— Жмелик? — Соломійка вертить головою, мовби може його побачити. — Хочу жмелика. Зніми його, мамо.
— Не крутися, — гримає мама. — Бо злякаєш, то вкусить. Вони болісно кусаються.
— Нє, мине не вкусить. Хочу побачити жмелика у волоссі.
Джміль на її голові не заплутався. Він просто собі присів відпочити. І кусати Соломійку не збирається. Взагалі — диво-див- не! — за весь час її спілкування з джмелями вони жодного разу не вкусили дівчинку. Навіть коли простягала руку, щоб волохаті комахи на неї сіли. За таку дивну взаємну любов якось і прозвав Тарасик сестричку — джмелина сестра. Сестра джмелів.
Соломійка спершу надула губки, та швидко перегнівалася, сонечком зазоріла, братику в плече носиком ткнулася, а потім подвір’ям дзвінкий сміх розсипала:
— Сестра жмеликів. Сестра жмеликів.
І до бабці, котра якраз на кілка гладущика 7 вішала сушитися:
— Бабуню, я сестра жмеликів. Чуєте, бабуню?
— Та чую, непосидюче.
Взагалі Соломійка довго не вміла гніватися. Спалахне, бувало, як справжня солома, на яку вогник потрапив, диво-оченятами кресоне, пхинькне, а то й ніжкою тупне, та гнів швидко, мовби гаряча вода, у балію вилита, випаровується.
3
І все ж при загальній любові до цієї дитини — родини, сусідів, старих і малих — мала Соломійка, як би тепер сказали, і свого персонального ворога, нелюбов якого розпочалася чи не з першої зустрічі та росла, наче сніжка, залишена на стежці посеред снігопаду. Незлюбила Соломійку її ровесниця Руфина. Народжені одного дня, вони обоє виростали вродливими. Тільки врода Ру- фини була інакшою — надто яскравою, мовби викличною, аж пекучою. Вилиці, чоло, великі соковиті губи, очі з косинкою, сірі, що бігали, наче два маятники — все кидало виклик. Якщо Соломійка не задумувалася над тим, вродлива вона чи ні, й чому її люблять, для неї то було природне й ніби таке, що існувало саме по собі, як і її увага до мами, тата, бабуні, братиків, то Руфина швидко, не по-дитячому, склала собі ціну. Вона несла свою красу, мов особливий дар, який належить тільки їй і за який інші мусять платити, кожен по-своєму — лагідними словами, похвалами, подарунками. Природно, що суперників у Руфини не повинно було водитися. Руфина, котра, наколовши ніжку, репетувала на цілу вулицю, доки до неї не прибігали мама чи старша сестра, відразу відчула ворожість до привітної, всіхлюбної Со- ломійки. Руфиночку щось тягло до своєї малої суперниці. Але більше для того, щоб посеред гри підставити, мовби ненароком, ніжку, сипнути, граючись, піску межи очі, покласти на стежці, де бігали — обоє босими ніжками — будяка. Найбільше дратував Соломійчин сміх, коли та падала на бігу чи на образливе: «У тебе руки, як у вороняки крила», починала вдавати, що вона справжня маленька воронка, ще й ручками-крильцями смішно махала.
Руфина дивилася, і їй здавалося, що Соломійка справді не дівчинка, а пташка. Дивна, незбагненна. Не така, як вона, Руфина. Але ж вона не пташка! А Соломія. Чого вона така дивна? Звідки неїн, Руфинчин, страх, і не страх, а щось інакше?..
— Ходімо, — каже Соломійка.
— Куди?
— Я тобі щось покажу. Тико дай слово, що ти. Що ти їх полюбиш.
— Кого?
— Моїх жмеликів.
«От іще», — хоче сказати Руфина, та слово дає.
Стежка виводить їх за город. Ніхто не знає, наскільки ця стежка важлива для них обох. Соломійка легко віддає Руфині свою таємницю.
Коли ж Соломійка показала Руфинці джмелине гніздо, що розросталося у справжню колонію, та, побачивши, як блищать у ворогині-подружки оченята, нова володарка таємниці відразу збагнула, як цій Соломці можна досадити. Крадькома, у надвечір’я, принесла в подолі піску й висипала на джмелині нірки. А тоді й іншим піском, що набрала на гірочці джмелиній, пересилюючи страх від кусючих комах, засипала гнізда.
Дрібний, тихий смішок полоскотав квіточки-дзвоники, що росли побіля джмелиної гірки, і змусив стулитися чашечки.
Тихим, хоч і вельми гірким, був Соломійчин плач, коли вона наступного дня те шкідництво уздріла. Даремно гладило сонце своїм променем солом’яну біляву голівку. Та виплакавшись, Соломійка взялася сама відгортати пісок. І яка ж була її радість, коли з нірки почулося таке знайоме дзижчання-гудіння. А потім і во- лоханьчик вилетів. Очі, що пекли од сліз, самі витерлися. Та й не всі джмелі загинули — кілька на той час, як їх оселі засипала Ру- фина, ще не вернулися до домівки. А один впертюх — його й порятувала Соломійка — копав собі вихід, якимось дивом не задихнувшись всередині.
Та коли про шкоду хлопці дізналися, майже одразу збагнули, чиїх рук то діло. Тарасик самоліч прийшов до Мациків і Руфин- ку за вухо схопив.
— Якщо ти, сьондро мациківська, ще раз до джмелів поткнешся, без вух своїх ходитимеш та й ноги кропивою обростуть.
Руфина заверещала — не так од болю чи погроз, як самого посягання на тіло, що, окрім неї, тико хіба Бозі належало. Вискочили брати й сестри, Кирило й Марина, ціла мациківська родина. Дарма Тарасик взявся казати про те, що їхня Руфина вчинила. Дісталося його вухам, плечам і дупі. Та тут на подвір’я Василько вбіг й головою з усього розгону Мацикові-батькові у низ живота — бух! Той з несподіванки так залаявся, аж у єго жінки вуха в’янути стали. Старший Мациків син Демид, майже парубок, Василька було за сорочку та над землею спробував підняти. Та хлопчисько ногою його у кістку — трах!
— Тату! — скрикнув Демид. — Я єго вб’ю, виплодка зозу- лицького.
Та раптом крізь той рейвах дзвінке дівчаче:
— Пустіте Василька! Пустіте!
