— Мамо, мамо, — обидва сини у два голоси. — Хай заходять. Як же не пустити, коли чотири ока- зіроньки так світяться!
Ну, звісно, перебиранці як просилися до хати, то запевняли,
що жодної шкоди не робитимуть, будуть чемні та лагідні, ото й тико, що пощедрують-заколядують, свята року Нового та
Василя святого побажають добре стріти. Для дітей, Тарасика та Василька, — радість, бо ж козу й ведмедя уздріли, цигана й дідька рогатого, та жида пейсатого, і саму смішливу Маланку.
— То завтра моє свєто, — Василько хвалиться.
— А моє ж коли? — кліпає Тарасик оченятами, от-от заплаче.
— Навесні твоє, скоро вже, — Соломія стиха.
Циган спробував до горщика заглєнути та ложку потягнути, справдешній циган, гицелюватий, а коза- дереза відро перекинути, али тато Антін тут як тут:
— Осьо, холєрники, зара я вам лупня дам, а тебе коцюбою, рогата.
Хлопчики зарепетували, у долоні заплескали.
До бійки, однак, не дійшло. Вигляд у господаря був сурйозний, то мусили зважєти. Поподєкували й посміялися, Васильку й Тарасику по цукерчині саморобній, із цукру паленого, од гостей перепало, а перебиранцям — шмат домашньої, щедро приперченої ковбаски та трійко пирогів з маком.
Мине час, зміниться світ, обкрутиться десятки разів довкола небесного світила Земля, і вже на смертному одрі, біля самісінького краю її земної стежки згадає Соломія ті очі, що з-під маски ведмедя блиснули на неї. Точніше, одне-єдине око, бо ж друге, ліве, мовби перев’язане було й робило звіра схожим на лісового розбійника. И згадає по-особливому, бо за трудного свого життя згадувала його не раз.
Те око! Око, що раптом пропекло наскрізь.
Хто ж то мав бути, ведмедем перебраний?
І наступної миті зрозуміла — хто. Степан, Степанко, Степусь- ко, Степурчик — по-різному кликали його дивчєта. Дивчєта... Вона тоже кликала, з особливим покликом, а він мовби не чув.
«Чо ж ти, Степурчику, такий несміливий?» — не раз подумки дорікала Соломія.
На вечорницях на краю лавки сидить, очі, на які солом’яний чуб спадає, опускає, зітхає чогось. Дивчєта (та й хлопці) під- жартовують, а то й одверто насміхаються, а він голову ще нижче й тико паленіє увесь, мовби маківка посеред поля. Два рази од- важився з вечорниць провести, бо ж і жили неподалік, через три хати, то від слова до слова десяток, а то й два возів могло проїхати. Раз до руки тико й торкнувся.
— Ну, того, пушов я, — наостанок.
— Иди, бо оно місяць за хмару ховається, темно буде, — кепкувала Соломія. — Вовчики з-за тину виглядають.
І приснула. Сміх покотився під ноги, по вулиці, відбився об дерева у садку. А Степан, Степанко, Степась? Ще більше знітився, навіть оглєнувся. Мовби справді вовків боявся.
«Степанку, Степасю, горе ти моє», — озвався Соломіїн голос тепер із середини неї самої, голос був теплим і наче зримим, маленькою дівчинкою сказаним, котра йшла до хлопчика, щоб його погладити по білій солом’яній голові. Ось-ось дівча простягне руку, і хлопчикові стане тепло. Та на неї дивилося ведмедеве око. Наче справжнього ведмедя, що стояв перед нею пораненим, тамував у собі ревіння од болю, а з ока текла сльоза і десь тем під шкірою гасла, пропікаючи нутрощі. Між ведмедем і нею раптово з’являвся Антін, брав Соломію на дужі й сміливі руки, ніс через річку, до своєї господи, а ведмідь-Степанко безсило ревів, безсило й розпачливо, й од того реву ховалася звірина домашня й тулилися одна до одної дві берізки на острові посеред їхньої річки Мережки. Острова вже не буде, коли Соломія вмиратиме, його з’їсть меліорація, річка звузиться, та крик-ревіння летітиме і все не могтиме подолати воду і берега, що тулиться до землі, до води і цілого світу. Око, його поблиск згадає Соломія, а тепер їй робиться трохи зимно.
А тепер. вона думає (ото й звістка!) про те, що, певно, зно- вика груба. 1 Два тижні, як затрималися місячні, ніколи так не затримувалися, хіба коли Василька ци Тарасика носити в собі починала. Певно, втретє.
Пора б уже дочку мати. Така її новорічна звістка, начеб принесена перебиранцями. Ов!
Перебиранці кудись зникають. З очей і начеб з пам’яті. Позаду їх іде ведмідь-набрідь. Соломія стримує себе, щоб не вийти за ними. Хай Антін проведе. Антін проведе, Антін проведе.
— Що з тобою, Соломко? — питає свекруха.
— Потому скажу, мамо.
Надвір вискакують напівроздягнені дітлахи. На них сабанить 1 бабуся — надворі таки ж зима.
— Давай весну покличемо, — чує Соломія Тарасиків голос, котрий, як і сам хлопчина, народився на початку весни, перед Явдохою, на Тарасія, майже в той день, що дід Тарас, чорно- білий портрет якого в рамці під рушником висить обіч ікон.
Весна зміцнює Соломіте бажання довідатися про дитинку — кого ж послав пан Біг? Мо’, й гріх то, али ж як охота. Бо пора мати дівку побіля тих гицелів. Хлопчисьок.
2
Задовго до хитромудрих приладів, усіляких УЗІ (чи то УЗД), у Загорєнах жила баба Настя Луциха, котра вміла якось за відомими їй одній ознаками визначати стать майбутньої дитини. Причому вона робила це не тоді, коли плід виростав чи й ворушився, а саме на початковій стадії, третьому або четвертому місяці. Хто ж звертався пізніше, баба Настя відмовляла, казала, що тут вона сили не має, що гріх тривожити дитя, котре вже все розуміє.
— Розуміє? Як то? — дивувалася було майбутня мама.
