Гаррі Поттер і орден Фенікса

— Можливо, Поттере, — сказав Снейп, примруживши свої темні холодні очі, — насправді тобі подобаються твої видіння й сни? Може, ти тоді відчуваєш себе інакшим... важливішим?

— Це не так, — заперечив Гаррі, зціпивши зуби й стискаючи в руці чарівну паличку.

— От і добре, Поттере, — холодно сказав Снейп, — бо ти не інакший і не важливіший, і не тобі з'ясовувати, що каже смертежерам Темний Лорд.

— Авжеж, це ваша робота, — огризнувся Гаррі.

Він не збирався такого казати, ця фраза вирвалася попри його волю. Вони довго дивилися один на одного, і Гаррі збагнув, що зайшов надто далеко. Але коли Снейп нарешті відповів, на його обличчі з'явився чудернацький, майже задоволений вираз.

— Так, Поттере, — очі його блиснули. — Це моя робота. А тепер, якщо ти готовий, продовжимо.

Він підняв чарівну паличку:

— Раз... два... три... Леґіліменс!

Сотня дементорів насувалася на Гаррі понад озером... він зосереджено примружився...зони наближалися... бачив темні провалля під їхніми каптурами... але бачив також і Снейпа, що стояв перед Гаррі й ледь чутно щось бурмотів... але тут чомусь Снейп почав ставати дедалі чіткішим, а дементори, навпаки, стали зникати...

Гаррі підняв чарівну паличку.

— Протеґо!

Снейп захитався... його чарівна паличка відлетіла кудись угору, далеко від Гаррі... і раптом мозок Гаррі почав аж кишіти чужими спогадами. Ось якийсь чоловік з гачкуватим носом кричав на зіщулену жінку, а маленький чорнявий хлопчик плакав у кутку... підліток з масним волоссям сидів самотньо в темній кімнаті, націляв на стелю чарівну паличку й збивав нею мух... якась дівчина реготала, коли худорлявий хлопець намагався осідлати неслухняну мітлу...

— ГОДІ!

Гаррі відчув, ніби його щосили штовхнули в груди. Невпевнено позадкував, поки не наштовхнувся на полички при стінах Снейпового кабінету. Почув, як щось тріснуло. Снейп увесь поблід і ледь-ледь тремтів.

— Репаро, — просичав він, і розбита банка негайно стала як нова. — Ну, Поттере... це вже було краще... — Важко дихаючи, він поправив на столі сито спогадів, у яке завжди складав перед початком уроку деякі свої думки, і ніби перевірив, чи вони й досі там. — Здається, я не вчив тебе користуватися закляттям 'щит'... але воно, безсумнівно, виявилося ефективним...

Гаррі мовчав. Відчував, що краще не озиватися. Був переконаний, що увірвався щойно в Снейпові спогади, бачив сцени зі Снейпового дитинства. Було незвично думати, що маленький хлопчик, котрий плакав, дивлячись на своїх батьків, тепер оце стояв перед ним з повними ненависті очима.

— Спробуймо, мабуть, ще раз, — сказав Снейп.

Гаррі охопив жах. Знав, що тепер доведеться розплатитися за те, що сталося. Вони знову стали по обидва боки столу, і Гаррі відчув, що тепер йому набагато важче буде очистити мозок від зайвого.

— Отже, на рахунок 'три', — звелів Снейп, знову піднімаючи чарівну паличку. — Раз... два...

Гаррі не встиг зосередитися й очистити мозок, бо Снейп уже кричав: — Леґіліменс!

Він мчав коридором зі смолоскипами на порожніх кам'яних стінах до відділу таємниць... прості чорні двері наближалися й більшали. Він біг так швидко, що ось-ось мав у них врізатися. Лишалося кількадесят сантиметрів. Він знову бачив смужку блідого синього світла...

Двері відчинилися! Він нарешті зайшов у них і опинився в круглій залі з чорними стінами й підлогою, освітленій блакитним полум'ям свічок, а довкола було ще більше дверей... треба було йти далі... але які двері йому обрати?

— ПОТТЕРЕ!

Гаррі розплющив очі. Він знову лежав на спині, не пам'ятаючи, як це сталося. Був задиханий, наче й справді біг коридором до відділу таємниць, справді вривався в чорні двері й опинявся в круглій залі.

— Поясни! — люто вигукнув Снейп, нависаючи над ним.

— Я... не знаю, що сталося, — чесно зізнався Гаррі, підводячись на ноги. На потилиці від удару об підлогу вискочила ґуля, і почувався він мов у гарячці. — Я ще ніколи такого не бачив. Тобто я вже вам казав, що мені снилися двері... але раніше вони ніколи не відчинялися...

— Ти не дуже стараєшся!

Снейп чомусь здавався ще сердитішим, ніж дві хвилини тому, коли Гаррі проник у його спогади.

— Поттере, ти лінивий і недбалий, тому й не дивно, що Темний Лорд...

— Чи не могли б ви мені щось сказати, пане професоре? — знову почав заводитися Гаррі. — Чому ви називаєте Волдеморта Темним Лордом? Я чув, що до нього так зверталися тільки смертежери.

Снейп роззявив рота, щоб гарикнути... але тут десь за межами кімнати пролунав жіночий крик. Снейп рвучко підняв голову до стелі.

— Що таке?.. — пробурмотів він.

Звідкілясь з вестибюлю лунав приглушений гамір. Снейп насуплено озирнувся.

— Поттере, по дорозі сюди ти не помічав нічого незвичного?

Гаррі заперечливо похитав головою. Десь угорі знову закричала жінка. Снейп, тримаючи напоготові чарівну паличку, підійшов до дверей і вийшов. Гаррі якусь мить вагався, а тоді подався за ним.

Крики й справді долинали від вестибюлю. Поки Гаррі біг кам'яними сходами з підвалу, вони дедалі голоснішали. Вестибюль був переповнений. Одні учні вибігали з Великої зали, де й досі тривала вечеря, щоб побачити, що діється, а інші стовбичили на мармурових сходах. Гаррі проштовхався крізь гурт довготелесих слизеринців. Учні утворили велике коло, дивлячись перед собою хто здивовано, а хто злякано. Навпроти, по той бік вестибюлю, Гаррі побачив професорку Макґонеґел. Здавалося, її ось-ось знудить від побаченого.

Посеред кола учнів стояла професорка Трелоні, тримаючи в одній руці чарівну паличку, а в другій — порожню пляшку з-під хересу. Вигляд у неї був цілком божевільний. Волосся стирчало, окуляри були такі перекошені, що одне око здавалося більшим за друге. Її численні шалі й шарфи безладно звисали з плечей, створюючи враження, що вона ось-ось розпадеться по швах. Біля неї на підлозі лежали дві валізи, причому одна з них догори дном, ніби її кинули навздогін професорці Трелоні зі сходів. Вона перелякано дивилася на щось невидиме для Гаррі біля підніжжя сходів.

— Ні! — закричала професорка Трелоні. — НІ! Не може бути... не може... я не визнаю!

— Невже ви й досі не збагнули, що це таки станеться? — пролунав високий, мов у дівчинки, голос. Він звучав бездушно й задоволено, і Гаррі, зробивши крок праворуч, побачив, що Трелоні перелякано дивилася на професорку Амбридж. — Хоч ви не здатні передбачити навіть завтрашню погоду, але ж могли зрозуміти, що жалюгідний рівень ваших уроків, які я інспектувала, та відсутність навіть найменшого поступу з вашого боку неминуче призведуть до звільнення з посади.

— Ви н-не маєте права! — завила професорка Трелоні, а сльози бризнули з її очей за величезними окулярами, — н-не маєте права мене звільнити! Я тут працюю шістнадцять років! Г-Гоґвортс — це м-мій д- дім!

— Був ваш дім, — виправила її професорка Амбридж, і Гаррі бридко було бачити, з якою насолодою розтягла вона своє ропушаче обличчя, дивлячись, як професорка Трелоні впала, нестримно ридаючи, на валізу, — але годину тому міністр магії затвердив своїм підписом наказ про ваше звільнення. Тож, будьте ласкаві, вийдіть з вестибюлю. Ви нас ганьбите.

Вона стояла й дивилася з виразом незмірної втіхи, як професорка Трелоні здригалася й стогнала, хитаючись на своїй валізі від невимовного горя. Гаррі почув ліворуч від себе приглушене ридання й озирнувся. Це плакали, притулившись одна до одної, Лаванда й Парваті. Тоді почулися кроки. Професорка Макґонеґел вийшла з кола учнів, підійшла до професорки Трелоні й поплескала її по плечі, водночас виймаючи зі своєї мантії велику носову хустинку.

— Годі вже, годі, Сивіло... заспокойся... витри носа... не все так погано, як тобі здається... тобі не доведеться покидати Гоґвортс...

— Невже, професорко Макґонеґел? — Амбридж погрозливо вийшла на кілька кроків уперед. — А чи