Гаррі Поттер і орден Фенікса

Зачиняючи двері, вони ще почули крик місіс Візлі:

— ЩО ОЗНАЧАЄ 'В ПРИНЦИПІ ТАК'?!

— Типовий тато, — похитала головою Джіні, коли вони йшли коридором. — Накладання швів... треба ж таке...

— Але шви, до речі, добре помагають гоїти немагічні рани, — чемно сказала Герміона. — Мабуть, зміїна отрута їх розчиняє абощо. Де тут можна попити чаю?

— У кафетерії на шостому поверсі, — пригадав Гаррі вказівник над столом гостьвідьми.

Вони дійшли коридором до подвійних дверей, за якими були сходи з розхитаними східцями, а вздовж стіни — портрети жорстоких на вигляд цілителів. Доки піднімалися сходами, цілителі ставили їм чудернацькі діагнози й призначали жахливі ліки. Рон серйозно образився, коли одна старезна відьма вигукнула, що в нього запущена форма бризкухи.

— І що ж воно таке? — сердито спитав він, коли цілителька побігла за ним, уже вшосте перескакуючи з портрета на портрет і відштовхуючи зображених там персонажів.

— Це жахлива шкірна хвороба, юний паничу, через яку ви станете рябим і ще миршавішим, ніж зараз...

— Сама ви миршава! — огризнувся Рон, а його вуха почервоніли.

— ...щоб вилікуватися, мусите взяти жаб'ячу печінку, прив'язати її щільненько до горла, а як настане повний місяць, роздягніться догола й залізьте в діжку з вугрячими очима...

— Нема в мене ніякої бризкухи!

— Але ж потворні плями на вашому обличчі...

— Це ластовиння! — спалахнув Рон. — Шкутильгайте у свій портрет і дайте мені спокій!

Він повернувся до друзів, які старанно тамували сміх.

— Який це поверх?

— Здається, вже шостий, — відповіла Герміона.

— Ні, ще тільки п'ятий, — заперечив Гаррі, — треба піднятися вище...

Та вже ступивши на сходовий майданчик, він зненацька зупинився, дивлячись у маленьке віконечко в подвійних дверях, що вели в коридор. На дверях висіла табличка 'НАСЛІДКИ ВІД ЧАРІВ', а з віконечка, притискаючи носа до скла, на них дивився якийсь чоловік. Він мав хвилясте біляве волосся, блакитні очі й широку безглузду посмішку, що відкривала сліпучо-білі зуби.

— Ого! — вигукнув Рон, глянувши на того чоловіка.

— О, Господи, — раптом затамувала подих Герміона. — Професор Локарт!

Їхній колишній учитель захисту від темних мистецтв штовхнув двері й вийшов до них у довжелезному бузковому халаті.

— Вітаю всіх! — проголосив він. — Мабуть, хотіли б узяти в мене автограф?

— Він не дуже змінився, правда? — пробурмотів Гаррі. а Джіні усміхнулася.

— Е-е... як ся маєте, пане професоре? — дещо знічено запитав Рон. Саме Ронова несправна чарівна паличка так сильно ушкодила професорові Локарту пам'ять, що він опинився в лікарні Святого Мунґо. Та Гаррі й тепер не дуже йому співчував, бо Локарт сам тоді намагався назавжди стерти пам'ять Гаррі й Ронові.

— Чудово, дякую! — життєрадісно озвався Локарт, витягуючи з кишені досить пошарпане павичеве перо. — То скільки вам автографів? Можу підписати всім одночасно.

— Е-е... дякуємо, якось іншим разом, — відповів Рон, а Гаррі поцікавився: — Пане професоре, а хіба вам можна ходити по коридорах? Чи не повинні ви бути в палаті?

На Локартовім обличчі зів'яла усмішка. Якусь мить він пильно вдивлявся в Гаррі, а тоді запитав: — Чи ми десь зустрічалися?

— Е-е... так, зустрічалися, — підтвердив Гаррі. — Ви колись були вчителем у Гоґвортсі, пам'ятаєте?

— Учителем? — збентежено перепитав Локарт. — Я? Справді?

І на його обличчі знову з'явилася усмішка — так зненацька, що всім стало аж ніяково.

— Сподіваюсь, я гарно вас навчав? То як щодо автографів? Може, дати вам одразу з десяток, і ви роздаруєте їх усім своїм друзям, щоб ніхто не залишився обділений?

Але тут з дверей наприкінці коридору вигулькнула чиясь голова й почувся голос: — Ґільдерою, ти нестерпний хлопчисько! Куди це тебе знову понесло?

Добродушна цілителька з блискітками у волоссі метушливо поспішала до них коридором, лагідно всміхаючись Гаррі та його друзям.

— О, Ґільдерою, то в тебе гості! Як це гарно, якраз на Різдво! Знаєте, його, бідолашного, ніхто не провідує, і я не розумію, чому, бо він же таке золотце!

— Я роздаю автографи! — повідомив цілительці Ґільдерой зі сліпучою усмішкою. — Їм потрібно море моїх автографів, ніяких заперечень і чути не бажають! Сподіваюся, нам вистачить фотографій!

— Ох, ти мій щебетунчику, — взяла цілителька Локарта за руку й ніжно йому всміхнулася, ніби дворічній дитинці-вундеркіндові. — Кілька років тому він був дуже знаменитий. Ми маємо надію, що це бажання роздавати автографи свідчить, що пам'ять починає до нього повертатися. Зайдете сюди? Він, знаєте, лежить в ізольованій палаті і. мабуть, вислизнув, коли я розносила різдвяні дарунки, бо двері там завжди замкнені... не те, щоб він був небезпечний... Але. — перейшла вона на шепотіння. — він, боронь Боже, може завдати якоїсь шкоди сам собі... не знає, хто він та кий, розумієте, піде кудись і не пам'ятає, як повернутися, дуже люб'язно з вашого боку, що його провідали.

— Е-е, — чомусь показав Рон на верхній поверх, — ми взагалі... е-е...

Але цілителька очікувально їм усміхнулася, і Ронове ледь чутне бурмотіння 'збиралися попити чаю' розтануло в порожнечі. Вони безпомічно перезирнулися, а тоді рушили коридором за Локартом і цілителькою.

— Тільки ненадовго, — тихенько пробурмотів Рон. Цілителька спрямувала чарівну паличку на палату Януса Тікі й промовила: 'Алогомора'. Двері відчинилися й вона зайшла перша, міцно тримаючи Ґільдероя за руку, аж доки посадила його в крісло біля ліжка.

— Це палата для тих пацієнтів, що перебувають у нас довго, — тихенько пояснила цілителька гостям. — З невиліковними наслідками чарів. Звичайно, після інтенсивного лікування настоянками та замовляннями може настати певне поліпшення. Ґільдерой уже хоч трошки себе усвідомлює, а справи містера Боуда взагалі пішли вгору. Він уже відновив здатність говорити, хоч ми ще не знаємо, якою саме мовою він розмовляє. Знаєте, мені ще треба роздати різдвяні дарунки, а ви тут поспілкуйтеся.

Гаррі озирнувся. Видно було, що ця палата для її пацієнтів — постійне житло. Біля ліжок було значно більше особистих речей, ніж у палаті містера Візлі. Скажімо, стіна біля узголів'я Ґільдероєвого ліжка була обвішана його фотографіями, що білозубо всміхалися й махали руками. Деякі він кострубатим дитячим почерком підписав самому собі. Щойно цілителька посадила його в крісло, як Ґільдерой витяг пачку фотографій, схопив перо й почав гарячково їх підписувати.

— Можете покласти в конверти, — порадив він Джіні, кидаючи їй на коліна підписані знімки. — Ви ж знаєте, мене не забувають. Я й досі отримую від шанувальників стоси листів... Ґледіс Ґаджен пише мені щотижня... хотів би я знати, чому... — Він збентежено замислився, а тоді знову засяяв усмішкою і з новою енергією почав підписувати фото. — Мабуть, через мою зовнішність...

На ліжку навпроти лежав, утупившись у стелю, скорботний чарівник з пожовклою шкірою. Він щось буркотів сам до себе, ні на кого не зважаючи. Ще далі лежала жінка з оброслою шерстю головою та обличчям. Гаррі пригадав, як щось подібне сталося в другому класі з Герміоною, але завдана їй тоді шкода виявилася, на щастя, тимчасовою. У дальньому кутку палати квітчасті запони затуляли ще два ліжка, відокремлюючи пацієнтів, що там лежали, від решти хворих.

— Це тобі, Агнесо, — радісно звернулася цілителька до зарослої шерстю жінки, вручаючи тій стосик дарунків. — Бачиш, тебе не забувають. А твій син прислав сову з вісткою, що ввечері тебе провідає. Гарно, правда?

Агнеса голосно гавкнула.

— Дивися, Бродеріку, а тобі прислали рослину у вазоні і гарненький календарик з різними гіпогрифами на кожен місяць. Тепер тобі буде трохи веселіше, — примовляла цілителька, підходячи до чоловіка-буркотуна й ставлячи йому на тумбочку біля ліжка досить огидну рослину з довжелезними