Гаррі Поттер і в'язень Азкабану

— А що, як я збігаю його заберу?! Тоді Снейп не зможе його вдягти і...

— Гаррі, нас ніхто не повинен бачити!

— Як ти так можеш? — люто спитав він Герміону. — Стояти й дивитися на це все?.. Я все ж побіжу...

— Гаррі, не смій!

Герміона дуже вчасно схопила його за мантію. Тієї миті долинув гучний спів. То Геґрід з величезною пляшкою в руці шкандибав до замку нетвердою ходою і виспівував на всю горлянку.

— Бачиш? — зашепотіла Герміона. — Бачиш, що могло статися? Нам не можна нікому потрапляти на очі. Бакбику ні!

Гіпогриф знову поривався до Геґріда. Гаррі з Герміоною ледве його стримували, дивлячись, як Геґрід, похитуючись, чалапає до замку. Невдовзі він зник. Бакбик перестав пручатися. Голова його сумно похилилася.

Не минуло й двох хвилин, як ще раз відчинилися замкові двері, з них вискочив і помчав до Верби Снейп.

Гаррі аж зціпив кулаки, коли побачив, як той зупинився біля дерева й роззирнувся довкола. Снейп угледів плаща-невидимку і підняв його з землі.

— Не чіпай його своїми брудними руками! — ледь чутно прохрипів Гаррі.

— Цс-с!

Снейп ухопив ту саму гілляку, що й Люпин, торкнувся сучка й, накинувши плаща, зник.

— Ну ось, — сказала тихенько Герміона. — Ми всі вже там... Тепер залишається чекати, коли почнемо виходити назад...

Вона міцно прив'язала Бакбика до найближчого дерева, а тоді сіла на землю, обхопивши руками коліна.

— Гаррі, я не розумію одного... чому дементори не схопили Сіріуса? Я пам'ятаю, як вони наближалися, а тоді я, здається, зомліла... їх було так багато...

Гаррі теж сів. Він розповів те, що бачив: тільки-но один із дементорів уже наблизив до нього свій рот, щось велике й сріблясте примчало від озера, і дементори відступили.

Герміона аж завмерла від здивування.

— А що ж то було?

— Відігнати дементорів могло лише одне, — промовив Гаррі. — Справжній патронує. Могутній.

— Але хто ж його викликав?

Гаррі нічого не відповів. Він згадував того, кого побачив на тому березі озера. У нього була думка, хто б це міг бути... але ж ні, це просто неможливо...

— А ти там нікого не побачив? — нетерпляче поцікавилася Герміона. — Може, хтось із учителів?

— Ні, — заперечив Гаррі. — То був не вчитель.

— Але ж відігнати тих усіх дементорів міг лише дуже могутній чаклун... Якщо патронує так яскраво сяяв, може, він освітив і його? Ти не бачив?..

— Бачив... — повільно проказав Гаррі. — Але... може, мені лише здалося... я сприймав усе, мов крізь сон... Відразу після того я знепритомнів...

— Але хто ж то був, на твою думку?

— Я думаю... — Гаррі ковтнув слину, знаючи, як дивно це прозвучить. — Я думаю... що то був мій батько.

Гаррі зиркнув на Герміону. Вона роззявила рота й дивилася на нього стурбовано і співчутливо.

— Гаррі... твій тато... помер, — ледь чутно мовила вона.

— Я знаю, — швидко озвався Гаррі.

— Думаєш, ти бачив його привид?

— Не знаю... ні... він не був прозорим...

— Але ж тоді...

— Може, то мені лише примарилося, — сказав Гаррі. — Але... судячи з фотографій... це скидалося на нього...

Герміона й далі дивилася так, ніби не була певна, що він при здоровому глузді.

— Я розумію... цього не може бути... — Гаррі озирнувся на Бакбика, що длубався дзьобом у землі, мабуть, шукав хробаків. Але дивився він не на нього...

Гаррі думав про свого батька і трьох його старих приятелів... Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг... Невже вони з'явилися сьогодні тут разом? Усі були певні, що Червохвіст мертвий, а він ні з того, ні з сього зринув цього вечора. Може, і Гаррін батько зробив щось подібне? Чи, може, то й справді примарилось? Та постать на тому боці озера була, звичайно, надто далеко, щоб добре її роздивитися... але на якусь мить він був переконаний, що то...

Над ними вгорі легенько шелестіло листя. Місяць час від часу виринав з-за хмарин. Герміона обернулася до Верби й чекала.

І ось, нарешті, коли минуло понад годину..

— Ми виходимо! — прошепотіла Герміона.

Вони з Гаррі скочили на ноги. Бакбик підняв голову. Вони дивилися, як з нори між корінням незграбно вибиралися Люпин, Рон і Петіґру. Тоді з'явилася Герміона... за нею непритомний Снейп, що химерно плив у повітрі. Останніми вийшли Гаррі та Блек. Усі вони попрямували до замку.

У Гаррі закалатало серце. Він подивився на небо: будь-якої миті хмари можуть розійтися, і визирне місяць...

— Гаррі, — прошепотіла Герміона, ніби читаючи його думки, — ми не маємо права звідси вийти, нас можуть побачити. Нічого не вдієш...

— То ми що — дозволимо Петіґру знову втекти?..

— А як ти знайдеш у пітьмі пацюка? — відрубала Герміона. — Ми нічим не зарадимо! Нам необхідно врятувати Сіріуса! І все. Більше нічого!

— Та добре, добре...

З-за хмари виплив місяць. Маленькі постаті вдалині зупинилися. Тоді почався якийсь рух...

— Це Люпин, — прошепотіла Герміона. — Він перевтілюється...

— Герміоно! — раптом вигукнув Гаррі. — Треба тікати!

— Кажу ж бо: не можна...

— Та я про інше! Люпин зараз побіжить у ліс, прямо на нас!

Герміона сполотніла.

— Швидше! — зойкнула вона, відв'язуючи Бакбика. — Швидше! Куди нам сховатися? Сюди ось-ось припруться дементори...

— Вертаймося до Геґріда! Там зараз нікого немає... бігом!

Вони помчали, як навіжені, Бакбик тупотів за ними. Ззаду почулося моторошне завивання вовкулаки...

Вони добігли до халупи. Гаррі підлетів до дверей, рвучко їх відчинив, і Герміона з Бакбиком промчали повз нього. Гаррі заскочив за ними і зачинив двері на засув. Вовкодав Іклань гучно загавкав.

— Ікланю, цить! Це ж ми! — підбігла до пса Герміона й почухала його за вухом. — Ще б трішечки — і все! — видихнула вона.

— І все... — повторив Гаррі і припав до вікна.

Звідси було набагато важче спостерігати за подіями. Проте Бакбик, здається, дуже зрадів, що знов опинився в Геґрідовій хатині. Він улігся біля каміна, радісно згорнув крила і приготувався нарешті задрімати.

— Слухай, я мушу вийти, — промовив Гаррі. — Я не бачу, що там відбувається... ми можемо все проґавити...

Герміона глянула на нього підозріло.