Гаррі відразу здогадався, куди потрапив. Та округла кімната з заспаними портретами була Дамблдоровим кабінетом, але за столом сидів не Дамблдор. Біля свічки читав листа зморшкуватий, кволий і лисий, якщо не рахувати кількох пасем сивого волосся, чарівник. Гаррі ніколи раніше його не бачив.
— Перепрошую, — невпевнено мовив він, — я не хотів вас турбувати…
Але чарівник навіть не глянув на нього. Трохи спохмурнівши, він продовжував читати. Гаррі підійшов ближче і пробурмотів:
— Е-е… я, мабуть, піду, можна?
Чарівник і далі не звертав на нього уваги. Здавалося, він навіть його не чує. Гаррі вирішив, що чарівник, можливо, глухий, тому підвищив голос:
— Вибачте, що потурбував, я вже йду, — мало не крикнув він.
Чарівник, зітхнувши, склав листа, підвівся, пройшов повз Гаррі і засунув штори.
Небо за вікном було яскраво-червоним: сонце, мабуть, уже заходило. Чарівник вернувся до столу, сів, покрутив великими пальцями один довкола одного і втупився поглядом у двері.
Гаррі оглянув кабінет. Ніде не було ані фенікса Фоукса, ні сюркотливих срібних пристроїв. То був Гоґвортс, яким знав його Редл, а отже, директором був цей невідомий чарівник, а не Дамблдор, а сам Гаррі лишався цілком невидимим для людей, що жили п'ятдесят років тому.
Хтось постукав у двері кабінету.
— Заходьте, — ледь чутно мовив старий чарівник.
Зайшов хлопець років шістнадцяти, знявши гостроверхого капелюха. На грудях у нього поблискував сріблистий значок старости. Він був значно вищим від Гаррі, але також мав чорне, як смола, волосся.
— А-а, Редл! — сказав директор.
— Ви хотіли мене бачити, професоре Діліте? — занепокоєно запитав Редл.
— Сідай, — звелів Діпіт. — Я щойно читав твого листа.
— О! — вимовив Редл.
Він сів і міцно стиснув руки.
— Мій любий хлопче, — лагідно мовив Діпіт, — я, мабуть, не зможу дозволити тобі лишитися на літо в школі. Ти ж хочеш, звичайно, поїхати на канікули додому?
— Ні, — відразу заперечив Редл, — я краще побуду в Гоґвортсі, аніж повернуся до цього… до цього…
— Під час канікул ти, здається, живеш у маґлівському притулку для сиріт? — поцікавився Діпіт.
— Так, пане професоре, — відповів, почервонівши, Редл.
— Ти маґлівського роду?
— Я покруч, пане професоре, — пояснив Редл. — Тато — маґл, а мати — чаклунка.
— І вони обоє?..
— Моя мама померла, коли я народився, пане професоре. У притулку мені сказали, що вона тільки встигла дати мені подвійне ім'я: Том — на честь батька, Ярволод — на честь дідуся.
Діпіт співчутливо поклацав язиком.
— Річ у тім, хлопче, — зітхнув він, — що для тебе можна було б зробити виняток, але за теперішніх обставин…
— Пане професоре, ви маєте на увазі всі оці напади? — запитав Редл, а серце Гаррі тьохнуло.
Він підсунувся ближче, щоб нічого не пропустити.
— Саме так, — погодився директор. — Мій любий хлопче, ти повинен розуміти, як безвідповідально з мого боку дати тобі дозвіл залишитися в замку після закінчення семестру, а надто якщо врахувати нещодавню трагедію… смерть тієї бідолашної дівчинки… У притулку тобі буде значно безпечніше. До речі, в Міністерстві магії навіть ідуть розмови про закриття школи. Ми так і не можемо визначити… е-е… джерело цих неприємностей… Редлові очі округлилися:
— Пане професоре, а якби… ту особу впіймали? Якби усе це припинилося?..
— Що ти маєш на увазі? — аж підвівся у кріслі Діпіт, а голос його зірвався. — Редл є, чи тобі щось відомо про ті напади?
— Ні, пане професоре, — швидко відповів Редл. Але Гаррі був певен, що ця відповідь не зовсім щира, бо й він уже якось казав таке саме 'ні' професорові Дамблдору.
— Можеш іти, Томе… — Трохи розчарований Діпіт знову вмостився у кріслі.
Редл зісковзнув з крісла і вийшов. Гаррі пішов за ним. Вони спустилися рухомими гвинтовими сходами і опинилися біля кам'яного гаргуйля в темному коридорі. Редл зупинився. Гаррі теж. Гаррі бачив, як Редл щось зосереджено обмірковує. Він кусав губи і морщив чоло.
Тоді, ніби раптом щось вирішивши, кинувся геть. Гаррі безшумно рушив за ним. Вони нікого не зустріли, і тільки у вестибюлі високий чоловік з довгим каштановим волоссям і такою ж бородою покликав Редл а з мармурових сходів.
— Чого ти тут ходиш так пізно, Томе?
Гаррі придивився до чарівника. Це був не хто інший, як молодший на п'ятдесят років Дамблдор.
— Я був у директора, — пояснив Редл.
— Ну, а тепер іди спати, — сказав Дамблдор, пронизавши Редла дуже знайомим Гаррі поглядом. — Зараз краще не тинятися коридорами. Відтоді, як…
Не доказавши, він тяжко зітхнув, побажав Ред-лові 'на добраніч' і пішов далі. Редл зачекав, поки Дамблдор зникне, а тоді швидко збіг кам'яними сходами, що вели до підвалу. Гаррі кинувся за ним.
Він був розчарований тим, що Редл завів його не в якийсь прихований перехід або таємний тунель, а саме у той підвал, де відбувалися Снейпові уроки зілля й настійок. Смолоскипи не горіли, тож коли Редл майже причинив за собою двері, Гаррі бачив тільки, як той стоїть, мов укопаний, біля дверей і пильнує за коридором.
Гаррі здалося, ніби вони простояли там не менше години. Редл і далі стовбичив біля дверей, підглядаючи у шпарку. І от тоді, коли Гаррі вже ні на що не сподівався і почав навіть думати про повернення в теперішній час, за дверима почулися чиїсь кроки.
Хтось скрадався в переході. Гаррі чув, як той хтось проминув їхній підвал. Редл безшумно, мов тінь, вислизнув з дверей і рушив услід, а Гаррі скрадався за ним навшпиньки, забувши, що його й так не чути.
Хвилин із п'ять вони прямували слідом за тими кроками, аж поки Редл раптом зупинився, прислухаючись до нових звуків. Гаррі почув, як зі скрипом відчинилися двері, а тоді хтось хрипко зашепотів:
— Давай! Мушу тебе випустити!.. Йди сюди… У ящик!..
Голос був досить знайомий.
Зненацька Редл одним стрибком зник за рогом. Гаррі рушив за ним. Він побачив темний силует здоровенного хлопця, який присів біля відчинених дверей, тримаючи в руках великий ящик.
— Привіт, Рубеусе! — голосно сказав Редл.
Хлопець з грюкотом зачинив двері й підвівся.
— Що ти си тут робиш, Томе? Редл підступив ближче.
— Ну, все, Рубеусе! — мовив він. — Я все про тебе розповім. Якщо напади не припиняться, можуть закрити школу.
— Що ти си верзеш?
— Я не думаю, Рубеусе, що ти хотів когось убити. Але з монстра милу хатню тваринку не зробиш. Ти, мабуть, просто випустив його побігати і…
— Він нікого не вбивав! — вигукнув великий хлопець, позадкувавши до зачинених дверей. За його спиною Гаррі міг чути якесь дивне шарудіння і клацання.
— Годі, Рубеусе, — ще на крок підступив Редл. — Завтра тут будуть батьки померлої дівчинки. Мінімум, що може зробити для них Гоґвортс, — це знищити монстра, який убив їхню доньку.
— То не він! — крикнув хопець, і голос його відбився луною в темному переході. — Він такого б не зробив! Ніколи!..
— Відійди, — звелів Редл, витягаючи чарівну паличку.
Ного закляття залило коридор яскравим сяйвом. Двері за спиною великого хлопця відчинилися з такою силою, що його самого жбурнуло на протилежну стіну. А з дверей вилізло щось таке, від чого Гаррі
