В пеклі
— …Якось після сильної бурі, яка промчала джунглями і повивертала з корінням чимало дерев, я знову згадав про човен, що повис, як мені здавалось, десь у плетиві гілок та ліан.
Нога в мене вже загоїлась настільки, що я ходив вільно, але видиратись на дерева все ще боявся, а тому вирішив скористатись з послуг моїх друзів. Я довго намагався розтлумачити їм на мигах, який вигляд має човен та де його шукати. Франтик і Марженка ретельно повторювали за мною всі рухи, але жоден з них не зрозумів, чого я хочу. Довелось облишити цю справу.
Одного дня я помітив у Франтика й Марженки дивні ознаки неспокою. Погода була чудова: в небі — ні хмаринки; джунглі дихали так тихо, що навіть листя не шелестіло, а мої приятелі чомусь покинули свою халупу і настирливо лізли в моє підземне житло. Довелось пустити їх туди,
Марженка незабаром вилізла з нори і почала невідомо навіщо копати посеред галявини вузьку й глибоку яму. Працювала вона з такою наполегливістю й моторністю, що впоралася з цим завданням надзвичайно швидко.
«Вона робить сховище… — подумав я. — Але навіщо воно їй потрібне?»
Майже так само, як я свого часу, Марженка накрила вириту яму гілками та листям, потім взялась за те, чого я вже ніяк не сподівався: почала кидати вириту глину на покрівлю сховища. Однак вона скоро зупинилась і, наче розмірковуючи, довго дивилась на дах мого житла.
«Мабуть, згадала Франтика!» — подумав я, очікуючи, що ж вона робитиме далі.
Марженка раптом змінила свій початковий, задум. Тепер вона кидала глину на покрівлю вже не своєї, а моєї нори. Незабаром до подруги приєднався Франтик і допоміг їй довершити почату справу.
Утрамбувавши накидану глину руками, приятелі спробували затягти мене до підземелля. При цьому обоє пищали так одчайдушно, ніби йшлося щонайменше про життя. Кінець кінцем вони забралися до нори самі я ж лишився стояти в задумі, чому Марженка за всяку ціну хотіла вкрити дах глиною? Адже зелена трава та дрібний чагарник маскували сховище далеко краще, аніж свіжий грунт… Може, квар-тянка боялась негоди і хотіла захистити покрівлю надійніше?
Розгадка прийшла раніше, ніж я сподівався. Звідкись здалеку долинув підозрілий шелест, який незабаром перетворився на зловісне дзижчання. Над пралісом з'явилась хмара невідомих мені комах; потім прилетіла ще одна, значно більша. Вони закрили все небо так, що вмить стало темно.
Комахи сідали на крони дерев, обліплювали стовбури, сипались на землю, заповнюючи всі джунглі. Кілька жуків сіли й на мене і таки добряче покусали.
Я втік до сховища і щільно прикрив за собою «двері».
Франтик і Марженка тулились одне до одного, тремтіли й пищали на таких високих нотах, що аж у вухах лящало.
Кілька разів я поривався поглянути, що робиться назовні, але злякані друзі чіплялись за мої руки і верещали ще дужче. Під отой концерт я зрештою й заснув.
Не знаю, скільки я проспав, але пробудження аж ніяк не було приємним: на мене посипалася суха солона глина.
— А де ж Марженка й Франтик?.. Невже втекли з переляку?
Я став на сходи і обережно підняв кришку…
Ой леле, що трапилось?! Довколишній краєвид був такий страшний, що в мене аж стиснулося серце.
Праліс зник. Скільки око сягало, навколо простягалася голісінька рівнина, на якій, мов надгробні пам'ятники на величезному кладовищі, стирчали недогризені пеньки.
Хмари комах перетворили буйні джунглі на пустелю. Жовту глину не прикрашала бодай одна стеблинка; зникли без сліду й халупи Франтика й Марженки… А на протилежному боці тьмяно виблискувало непривітне, холодне море…
Що робити?.. Продуктів, які є в сховищі, вистачить хіба на місяць, та й то, коли харчуватись дуже скромно. А потім?.. Ні, треба тікати, тікати!.. Але чи вистачить запасів, поки я дійду до джунглів?.. Можливо, кляті комахи винищили всю рослинність на сотні кілометрів навколо…
Раптом серед пеньків щось заворушилось. Це Франтик і Марженка. Вони щось тягнуть… Стривайте, та це ж мій гумовий човен!
Я побіг назустріч приятелям, палко обняв їх. Вони захищались, — мабуть, не розуміли такого вияву вдячності, — але мені було все одно.
— Ви молодці! — кричів я, мов божевільний. — Якби ви знали, який я вдячний вам: ви врятували мені життя!.. Коли б не ти, Марженко, отой набрід зжер би мене разом з дахом над головою. А човен… човен… Чи знаєте ви взагалі, що це означає?! Незабаром побачите на власні очі. Яке щастя, що тим зажерам гума не сподобалась!
Човен я одразу ж ретельно оглянув. Пошкоджень майже не було: при ударі об гілку лише продрався брезент, який захищав від непогоди вантаж та мандрівників. Правда, при надиманні човна я виявив у гумі кілька дірочок, але вони були такі малі, що повітря крізь них виходило дуже повільно.
Ми вирушили в дорогу негайно.
Дерев'яні весла зникли в утробах зажерливих жуків, тому довелось гребти руками. Не дивно, що ми просувались уперед із швидкістю слимака.
Не було нічого зручнішого, як нап'ясти брезентове вітрило, але вітер, на жаль, дув з моря на берег і був надто слабкий для маневрування.
Франтик і Марженка швидко оволоділи технікою веслування, і ми могли змінюватись. Гребли вони так ретельно й уперто, що скоро я здебільшого відпочивав, стежачи лише за поповненням повітря в камерах човна.
На ніч ми витягли човен на берег і полягали на його дні, сховавшись під захисний брезент.
Я довго не міг заснути. В нічній тиші на мене всією своєю вагою навалився тягар самотності, — безнадійної самотності на немилосердній незнайомій планеті, за більйони кілометрів від рідної домівки.
Я одстебнув брезент і виліз з човна. Велика червона заграва палахкотіла над обрієм. Коли-не-коли, залишаючи по собі срібну, швидко гаснучу риску, пролітав метеор Було тихо й тепло. Повівав легенький бриз… А мені здавалось, що з нескінченного Всесвіту на мене падає крижа ний подих незміряних мертвих просторів.
Я відчував себе викинутим з міжзоряного корабля вигнанцем, що пливе сам-самісінький у абсолютній, нічим не обмеженій пустоті.
Чи є смисл безнадійно блукати пустелями, щоб з часом неминуче загинути від голоду і спраги? Я не міг біль ше дивитися на зоряне небо, серце моє стискалося від муки. Я повернувся до човна і гірко заплакав.
Тільки на ранок я трохи заспокоївся і почав обмірковувати, як можна найшвидше вибратись із спустошеного краю.
«Франтик і Маржепка добре бігають — хіба ж вони не зможуть тягнути човен?» — спало мені на думку.
Я швидко сплів довгу вірьовку з морських водоростей і зразу ж почав дресирувати своїх супутників.
Вони швидко зрозуміли, чого я хочу, і дуже зраділи з своєї нової функції, — весело вистрибуючи, бігли собі понад берегом, а човен мчав за ними.
Однак пополудні Франтик і Марженка були такі втомлені, що насилу пересувались. Я дав їм хвилинку перепочити, потім знову змусив бігти. Признаюсь, що того разу без биття не обійшлось. Боячись за своє життя, я був безжальним.
