Першим шкідників природи помітив Ярик. Це було в неділю увечері. Червоний, як помідор, він, не роззуваючись, вбіг до квартири Ніки і закричав страшним голосом: «Нахалич та інші палять Твоє Дерево!!!» В руках у нього було зелене посвідчення, яким він розмахував перед носом дівчинки, мов прапором.
З’ясувалося, що ціла група зловмисників на чолі з Нахал Нахаличем і тітонькою Ніною, озброївшись дерев’яними сходами і палаючими смолоскипами, вже підступають до священного Дерева в кінці двору з наміром спалити його. «Хапай посвідчення — і гайда! — закричав Ярик. — Будемо штрафувати!!»
Щоб підкріпити своє право ще чимось серйозним, Ніка витягла дві металеві татові блящини-пов’язки з написом «ДНД» та викарбованим на них гербом. Пов’язки сповзали з худих дитячих рук, тому довелося начепити їх на голови. Так, тримаючи в руках посвідчення і з гербами на чолах, вони вибігли на подвір’я. І побачили дивну процесію: група сусідів наближалась до Дерева при світлі смолоскипів. Процесія була схожа на ходу американських «куклукскланівців».
Попереду йшов Нахал Нахалич з довгими сходами на плечах. Сили були явно нерівні.
— Ти їх затримай, — прошепотів Ярик, — а я збігаю, викличу міліцію.
І він помчав до телефонної буди, лишивши Ніку один на один, а точніше — один на сім — з ворогом. Ніка кинулась навперейми куклукскланівській процесії, перегороджуючи їй шлях розкинутими руками.
— Ти що, мала? Що таке? — здивувалась тітонька Ніна, обличчя якої майоріло червоними загравами палаючого смолоскипа і від того нагадувало обличчя тубільця-людоїда з якого-небудь безлюдного острова. Такі самі заграви вигравали на обличчях Нахал Нахалича, дядька Вані-«встань-з-диваня», Петра-барахла, який приєднався до них, і ще кількох сусідів з будинку навпроти. Всі вони здивовано вирячились на Ніку, намагаючись обійти її розкинуті руки.
Ніка вимахувала своїм першим важливим документом і чекала на допомогу. Та невдовзі прибула у вигляді міліцейського «газика», що зі свистом і вогнями в’їхав на подвір’я.
Сусіди отетеріли. Навіть застигли у повітрі вогні смолоскипів.
Ярик задоволено посміхнувся Ніці.
— Що тут відбувається? — козирнув сержант до завмерлого натовпу.
— Тут дерево хочуть спалити, — повідомив Ярик.
— Що ти таке верзеш, негіднику? — виступила наперед Ярикова матуся. — Теж мені Павлік Морозов вишукався!
— Ми давно збиралися обпалити з дерева кокони. Бачте, тут їх скільки, — сказала тітонька Ніна. — Бо гусінь на голову падає! Та й дерево через це хворіє…
Сержант підвів голову на листя, кхекнув, зняв і протер носовиком внутрішній ободок кашкета, незлобиво погрозив дітям пальцем (якраз в цю мить йому на погони звалилася кошлата зелена гусінь) і поліз до машини. Блимаючи інопланетними вогниками, вона відчалила.
А погляди сусідів спрямувались на переляканих дітлахів. Ніка втисла голову якнайглибше в плечі, Ярик виступив вперед, прикриваючи її можливий відступ своєю худенькою спиною.
— Тримайте сходи знизу, захисники природи! — наказав їм Нахал Нахалич і поліз нагору з запаленим смолоскипом.
За ним на дерево полізли інші, розподілились по гілках, і — пішла робота!
Ніка чула, як похрустують охоплені полум’ям кокони.
Дивилась вгору на блимаючі вогні серед розлогого віття, на чорні тіні людей, що повільно рухались вгорі, тицяючи тими вогнями в білі пухнасті кульки, — і вся ця картина назавжди закарбувалась в її уяві, як таємничий ритуал загальної справи, до якої була причетна і вона.
…Зайду за ріг і на рахунок «три» розплющу очі, вирішила я, уклавши сама з собою «парі»: буде дерево чи не буде?
Подумки промовивши «раз» і зробивши кілька кроків, я знову відчула легку нудоту. А за нею підступно спалахнула шлункова колька, з якої у мене зазвичай починався напад мого давнього друга зі студентських років — гастриту. Стало не до «парі». Я уявила, як падаю посеред цього марсіанського пейзажу сама-самісінька і корчусь на пательні розпеченого асфальту, мов черв’як. Мов кокон, підпалений смолоскипом.
Я скрутилася бубликом, намагаючись витягти з сумочки мобілку, і майже наосліп, механічно намацуючи собі шлях рукою, просунулась вперед. Різкий біль осліпив мене не гірше цього клятого сонця! Якби в цей час хтось вигукнув: «Три!», то я б програла парі: моя рука наштовхнулася на стовбур. Дерево було!
Моє дерево.
Хапаючи губами гаряче сухе повітря і майже непритомніючи, я все ж таки на якусь частку секунди зраділа: якщо помру — то під тим же деревом, під яким народилася.
Тобто народилася я, звісно, не під деревом, але напевне знаю, що з пологового будинку мене несли цією ж стежкою, і, можливо, тінь від тодішнього, ще молодого листя впала мені на обличчя.
Дуже р-р-р-романтично…
Стиснувши зуби, я посміхнулася. Якби ще вціліла та «моя» лавка, я б звалилася на неї — не лежати ж на голій землі!
Механічним рухом сперлася на стовбур і почала сповзати по ньому на землю. Але до землі не дісталася — опустилася на лавку, яку, певно, не помітила одразу. Зігнувшись у три погибелі із затиснутим телефоном у руці, я не могла розплющити очі, розгойдувалася взад-уперед і благала, щоб напад минувся сам по собі, без втручання «швидкої допомоги». Божилася, що завтра ж нарешті здамся лікарям.
Стукіт у скронях стишився.
Біль танув, зникав.
Я боялася поворухнутися.
Зараз минеться — викличу таксі.
Напад скінчився так само швидко, як розпочався. Фух! Боячись повторного, я все ще не розгиналася. Але біль минув. Все. Поволі до мене почав повертатися слух. Десь клямкнули двері, пролунав дитячий сміх, прошурхотіли шини велосипеда.
Отже, на цьому «Марсі» є життя.
Я поволі розпрямилася, дослухаючись до себе. Нічого страшного, попустило. Додому! А експеримент будемо вважати невдалим, дорога Аделіно Павлівно, тобто… Паулівно, найкраща лікарка четвертого управління!
Я розплющила очі.
Ух, ти! А дворик-бо мій якимось дивом зберігся!
Так, за моєю спиною височіли ті башти-монстри, а перед самим носом все було, як тоді: палісадники і «хрущовки», пісочники з «грибками», натягнуті у дворі мотузки, на яких сушиться білизна мешканців першого поверху. Я навіть забула, що кілька секунд тому збиралася романтично померти. Це ж треба таке! Подвір’я лишилося.
Певно, не дійшла ще черга. Але звідки взялася лавка під деревом? Точно пам’ятаю, як, спускаючись на землю по стовбуру, я подумала, що забрудню нові джинси. А тут — на тобі! — лавка! Така ж обдерта і беззуба — з двома виламаними бильцями. Вона завжди була такою.
Все ще тримаючись за живіт, я із задоволенням роздивлялася довкола і шалено раділа такому сюрпризу: мій дворик вцілів. Наступного разу треба прийти сюди з фотоапаратом. Адже хтозна, скільки тут ще протримається така доісторична оаза!
«Мій» будинок з жовтим цоколем не змінився. Я поглянула на вікна третього поверху. Цікаво, хто там тепер живе?
