Перш ніж близнюки встигли щось сказати, Гаррі вийшов з купе, переступивши через Мелфоя, Креба та Ґойла, які й досі лежали на підлозі, вкриті не надто привабливими слідами заклять.
Дядько Вернон чекав за бар'єром. Місіс Візлі стояла біля нього. Вона міцно обняла Гаррі й прошепотіла йому на вухо:
— Думаю, Дамблдор дозволить тобі влітку приїхати до нас. Будь на зв'язку, Гаррі.
— Бувай, Гаррі, — сказав Рон, плескаючи його по спині.
— Па-па, Гаррі! — сказала Герміона і зробила те, чого не робила ще ні разу: поцілувала його в щоку.
— Гаррі, дякуємо... — пробелькотів Джордж, поки Фред палко кивав, стоячи збоку.
Гаррі підморгнув їм, повернувся до дядька Вернона й мовчки вийшов за ним з вокзалу. Поки що нема чого непокоїтися, сказав він сам собі, вмощуючись на задньому сидінні дурслівської машини.
Як казав Геґрід: те, що має статися — станеться... І він з готовністю зустріне все, що на нього чекає попереду.
