Гаррі Поттер і орден Фенікса

Гаррі підійшов на кілька кроків, зупинившись віддалік, щоб дядько не міг до нього дотягтися.

— Хлопче, що це все до біса мало означати? — прохрипів дядько Вернон тремтячим від люті голосом.

— Що саме? — холодно озвався Гаррі. Він і далі позирав то ліворуч, то праворуч уздовж вулиці, сподіваючись побачити, хто ж був причиною того гучного ляскоту.

— Отой постріл, наче зі стартового пістолета під нашим...

— То не я, — рішуче заперечив Гаррі.

Тієї миті біля широкого бурякового обличчя дядька Вернона вигулькнуло худе кобиляче лице тітки Петунії. Вона кипіла гнівом.

— Чого ти шастав під нашим вікном?

— Так!.. Отож бо!.. Що ти робив під нашим вікном?

— Слухав новини, — чемно пояснив Гаррі. Тітка й дядько обмінялися обуреними поглядами.

— Слухав новини! Знову?

— Ну... новини щодня міняються, — сказав Гаррі.

— Не розумуй, хлопче! Кажи, що задумав насправді! І не треба брехати про слухання новин! Ти добре знаєш, що про ваше кодло...

— Тихіше, Верноне! — видихнула тітка Петунія, і дядько Вернон заговорив так тихо, що Гаррі ледве його чув: — ...що про ваше кодло не говорять у наших новинах!

— Це ви так гадаєте, — сказав Гаррі.

Дурслі якусь мить витріщалися на нього, а тоді тітка Петунія сказала: — Ти паскудний малий брехун. А що ж тоді роблять усі ці... — вона теж стишила голос, і Гаррі тільки по губах зміг розібрати наступне слово, — сови, якщо не приносять тобі новини?

— Ага! — переможно прошепотів дядько Вернон. — Що ти на це скажеш? Ніби ми не знаємо, що ти всі новини отримуєш від тих смердючих птахів!

Гаррі на мить завагався. Нелегко було сказати правду, хоч тітка з дядьком і гадки не мали, як йому важко було.

— Сови... не приносять мені новин, — невиразно мовив він.

— Не вірю, — відразу заперечила тітка Петунія.

— А я тим паче! — переконливо додав дядько Вернон.

— Ми знаємо, що ти замислив щось нечисте, — сказала тітка Петунія.

— Ми ж не дурні, — додав дядько Вернон.

— О, це для мене новина, — гмикнув Гаррі, починаючи дратуватись, і не встигли Дурслі промовити й слова, як він повернувся, перетнув газон, переступив через низенький мур і подався вулицею геть.

Він знав, що тепер матиме неприємності. Згодом йому однак доведеться стати перед тіткою й дядьком і поплатитися за свою нечемність, але зараз йому це було байдуже: його діймали значно нагальніші тривоги.

Гаррі не сумнівався — голосно ляснуло тому, що хтось явився або роз'явився. Точнісінько з таким звуком зникав у повітрі ельф-домовик Добі. Чи не міг Добі бути тут, на Прівіт-драйв? Може, Добі саме цієї миті скрадається за його спиною?

Про всяк випадок Гаррі озирнувся й оглянув Прівіт-драйв, але вуличка була цілком порожня. До того ж він знав, що Добі не вміє ставати невидимим.

Він ішов далі, не задумуючись куди йде, бо так часто блукав цими вуличками, що ноги вже автоматично вели його до улюблених місць. Щокілька кроків Гаррі озирався. Коли він лежав серед зів'ялих бегоній тітки Петунії, неподалік мусили бути якісь чарівники — у цьому він не сумнівався. Чому ж вони з ним не заговорили, чому не пішли на контакт, чому й досі ховаються?

Його розчаруванню не було меж, а впевненість зникла.

А може, то й не був чарівний звук. Може, то він так розпачливо чекав найменшого сигналу зі свого світу, що просто надав завеликого значення звичайнісінькому тріску? Може, то просто в сусідів щось зламалося?

Гаррі відчув у грудях млосну порожнечу, і зненацька на нього знову накотилося відчуття безнадії, що переслідувало його цілісіньке літо.

Завтра о п'ятій ранку його розбудить будильник, щоб він розрахувався з совою, яка приносить 'Щоденний віщун', — та чи варто й надалі його отримувати? Останнім часом Гаррі лише кидав оком на першу сторінку газети і відразу її викидав. Тоді, коли ті ідіоти з редакції нарешті збагнуть, що повернувся Волдеморт, це стане найголовнішою новиною. А ні про що інше Гаррі зараз думати не міг.

Якщо пощастить, прилетять ще й сови з листами від його найкращих друзів Рона та Герміони, хоч він давно вже втратив надію, що в тих листах будуть бодай якісь новини.

'Зрозуміло, ми не можемо написати про відомо-що... Нам звеліли не писати нічого важливого, бо листи можуть загубитися... У нас зараз багато справ, але я не можу описати все в деталях... Багато чого діється, розкажемо все при зустрічі...'

Але коли вони з ним зустрінуться? Ніхто не називав точної дати. Герміона написала у вітальній листівці на день народження: 'Сподіваюся, ми скоро побачимось', але як скоро буде це 'скоро'? Судячи з невиразних натяків, Герміона перебувала, мабуть, у Ронових батьків. Скніючи тут, на Прівіт-драйв, нестерпно було уявляти, як весело їм там, у 'Барлозі'. Гаррі був такий на них сердитий, що викинув, не розгорнувши, дві коробки шоколадних цукерок з 'Медових руць', які вони прислали йому на день народження. Пізніше він пошкодував, бо токо дня на вечерю тітка Петунія почастувала його зів'ялим салатом.

Але ж якими такими справами заклопотані Рон з Герміоною? Чому в нього, Гаррі, не було ніяких справ? Невже він не довів, що здатен зробити значно більше за них? Невже всі забули, чого він досяг?Хіба це не він потрапив на той цвинтар і бачив, як убили Седрика, невже не його самого прив'язали потім до надмогильного каменя і теж мало не вбили?

'Не думай про це', — чи не всоте суворо наказав собі Гаррі. Досить і того, що той цвинтар постійно снився йому вночі — нічого блукати по ньому й серед білого дня.

Він завернув за ріг на алею Магнолій; проминув вузенький прохід біля гаража, де вперше побачив свого хрещеного батька. Добре, хоч Сіріус розумів, як почувається Гаррі. Авжеж, у його листах, як і в Ронових чи в Герміониних, теж не було відповідних новин, зате в них замість дратівливих натяків були заспокійливі слова: 'Я знаю, як тобі нестерпно... Не встрявай у халепи — і все буде гаразд... Будь обачний і не роби нічого на гарячу голову...'

'Ну, — подумав Гаррі, перетнувши алею Магнолій і звернувши на дорогу Магнолій, що вела до затемненого дитячого парку, — Сіріусових порад я переважно дотримуюсь. Принаймні утримався від спокуси прив'язати валізу до мітли і гайнути до Рона'. Власне, Гаррі вважав, що поводився дуже добре — зважаючи на роздратування й лють від цього нескінченного стирчання на Прівіт-драйв, де все, що він міг, це ховатися між клумбами в надії почути хоч якийсь натяк на дії Лорда Волдеморта. Що не кажіть, але неприємно, коли вас застерігає від необачних вчинків той, хто відсидів дванадцять років у магічній в'язниці Азкабан, утік з неї, намагався скоїти вбивство, за яке, власне, і був засуджений, а тоді чкурнув на викраденому гіпогрифі.

Гаррі переліз через замкнені паркові ворота і пішов по вигорілій траві. Парк був порожній, як і навколишні вулиці. Підійшовши до гойдалок, він умостився на тій єдиній, що її ще не встиг зламати Дадлі з дружками, обвив рукою ланцюг і похмуро втупився в землю. Він більше не зможе ховатися на Дурслівській клумбі. Завтра доведеться вигадати щось нове, щоб і далі стежити за новинами. А поки що йому нічого сподіватися, окрім чергової тривожної ночі, бо навіть якщо його не мучили кошмари, пов'язані з Седриком, то снилися довжелезні чорні коридори, що завершувалися глухими кутами й замкненими дверима. Це, мабуть, якось пов'язувалося з відчуттям безвиході, яке його не покидало. Давній шрам на чолі частенько неприємно поколював, але він знав, що Рона, Герміону чи Сіріуса це не зацікавить. Колись біль у шрамі застерігав, що Волдеморт знову вбирається в силу, але тепер, коли Волдеморт повернувся, друзі, мабуть, лише нагадають йому, що цього болю слід було сподіватися... нема чого хвилюватися... нічого нового...

Його охопило таке відчуття несправедливості, що він ледь не заверещав з люті. Якби не він, то ніхто