Вибірковий опір
На початковому етапі боротьби дуже корисними можуть бути окремі кампанії з різними цілями. Такі вибіркові кампанії можуть змінювати одна одну чи накладатися в часі. Плануючи стратегію «вибіркового опору», необхідно визначити конкретні проблеми чи скарги, що символізують загальне ярмо диктатури. Саме заходи, спрямовані на такі проблеми, можуть стати наповненням окремих кампаній, спрямованих на досягнення проміжних стратегічних цілей у межах всеохоплюючої генеральної стратегії.
Такі проміжні стратегічні цілі повинні бути реально досяжними з огляду на наявний та можливий потенціали демократичних сил. Це допоможе здобути низку перемог, а отже, зміцнити моральний стан учасників, а також змінити на їхню користь баланс сил під час тривалої боротьби.
Стратегії вибіркового опору повинні зосереджуватися насамперед навколо конкретних соціальних, економічних чи політичних проблем. Їх можна обрати з метою збереження контролю над частинами соціальної-політичної системи, перехоплення контролю над тими, що вже контролюються диктатурою, або відволікання уваги диктаторів від якоїсь конкретної мети. Якщо це можливо, кампанія вибіркового опору повинна спрямовуватися на одне чи більше вразливих місць диктатури, про що вже йшлося раніше, чинити на них найбільший тиск, використовуючи весь доступний потенціал.
Стратегію першої кампанії слід розробити заздалегідь. Якими мають бути її безпосередні цілі? Як це допоможе втіленню генеральної стратегії? За можливості, варто сформулювати, принаймні, загальні інструкції для другої а, може, ще й третьої кампанії. Усі ці стратегії потрібні для реалізації генеральної стратегії та повинні здійснюватися в її межах.
Символічний виклик
Розпочинаючи нову кампанію, спрямовану на повалення диктатури, варто обмежити в масштабах перші заходи конкретно політичного спрямування. Частково вони можуть бути заплановані для перевірки налаштованості населення на боротьбу чи впливу на його настрої, а також для того, щоб підготувати його до продовження боротьби шляхом політичного спротиву і відмови від співпраці.
Перші заходи, найімовірніше, матимуть форму символічного протесту або символічного акту тимчасової відмови від співпраці. Якщо кількість тих, хто бажає взяти участь у заходах, незначна, можна, наприклад, почати з висаджування квітів на символічно важливому місці, якщо ж ця кількість значна
— можна організувати п’ятихвилинне припинення діяльності чи мовчання. В деяких інших випадках кілька осіб можуть оголосити голодування, вартування біля місця, що має символічне значення, короткий студентський бойкот або тимчасовий «сидячий страйк» у важливій установі. Більш агресивні дії диктатура, швидше за все, зустріне репресіями. Такі заходи як фізичне захоплення резиденції диктатора чи центрального офісу поліції, передбачають високий ризик, і тому не рекомендуються для початку кампанії. Символічні акції протесту іноді можуть привернути значну увагу на державному та міжнародному рівнях, як це сталося наприклад з масовими вуличними демонстраціями у Бірмі 1988 року або голодуванням студентів на площі Тяньанминь у Пекіні 1989 року. Велика кількість жертв протягом обох цих кампаній знову ж таки свідчить про те, що стратеги повинні планувати їх дуже ретельно. Хоча подібні заходи мають величезний моральний та психологічний вплив, самі по собі вони навряд чи достатні для повалення диктатури, оскільки залишаються значною мірою символічними і не змінюють владних позицій диктатури.
На початку кампанії зазвичай неможливо повністю закрити диктаторам доступ до джерел сили. Для цього було б необхідно, щоб практично усе населення та майже всі суспільні інституції, що перед тим значною мірою виявляли покору, виступили проти режиму, виявили відкритий спротив шляхом масової і наполегливої відмови від співпраці. Такого ще не траплялося і досягти цього найважче. В більшості випадків навіть короткочасна кампанія спротиву та абсолютної відмови від співпраці нереальна на ранніх етапах боротьби проти диктатури.
Поширення відповідальності
Під час кампанії вибіркового опору головного удару зазвичай завдає певна частина населення. У подальших кампаніях з різними цілями тягар боротьби буде перенесено на значно більшу кількість активістів. Наприклад, студенти можуть страйкувати з освітніх питань, духовні лідери та паства можуть зосередити увагу на виборюванні релігійних свобод, залізничники можуть прискіпливо дотримуватися правил безпеки з метою сповільнення функціонування залізничного транспорту, журналісти можуть виступати проти цензури шляхом публікації порожніх сторінок, де могли розміщуватися заборонені статті, поліція може постійно відмовлятися від затримання чи ув’язнення певних представників демократичної опозиції. Планування кампанії опору за проблемним і соціальним принципами дасть змогу перепочити окремим групам населення, не припиняючи опору. Вибірковий опір відіграє особливо важливу роль у збереженн
Мішень — сила диктатора
Оскільки тривала боротьба на основі попередніх стратегій розгортається на наступних більш стрімких та складних етапах, стратеги повинні продумати, як далі обмежити доступ диктатора до джерел сили. Застосування всенародної відмови від співпраці якраз має на меті створення нової ситуації, більш вигідної для демократичних сил.
Коли сили демократичного опору зміцніють, стратеги можуть запланувати жорсткішу відмову від співпраці та спротив з метою ізоляції диктатора від джерел сили, політичного паралізування та, врешті- решт, руйнації самої диктатури. Необхідно ретельно спланувати, яким чином демократичні сили повинні добиватися підтримки окремих осіб і груп, які раніше були на боці диктатури. Цього можна досягти, викриваючи жорстокість режиму, описуючи ймовірні катастрофічні економічні наслідки політики диктатора і роз’яснюючи реальні шляхи і способи повалення диктатури. Прихильників режиму, принаймні, слід переконати зайняти нейтральну позицію («сидіння на паркані») або, ще краще, активно підтримати демократичний рух.
Під час планування та застосування політичного спротиву і відмови від співпраці дуже важливо звернути увагу на всі основні джерела, з яких диктатура отримує підтримку і допомогу, включаючи її власну кліку, політичні партії, поліцію, чиновництво і, особливо, армію. Слід уважно оцінити ступінь відданості режимові його військових сил, як солдатів, так і офіцерів, а також визначити рівень їхньої сприйнятливості впливів з боку демократичних сил. Можливо, багато простих солдатів насправді нещасні та залякані призовники? Можливо, багато солдатів та офіцерів мають до режиму претензії через особисті, сімейні або політичні проблеми? Слід з’ясувати, які ще чинники можуть зробити військових відкритими для демократичного впливу? Спеціальну стратегію відносин з військовими та службовцями режиму необхідно розробити з самого початку визвольної боротьби. За допомогою слів, символів і дій демократичні сили можуть дати зрозуміти військовим, що визвольна боротьба буде жорсткою, цілеспрямованою і наполегливою. Військові повинні знати, що ця боротьба буде особливою і матиме на меті не загрозу їхньому життю, а повалення диктатури. Зрештою, такі спроби похитнуть моральний стан диктаторської армії і зроблять її прихильною демократичному рухові.
Такі ж самі стратегії можна застосувати у випадку з поліцією та цивільними службовцями. Однак спробу завоювати прихильність військових і, зрештою, схилити їх до непокори режимові, не слід
