Гаррі Поттер і орден Фенікса

Але Гаррі не встиг довідатися, чи справді Джеймс роздяг Снейпа. Його руку раптом стисли, мов кліщами, чиїсь пальці. Гаррі зіщулився й озирнувся, щоб глянути, хто його схопив. І тут, на превеликий жах, побачив величезного й цілком дорослого Снейпа, що стояв біля нього, побілілий від злості.

— Розважаєшся?

Гаррі відчув, що здіймається догори. Сонячний день довкола нього згас. Він мчав кудись угору крізь крижану темряву, а Снейпові пальці міцно стискали його руку. Тоді раптом зробив щось на зразок сальто в повітрі, ноги торкнулися кам'яної підлоги підвалу, і він знову опинився біля сита спогадів у темному кабінеті вчителя настійок.

— Ну, — Снейп так міцно стис Гарріну руку, що вона аж заніміла. — Що... Поттере, розважався?

— Н-ні, — спробував вивільнити руку Гаррі.

Це було страшне видовище — Снейпові губи тремтіли, обличчя поблідло, а зуби вишкірились.

— Веселий був твій батько, правда? — Снейп так струсонув Гаррі, що в того трохи не злетіли з носа окуляри.

— Я... не...

Снейп щосили відштовхнув Гаррі від себе і той боляче гепнувся на підлогу.

— Не смій нікому говорити про побачене! — заревів Снейп.

— Не буду, — підвівся Гаррі й позадкував якомога далі від Снейпа. — Не буду, звичайно, я не...

— Геть звідси, геть! Не хочу тебе більше бачити у своєму кабінеті!

Гаррі кинувся до виходу, а над його головою розбилася посудина з дохлими тарганами. Він вискочив за двері і так чкурнув, що зупинився аж тоді, коли його зі Снейпом уже розділяли три поверхи. Важко дихаючи, притулився до стіни й почав розтирати синець на руці.

Не мав жодного бажання так рано повертатися до ґрифіндорської вежі чи переповідати побачене Ронові й Герміоні. Гаррі почувався таким переляканим і нещасним не тому, що на нього кричали і шпурлялися банками. Просто він знав, як то буває, коли тебе принижують на очах у інших, чудово розумів, що відчував Снейп, коли його батько над ним глумився, а судячи зі щойно побаченого, батько й справді був зухвалий і зарозумілий — на чому завжди й наголошував йому Снейп.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ — Консультація з працевлаштування

— А чому ти більше не вивчаєш блокологію? — поцікавилася нахмурена Герміона.

— Та я ж тобі казав, — пробелькотів Гаррі. — Снейпові здається, що я вже вивчив основи і далі можу займатися самостійно.

— То що, тобі вже не сняться дивні сни? — недовірливо спитала Герміона.

— Майже ні, — відповів, не дивлячись на неї, Гаррі.

— А я думаю, що Снейп не повинен був зупинятися, доки ти не будеш абсолютно певний, що їх контролюєш! — обурилася Герміона. — Гаррі, ти мусиш піти до нього й попросити...

— Не піду, — категорично заперечив Гаррі. — Забудь про це, Герміоно.

Був перший день великодніх канікул, і Герміона за звичкою креслила для них трьох графіки повторення матеріалу. Гаррі з Роном у це не втручалися, бо все одно з нею краще було не сперечатися, та й графіки ці, врешті-решт, могли пригодитися.

Рон запанікував, довідавшись, що до іспитів залишилося всього шість тижнів.

— Не розумію, чому це для тебе несподіванка? — здивувалася Герміона, торкаючись чарівною паличкою кожного квадратика на Роновім графіку, і той спалахував відповідним кольором, залежно від предмета.

— Не знаю, — буркнув Рон, — багато всього діялося.

— На, це тобі, — передала вона йому графік, — якщо його дотримаєшся, то все буде нормально.

Рон похмуро подивився на графік і раптом повеселішав.

— Ти мені щотижня даєш вільний день!

— Це для квідичних тренувань, — пояснила Герміона. Усмішка на Роновім обличчі зів'яла.

— А який сенс? — знову спохмурнів він. — Скоріше мій тато стане міністром магії, ніж ми цього року завоюємо кубок.

Герміона нічого не відповіла. Вона дивилася на Гаррі, що втупився в стіну, а Криволапик торсав його лапкою — хотів, щоб його почухали за вушком.

— Що таке, Гаррі?

— Га? — отямився він. — Та нічого.

Гаррі схопив підручник 'Теорії захисних чарів' і вдав, що шукає потрібний розділ. Криволапик розчаровано заліз під Герміонине крісло.

— Я недавно бачила Чо, — невпевнено почала Герміона. —

Вона щось була не в гуморі... ви що, знову посварилися?

— Що? А, так, посварилися, — зрадів Гаррі, що Герміона змінила тему.

— А чому?

— Через її подружку-ябеду, Марієтту, — пояснив Гаррі.

— І правильно зробив, що посварився! — обурено вигукнув Рон, відкладаючи графік повторення матеріалу. — Якби не вона...

Рон почав нарікати на Марієтту Еджком, і це Гаррі дуже допомогло. Тепер йому достатньо було з сердитим виразом кивати головою і вставляти 'так' або 'правильно', коли Рон переводив дух, а самому пригадувати побачене в ситі спогадів.

Гаррі відчував, як той спогад роз'їдає його зсередини. Він ніколи не сумнівався, що його батьки були чудовими людьми, тому завжди обурено відкидав усі наклепи, якими паплюжив батька Снейп. Хіба ж не казали такі люди, як Геґрід і Сіріус, що Гаррін батько був прекрасною людиною? ('А ти подивись, яким був сам Сіріус, — бурмотів набридливий голосочок у Гарріній голові, — ...не кращий, якщо не гірший.') Так, він колись підслухав, як професорка Макґонеґел казала, що школа ще не бачила гірших шибеників, ніж його батько і Сіріус, але вона також назвала їх натхненниками близнюків Візлі, а Гаррі не міг собі уявити, щоб Фред і Джордж для забави перевертали когось догори ногами... хіба що вони когось люто ненавиділи... скажімо. Мелфоя, або того, хто справді цього заслужив...

Гаррі намагався довести самому собі, що Джеймс не просто так знущався над Снейпом, але ж хіба не питала Лілі: 'Що він вам зробив?' І хіба Джеймс не відповів: 'Вистачає самого факту його існування'. Хіба Джеймс не почав ту дурну забаву лише тому, що Сіріусові було нудно? Гаррі пригадав, як Люпин розповідав на площі Ґримо, що Дамблдор зробив його старостою, сподіваючись, що він хоч трохи стримуватиме Джеймса та Сіріуса... проте в ситі спогадів Люпин сидів і не втручався...

Гаррі пригадав, як не витримала Лілі; мати вчинила порядно. Але його дуже тривожив вираз її обличчя, коли вона кричала на Джеймса; помітно було, що вона його ненавидить, і Гаррі не міг збагнути, чому вони врешті-решт побралися. Він навіть підозрював, що Джеймс міг її просто присилувати...

Майже п'ять років думка про батька була джерелом радості і натхнення. Коли йому казали, що він схожий на Джеймса, Гаррі аж світився від гордості. А тепер... тепер згадка про батька приносила холод і розпуку.

Минали великодні канікули, погода дедалі теплішала-веселішала, але Гаррі, як і всі п'яти— й семикласники, сидів безвихідно над підручниками, повторював пройдений матеріал і бував хіба що в бібліотеці. Гаррі вдавав, що настрій у нього поганий тільки через наближення іспитів, а оскільки його друзям-ґрифіндорцям самим уже остогидло вчитися, то йому ніхто не допікав зайвими запитаннями.

— Гаррі, я ж до тебе звертаюся, ти чуєш?

— Га?

Він озирнувся. До його самотнього столика в бібліотеці підсіла розпатлана Джіні Візлі. Був пізній