Гаррі Поттер і таємна кімната

Сам Локарт був одягнений у мантію фіалкового кольору, що ідеально пасувала до його очей; гостроверхий чаклунський капелюх сидів на його хвилястому волоссі елегантно і стильно.

Низенький чоловічок із роздратованим виглядом витанцьовував довкола, знімаючи все великим чорним фотоапаратом, який після кожного сліпучого спалаху випускав із себе клуби пурпурового диму.

— Відійди-но звідси! — гаркнув він Ронові, вибираючи місце для ефектнішого кадру. — Це для 'Щоденного віщуна'.

— Велика цяця! — буркнув Рон, розтираючи ногу, на яку наступив фотограф.

Ґільдерой Локарт почув ці слова й підняв голову. Глянув на Рона, а тоді зауважив Гаррі.

Придивився пильніше. Зненацька підскочив і закричав:

— Невже це Гаррі Поттер?

Юрба розступилася, схвильовано перешіптуючись. Локарт кинувся до Гаррі, схопив його за руку и витяг наперед. Юрба гримнула оплесками. Обличчя Гаррі палало, а Локарт тиснув йому руку перед фотографом, що клацав, як навіжений, огорнувши родину Візлів хмарою густого диму.

— Гарно всміхнися, Гаррі, — сказав Локарт, вишкіривши блискучі зуби. — Ми з тобою варті, щоб потрапити на першу сторінку.

Коли він зрештою відпустив його руку, Гаррі ледве відчував свої пальці.

Він спробував крадькома вернутися до Візлів, але Локарт обійняв його за плечі й міцно пригорнув до себе.

— Пані та панове! — голосно вигукнув він, жестом попросивши уваги. — Що за неймовірна мить! Найкраща для мене нагода виголосити маленьке повідомлення, яке я давно хотів зробити!.. Коли юний Гаррі зайшов сьогодні у 'Флоріш і Блотс', він просто хотів купити мою автобіографію, яку я з радістю подарую йому тепер безкоштовно, — у натовпі знову зааплодували, — але він навіть не уявляв, — вів далі Локарт, поторсавши Гаррі за плече, від чого окуляри мало не впали йому з носа, — що невдовзі отримає значно — набагато більше, ніж книжку 'Я — магічний'. Він та його шкільні друзі отримають, власне, справжнього магічного мене. Так, пані та панове, маю велику радість і честь оголосити, що з вересня цього року я заступаю на посаду професора із захисту від темних мистецтв Гоґвортської школи чарів і чаклунства!

Натовп шаленів оплесками та криками, а Гаррі отримав у дарунок повний комплект творів Ґільдероя Локарта. Заточуючись під їхньої вагою, він нарешті пробрався туди, де під стіною стояла Джіні поряд зі своїм новим казаном.

— Бери, — пробурмотів Гаррі, скидаючи книги в її казан. — А я собі куплю…

— Що, Поттер, закайфував? — пролунав голос, якого Гаррі не міг не впізнати.

Він випростався і перед самим носом побачив Драко Мелфоя, що, як і завжди, глузливо шкірився.

— Крутий Гаррі Поттер, — кривлявся Мелфой. — Навіть до книгарні не може зайти, щоб не знятися на першу сторінку.

— Облиш його, він цього не хотів! — крикнула Джіні. Це вперше вона заговорила на очах у Гаррі, люто поглядаючи на Мелфоя.

— Поттере, то ти вже маєш подружку! — насмішкувато протягнув Мелфой. Джіні зашарілася, а до них із цілими стосами Локартових книжок підійшли Рон та Герміона.

— А-а, це ти, — сказав Рон, дивлячись на Мелфоя так, ніби вступив черевиком у щось гидке. — Не сподівався побачити тут Гаррі, так?

— Мене більше дивує, що тут робиш ти, Візлі, — вишкірився Мелфой. — Твої старі, мабуть, голодуватимуть цілий місяць, щоб усе це оплатити.

Рон, як і Джіні, густо почервонів. Він також пожбурив книжки в казан і рушив на Мелфоя, але Гаррі з Герміоною схопили його ззаду за куртку.

— Роне! — крикнув містер Візлі, підходячи разом із Фредом і Джорджем. — Що ти робиш? Тут можна здуріти, ходімо на вулицю.

— Так-так-так, Артуре Візлі.

Це був містер Мелфой. Поклавши руку на Дра-кове плече, він так само глузливо шкірився.

— Луціус, — обізвався містер Візлі, стримано кивнувши.

— Я чув, маєте багато роботи в міністерстві, — сказав містер Мелфой. — Усі ці обшуки… Сподівався, тобі хоч там платять за понаднормову працю?

Він зазирнув у казан Джіні й відшукав там серед лискучих обкладинок Локартових книжок дуже старий, пошарпаний примірник 'Початкового курсу трансфігурації'.

— Мабуть, таки ні, — додав він. — Не розумію, навіщо ганьбити ім'я чарівника, якщо за це навіть не платять як слід?

Містер Візлі почервонів ще дужче, ніж Рон або Джіні.

— Ми маємо цілком різні погляди на те, що ганьбить ім'я чарівника, Мелфою, — відповів він.

— Воно й видно, судячи з твоєї компанії… — скривився містер Мелфой, перевівши свій бляклий погляд на містера й місіс Ґрейнджер, які боязко за цим стежили. — А я, Візлі, вже й не думав, що твоя родина може впасти ще нижче…

Почувся металевий дзенькіт, і казан Джіні кудись полетів: містер Візлі кинувся на містера Мелфоя, той ударився плечима об книжковий стелаж, і десятки важких книжок замовлянь посипалися їм на голови.

'Покажи йому, тату!' — гукнули Фред і Джордж, а місіс Візлі закричала: 'Ні, Артуре, ні!' Натовп став розступатися, збиваючи інші полички; 'Панове, благаю вас!' — кричав продавець, а потім почувся голос, що заглушив увесь той галас:

— Та йой, панове, досить! Зупиніться!..

До них наближався Геґрід, долаючи вбрід книжкове море. За мить він уже розтягнув містера Візлі й містера Мелфоя. Містер Візлі мав розбиту губу, а містер Мелфой — підбите око, бо на нього впала 'Енциклопедія отруйних грибів'. Він ще досі тримав старий підручник Джіні з трансфігурації і жбурнув його їй, лиховісно поблискуючи очима.

— Ось, дівчино, маєш свою книжку — найкраще, на що спромігся твій батько!

Вирвавшись із Геґрідових рук, він кивнув головою Дракові і вискочив з книгарні.

— Не варто було си заїдати з ним, Артуре, — порадив Геґрід, поправляючи містеру Візлі мантію і мало не піднявши його при цьому над землею. — Вони прогнили до самого коріння, уся їхня родина, то всі знают. Чого їх слухати, тих Мелфоїв? Паршива кров, от і всьо. Давай, пішли звідси.

Продавець глянув на них, ніби збирався їх зупинити, але він ледве сягав Геґрідові до пояса і тому вчасно схаменувся. Вони попрямували вулицею, Ґрейнджери трусилися зі страху, а місіс Візлі була сама не своя зі злості.

— Гарний ти приклад дітям подаєш! Зчинив бійку на людях! Що про нас подумає Ґільдерой Локарт?

— Йому сподобалося, — втрутився Фред. — Хіба ти не чула, що він казав, як ми виходили? Питав того типа зі 'Щоденного віщуна', чи не можна вставити повідомлення про бійку в репортаж, — казав, що то чудова реклама.

Але, підійшовши до каміна в 'Дірявому Казані', звідки Гаррі й родина Візлів з усіма покупками мали з допомогою порошку флу повертатися у 'Барліг', усі були в досить пригніченому настрої. Попрощалися з Ґрейнджерами, які мали вийти на маґлівську вулицю з іншого боку шинку. Містер Візлі почав був розпитувати їх, як працюють автобусні зупинки, але миттю замовк, побачивши вираз обличчя місіс Візлі.

Гаррі, перше ніж узяти порошок флу, зняв окуляри і надійно сховав їх у кишеню. Цей спосіб пересування явно не належав до його улюблених.

— РОЗДІЛ П'ЯТИЙ — Войовнича Верба