Гаррі Поттер і таємна кімната

*

За три дні до першого іспиту професорка Макґонеґел зробила за сніданком ще одне оголошення.

— Маю гарні новини, — почала вона, і в притихлій Великій залі зчинився галас.

— Повертається Дамблдор! — радісно заволали кілька учнів.

— Зловили спадкоємця Слизерина! — пискнула дівчинка за рейвенкловським столом.

— Відновлюються матчі з квідичу! — збуджено заревів Вуд.

Коли гамір ущух, Макґонеґел повела далі:

— Професорка Спраут мені повідомила, що нарешті можна зрізати мандрагору. Сьогодні ми зможемо оживити наших паралізованих бідолах. Вам, мабуть, не треба пояснювати, що дехто з них, можливо, розповість, хто або що на них напало. Я сподіваюся, що цей жахливий рік закінчиться тим, що ми піймаємо злочинців.

Зала радісно загомоніла. Гаррі кинув погляд на слизеринський стіл і зовсім не здивувався, що Драко Мелфой не поділяв загальної радості. А от Рон уперше за останні дні видавався щасливим.

— Тепер уже байдуже, що ми так і не розпитали Мірти! — сказав він Гаррі. — Герміона, мабуть, усе нам розповість! Попереджаю: вона ошаліє, коли довідається, що через три дні екзамени. Вона ж нічого не повторила! Мабуть, їй було б краще не прокидатися до закінчення екзаменів.

До них підійшла Джіні й сіла поруч із Роном. Вона мала напружений і схвильований вигляд, а її руки постійно теребили одна одну.

— Що сталося? — запитав Рон, накладаючи собі каші.

Джіні не відповіла, а тільки перелякано поглядала на ґрифіндорський стіл. Вираз її обличчя когось дуже нагадував Гаррі, але він не міг пригадати, кого.

— Кажи вже! — мовив Рон, дивлячись на сестру. Гаррі раптом збагнув, на кого скидалася Джіні.

Вона хиталася в кріслі вперед і назад точнісінько як Добі, коли той вагався — розповідати чи не розповідати щось заборонене.

— Я маю вам щось сказати, — пробелькотіла Джіні, старанно уникаючи Гарріного погляду.

— Що саме? — запитав Гаррі. Джіні, здавалося, не могла підшукати слушних слів.

— Що? — нетерпеливився Рон.

Джіні відкрила рот, але не видобула жодного звуку.

Гаррі нахилився вперед і тихенько, щоб чули тільки Джіні й Рон, сказав:

— Це щось пов'язане з Таємною кімнатою? Ти щось бачила? Хтось дивно поводився?..

Джіні набрала в легені повітря, але саме тієї миті з'явився Персі Візлі, втомлений і блідий.

— Джіні, якщо ти вже поїла, я сяду на твій стілець. Умираю з голоду. Я щойно з чергування.

Джіні підскочила, немов стілець ударив її струмом, перелякано глянула на Персі й вибігла.

Персі сів на її місце і взяв з середини столу кухоль.

— Персі! — сердито вигукнув Рон. — Вона от-от мала розповісти нам щось важливе!

Персі, що якраз почав пити чай, похлинувся.

— Що саме? — запитав він, відкашлюючись.

— Я її запитав, чи не бачила вона чогось дивного, й вона почала говорити…

— А-а! Це… це не має нічого спільного з Таємною кімнатою, — відразу урвав його Персі.

— Звідки ти знаєш? — запитав Рон, вигнувши брови.

— Ну, е-е… якщо вам цікаво, Джіні… е-е… одного разу застукала мене, коли я був… ну, гаразд, це пусте!.. Річ у тім, що вона побачила, як я щось робив, і я… гм… попросив, щоб вона нікому цього не розповідала. Мушу сказати, я сподівався, що вона дотримає слова. Це справді дурниця, я б краще…

Гаррі ще ніколи не бачив Персі таким розгубленим.

— А що ж ти таке робив, Персі? — хихикнув Рон. — Розкажи нам, ми сміятися не будемо.

Але Персі навіть не усміхнувся у відповідь.

— Передай мені он ті булочки, Гаррі. Я вмираю з голоду.

*

Гаррі знав, що завтра таємниця, мабуть, буде розкрита, і то без їхньої допомоги. Але все ж хотів поговорити з Міртою. На його щастя, така нагода і справді трапилася того самого ранку, коли Ґільдерой Локарт вів їх на урок історії магії.

Локарт, який так часто запевняв їх, ніби небезпека минула (хоч потім одразу виявлялося, що він помилявся), був тепер щиро переконаний, що нарешті відпала потреба й супроводити учнів коридорами. Ще б пак: його волосся було не таке лискуче, як завжди; чергуючи на п'ятому поверсі, він, напевне, не спав цілу ніч.

— Запам'ятайте мої слова, — сказав він, завертаючи за ріг разом з учнями, — перше, що нам скажуть ті спаралізовані бідолахи: 'Це зробив Геґрід'. Чесно кажучи, мене вражає те, що професорка Макґонеґел і досі не відмінила всі ці заходи безпеки.

— Цілком з вами згоден, пане професоре, — сказав Гаррі, а в Рона з подиву аж випали книжки.

— Дякую, Гаррі, — люб'язно сказав йому Локарт, поки вони пропускали довгу вервечку гафелпафців. — Я маю на увазі, що ми, вчителі, маємо купу роботи і без цих прогулянок з учнями на уроки та нічних чергувань!

— Це правда, — погодився Рон, збагнувши, куди хилить Гаррі. — Чому б вам не покинути нас тут, пане професоре, — лишився тільки один коридор.

— Знаєш, Візлі, мабуть, я так і зроблю, — зрадів Локарт. — Мені й справді треба ще підготуватися до наступного уроку.

І Локарт пішов.

— Підготуватися до уроку! — глузливо посміхнувся Рон. — Мабуть, побіг підкручувати волосся!

Вони пропустили решту ґрифіндорців, а тоді завернули в бічний перехід і побігли до туалету Плаксивої Мірти. Але саме тоді, коли вони вже вітали один одного з блискучим задумом…

— Поттере! Візлі! Що ви тут робите? — пролунав голос професорки Макґонеґел, а її вуста були стиснуті в найтоншу на світі лінію.

— Ми… ми… — почав затинатися Рон, — ми збиралися… піти й побачити…

— Герміону! — допоміг приятелеві Гаррі.

Рон з професоркою Макґонеґел одночасно глянули на нього.

— Пані професорко, ми вже хтозна-скільки її не бачили, — поспіхом заговорив Гаррі, наступивши Ронові на ногу. — Ми хотіли заскочити до шкільної лікарні, сказати… що мандрагора майже готова і… е-е… що Герміоні не треба журитися.

Професорка Макґонеґел не спускала з нього очей, і на якусь мить Гаррі подумав, що вона зараз вибухне криком.

Але коли вона заговорила, її голос був на диво схвильований.

— Звичайно, — погодилася вона, і здивований Гаррі побачив, як у її очах-намистинках зблиснула сльоза. — Так-так, я розумію, що найтяжче пережити усе це друзям… які… Так, Поттере, звичайно, вам можна відвідати міс Ґрейнджер. Я повідомлю професорові Бінсу, куди ви пішли. Скажіть мадам Помфрі, що я дала дозвіл.

Й досі не вірячи, що їм пощастило уникнути покарання, Гаррі й Рон звернули за ріг і виразно почули, як висякалася професорка Макґонеґел.

— Це була, — палко вимовив Рон, — твоя найкраща вигадка!

Вони тепер не мали іншого вибору, як піти до Шкільної лікарні й сказати мадам Помфрі, що професорка Макґонеґел дозволила їм відвідати Герміону.

Мадам Помфрі, хоч і неохоче, таки впустила їх.

— Який сенс казати щось паралізованій людині! — пробурмотіла вона.

Присівши на стільці біля Герміони, хлопці зразу переконалися в її правоті. Було очевидно: Герміона навіть не здогадувалася, що до неї хтось прийшов. З таким самим успіхом можна було б утішати її тумбочку.

— Цікаво, чи бачила вона нападника? — запитав Рон, сумно поглядаючи на застигле обличчя Герміони. — Бо якщо він підкрадався до них непомітно, то ще невідомо…

Проте Гаррі не дивився на Герміонине обличчя. Його більше зацікавила її права рука, що лежала