Гаррі Поттер і таємна кімната

задовольнився й ним; можливо, до Креба з Ґойлом завжди все доходило заповільно.

— Святий Поттер, друг бруднокровців, — протягнув Мелфой. — Та хто він такий?! У ньому нема й краплі чаклунської гідності! Справжній чаклун не злигався б з тією Ґрейнджер-Брудкров. А люди ще думають, ніби він — Слизеринів спадкоємець!

Гаррі й Рон чекали, затамувавши віддих: ще мить, і Мелфой видасть свою таємницю. Але тут…

— Якби ж я знав, хто то насправді, — роздратовано буркнув Мелфой. — Я б йому допоміг.

Ронова щелепа відвисла, і Кребове лице виглядало тепер ще тупішим, ніж звичайно. На щастя, Мелфой цього не помітив, і Гаррі, швидко зметикувавши, сказав:

— Але ж ти, мабуть, здогадуєшся, хто за цим стоїть?

— Та ж ні, скільки тобі про це торочити? — відрубав Мелфой. — І мій старий нічого не розказує мені про те, коли Таємна кімната була відчинена востаннє. Звичайно, це було п'ятдесят років тому. ще перед ним, але він про це знає все і каже, що справу зам'яли, і що буде підозріло, якщо я, тіпа, забагато знатиму. Знаю тільки одне: останнього разу, як була відчинена Таємна кімната, здох якийсь бруднокровець. Тому я певен, що рано чи пізно одного з них прикінчать і тепер. Сподіваюся, це буде зубрилка Ґрейнджер', — додав він з насолодою. Рон стиснув величезні кребівські кулаки. Відчуваючи, що вони можуть себе викрити, якщо Рон лусне Мелфоя, Гаррі кинув йому застережливий погляд і запитав:

— А чи піймали того, хто востаннє відчиняв Таємну кімнату?

— Ну,так… Кажуть, їх звідси вигнали, — відповів Мелфой. — Мабуть, вони й досі в Азкабані.

— В Азкабані? — спантеличено перепитав Гаррі.

— Ну, так, у в'язниці для чаклунів, — недовірливо глянув на нього Мелфой. — Чесно, Ґойл, до тебе сьогодні доходить, як до жирафи.

Мелфой незадоволено засовався на стільці, а тоді сказав:

— Старий мені каже нікуди не лізти. Нехай спадкоємець робить свою справу. Каже, що школу треба почистити від тих бруднокровців, але щоб я У те не встрявав. Звичайно, він і так має зараз купу проблем: минулого тижня Міністерство магії робило обшук у нашому маєтку.

Гаррі спробував надати тупому Ґойловому обличчю стурбованого вигляду.

— Так… — скривився Мелфой. — На щастя, багато там не знайшли. Карочє, в батька є деякі дуже цінні Речі з темних мистецтв. Але класно, що ми маємо власну таємну кімнату під підлогою у вітальні… — Ого! — вихопилось у Рона.

Мелфой глянув на нього. Гаррі теж.

Рон зашарівся. Почервоніло навіть його волосся.

А ще його ніс почав видовжуватися — година вже майже минула. Рон перетворювався на самого себе, і судячи з переляку, з яким він подивився на Гаррі з його приятелем відбувалося те саме. Вони зірвалися на ноги.

— Мій шлунок! — прохрипів Рон, і вони не роздумуючи кинулися бігти зі слизеринської вітальні, штурхнули кам'яну стіну й помчали коридором, безнадійно сподіваючись, що Мелфой нічого не помітив. Гаррі відчував, що поменшав на зріст: величезні Ґойлові черевики почали спадати йому з ніг, а мантію довелося підібгати. Вони помчали сходами до темного вестибюлю, де з комірчини, в якій були зачинені Креб і Ґойл, долинало приглушене гупання.

Кинувши черевики біля дверей комірчини, вони в самих шкарпетках помчали мармуровими сходами до туалету Плаксивої Мірти.

— Ну, час не зовсім змарнований! — захекано сказав Рон, зачиняючи за собою двері туалету. — Хоч ми й не з'ясували, хто здійснює ті напади, але принаймні завтра я напишу татові листа, щоб він добре перевірив, що ховають Мелфої під підлогою у вітальні.

Гаррі глянув на своє обличчя в тріснутому дзеркалі. Воно знову стало нормальним. Він одяг окуляри, а Рон тим часом загупав у двері Герміониної кабінки:

— Герміоно, виходь, у нас є багато новин…

— Ідіть, ідіть! — пискнула Герміона. Гаррі й Рон перезирнулися.

— У чому річ? — здивувався Рон. — Ти ж маєш бути знову нормальною, ось ми…

Але раптом з дверей кабінки випливла постать Плаксивої Мірти. Гаррі ще ніколи не бачив її такою щасливою.

— У-у-у-ух, що ви зараз побачите! — тішилася вона. — Це повний кошмар!

Вони почули, як клацнув замок, і звідти вийшла заплакана Герміона, затуливши мантією голову.

— Що сталося? — невпевнено спитав Рон. — у тебе й далі ніс Мілісент чи що?

Герміона опустила мантію, і Рон мало не впав на унітаз. Її обличчя було вкрите чорною шерстю. Очі пожовкли, а крізь волосся випиналися довгі загострені вуха.

— То була к-котяча волосина! — завила вона. — М-мабуть, М-мілісент мала кота! А ця н-настійка не призначена для тваринних трансформацій!

— Ого-о! — вимовив Рон.

— Тебе будуть жахливо дражнити! — радісно повідомила Мірта.

— Не журися, Герміоно! — швидко вставив Гаррі. — Ми зараз відведемо тебе до шкільної лікарні. Мадам Помфрі ніколи не питає зайвого.

Герміону довелося дуже довго вмовляти, щоб вона вийшла з туалету.

Плаксива Мірта весело реготала їм услід.

— Почекай, вони ще побачать твого хвоста!

— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ — Найпотаємніший щоденник

Герміона пролежала в лікарні кілька тижнів. Її зникнення породило море чуток серед учнів, які повернулися з різдвяних канікул. Усі, звичайно, думали, що на неї вчинено напад і намагалися бодай заглянути до палати. Щоб уберегти дівчину від ганьби (якби хтось випадково побачив її заросле шерстю обличчя), мадам Помфрі затулила Герміонине ліжко завісами.

Гаррі й Рон щовечора відвідували Герміону. Почався новий семестр, і вони щодня приносили їй домашні завдання.

— Якби в мене виросли котячі вуса, я б трохи відпочив від роботи, — зітхнув Рон, звалюючи стос книжок на столик біля ліжка Герміони.

— Не кажи дурниць, Роне. Мені не можна відставати від вас, — жваво заперечила Герміона.

Її настрій значно покращав: з обличчя їй уже зникло волосся, а очі знову ставали карими.

— Є новини? — додала вона пошепки, щоб не почула мадам Помфрі.

— Ніяких, — понуро обізвався Гаррі.

— Я був упевнений, що то Мелфой! — уже, мабуть, усоте повторив Рон.

— Що це? — спитав Гаррі, угледівши золотисту картку, що стирчала з-під Герміониної подушки.

— Звичайні побажання, — відповіла вона, поспіхом намагаючись заховати картку, але Рон виявився спритніший. Він вихопив її, розгорнув і прочитав уголос:

'Міс Ґрейнджер, із побажаннями найшвидшого одужання,

від її занепокоєного вчителя професора Ґільдероя Локарта,

кавалера ордену Мерліна третього ступеня, почесного члена

Ліги захисту від темних сил і п'ятиразового володаря призу

'Відьомського тижневика' за найчарівнішу усмішку'.