впливу Радянського Союзу, вдавалися до виборів, щоб продемонструвати свою демократичність. Однак такі вибори були ні чим іншим, як контрольованими з боку влади показовими плебісцитами, завданням яких було лише легітимізувати прихід до влади кандидатів, вже раніше призначених диктаторами. Перебуваючи під тиском, диктатори інколи погоджуються на нові вибори, однак тільки для того, щоб згодом поставити на важливі урядові посади своїх маріонеток. Якщо ж опозиція все-таки була допущена елітою до участі у виборах і навіть насправді перемогла, як це сталося у Бірмі 1990 року та в Нігерії 1993 року, результати виборів були просто проігноровані, а переможців залякували, арештовували чи навіть страчували. Диктаторам не властиво допускати проведення чесних виборів, адже в результаті вони опиняться без влади.
Твердження про те, що пригноблене населення не здатне діяти ефективно, є слушним щодо конкретного періоду в історії держави. Як уже зазначалося, воно не бажає боротись і часто просто не здатне на це: через брак впевненості у своїх силах люди не знають навіть, як допомогти самим собі. Багато громадян пов’язують свої надії на визволення з зовнішніми силами: «громадською думкою», Організацією Об’єднаних Націй, якоюсь конкретною державою, міжнародними економічними чи політичними санкціями тощо.
Цей шлях, можливо, виглядає обнадійливим, однак не слід беззастережно покладатися на допомогу ззовні. Надмірна впевненість може призвести до повного розчарування. Зазвичай іноземні визволителі не приходять, а якщо якась держава і втрутиться, то чи можна їй довіряти?
Тут варто наголосити на суворих реаліях, які стосуються надмірної надії на іноземне втручання:
• часто іноземні держави прагнуть сприяти чи навіть допомагати диктаторському режиму заради задоволення власних економічних чи політичних інтересів;
• іноземні визволителі також без особливих докорів сумління можуть зрадити тих, хто їм довіряв, порушити обіцянки, допомагаючи у справі визволення лише задля досягнення власних цілей;
• деякі іноземні держави боротимуться проти диктаторського режиму лише для того, щоб потім самим перейняти контроль над країною;
• зрештою, допомогою ззовні можна скористатися тільки тоді, коли режим уже розхитаний зсередини, і таким чином зосередити увагу міжнародного співтовариства на брутальній сутності диктатури. Диктаторські режими існують здебільшого за рахунок певного розподілу сил всередині держави. Населення і суспільство зазвичай занадто слабкі, щоб завдати серйозних неприємностей режиму, оскільки багатство та влада зосереджені в руках однієї чи декількох осіб. І хоч диктаторський режим може виграти або похитнутися під дією зовнішніх чинників, його подальше існування залежить передусім від чинників внутрішніх.
Міжнародний тиск може бути дієвим лише за підтримки внутрішнього руху опору. Лише за цієї умови справді корисними і результативними стають такі заходи, як міжнародний економічний бойкот, ембарґо, розрив дипломатичних відносин, виключення з міжнародних організацій чи відповідні кроки ООН.
Погляньмо правді в очі
Висновки очевидні і незаперечні. Для того, щоб повалити диктатуру ефективно та з найменшими втратами, необхідно виконати чотири нагальні завдання:
• підняти дух пригнобленого народу, його віру у власні сили та здатність до опору;
• зміцнити незалежні суспільні групи та інституції;
• створити потужні внутрішні сили опору;
• розробити виважену стратегію визволення від диктатури та втілити її в життя.
Визвольна боротьба — це час зміцнення віри у свої сили та внутрішнього зміцнення груп, що борються. Можна навести слова президента Ірландської національної земельної ліги Чарльза Стюарта Парнелла, які він виголосив під час ірландського страйку орендарів 1879–1880 років: «Не варто покладати надії на уряд. ви повинні сподіватися лише на власну рішучість. Допомагайте собі тим, що будете разом. підбадьорюйте тих серед вас, хто занепав духом., тримайтеся разом, організовано. і ви обов’язково переможете. Коли ви усвідомите важливість об’єднання, тоді — і лише тоді — ви зможете об’єднатися». Під натиском скоординованих та рішучих дій міцної та впевненої в собі сили опору, озброєної до того ж виваженою стратегією, диктатура не встоїть. Але необхідною умовою перемоги — програмою мінімум — є виконання чотирьох завдань, наведених вище.
Отже, визволення від диктатури передусім залежить від здатності кожного до визволення самого себе. Наведені вище приклади успішного руху політичної непокори — або ненасильницького спротиву заради досягнення політичних цілей — свідчать, що дієві засоби для визволення суспільств насправді існують, проте вони недостатньо широко застосовуються. Способи їх застосування ми розглянемо у наступних розділах. Але спочатку розглянемо такий засіб повалення диктатури, як переговори.
Розділ другий
ПІДВОДНІ РИФИ ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ
Зіткнувшись з надзвичайними труднощами у протистоянні диктатурі (про що йшлося в першому розділі), одні люди обирають позицію пасивної покори, інші, усвідомлюючи неможливість будь-яких демократичних перетворень у майбутньому, доходять висновку, що з очевидно непохитним диктаторським режимом варто домовитись. При цьому вони сподіваються за допомогою «примирення», «компромісу» та «переговорів» убезпечити позитивні моменти існування режиму та припинити жорстокість. На перший погляд, за відсутності інших альтернатив такий варіант видається можливим і досить привабливим. Серйозна боротьба проти жорстокого режиму обіцяє мало приємного. То навіщо обирати цей шлях? Невже не можна, проявивши трохи здорового глузду, спробувати домовитись щодо поступового послаблення диктатури? Хіба демократи не здатні апелювати до загальнолюдських принципів і з їхньою допомогою крок за кроком переконати диктаторів відмовитися від гноблення населення, та, можливо, навіть домогтися остаточного встановлення демократії?
Можна піддавати сумніву твердження, що правда завжди лише на одному боці. Цілком можливо, що демократи просто не зрозуміли диктаторів, які діяли так чи інакше за складних обставин, насправді керуючись добрими намірами. Хтось вважає, що диктатори й самі б радо виплуталися зі складної ситуації, в якій опинилася країна, якщо б отримали якесь заохочення чи стимул. Сумнівно, що для них буде прийнятною формула «виграш або виграш», яка передбачає вигоду для всіх сторін. Ризики та втрати від подальшої боротьби непотрібні, як і сама боротьба, якщо демократична опозиція прагне вирішити конфлікт лише мирним шляхом за допомогою переговорів (інколи навіть маючи підтримку досвідчених експертів або урядів інших держав). Хіба це не кращий спосіб, аніж виснажлива боротьба, хай навіть не збройна, а у формі ненасильницького спротиву?
Переваги та недоліки переговорів
Переговори — дуже дієвий засіб врегулювання конкретних питань під час конфлікту, яким не слід нехтувати. За деяких обставин, коли на карту поставлено не надто багато, і тому компроміс цілком прийнятний, переговори можуть бути важливим засобом вирішення конфліктної ситуації. Це можна яскраво продемонструвати на прикладі страйку робітників з вимогою підвищення заробітної плати: в процесі переговорів зрештою буде досягнено щось середнє між тим, що попередньо пропонували чи вимагали сторони. Однак трудові конфлікти з офіційними профспілками відрізняються від конфліктів з жорстоким
